Історія Дігерів. Книга 1 Пробудження воїна

Глава 7: Ціна Істини

Quidquid agis, prudenter agas et respice finem (Що б ти не робив, роби розумно і думай про результат)

Частина 1: Тінь і Світло

Всеволод стояв біля входу до ведмежої барлоги, але його думки все ще блукали попелищем 2045 року. Ранкове сонце здавалося йому фальшивим, надто яскравим після тієї вічної темряви. Поруч, спершись плечем на стовбур старого дуба, стояла Ахія. Вона вже заспокоїлася після спалаху гніву, але повітря навколо неї все ще вібрувало, наче після грози. Вона спостерігала за ним з лінивою, котячою цікавістю.

— Чому ти мовчиш? — її голос розрізав тишу, низький і провокативний. — Залишати дівчину без відповіді — це як замахнутися мечем і не вдарити. Чи ти боїшся власної сили?

Вона відштовхнулася від дерева і підійшла ближче. Її очі, кольору грозового неба, ковзнули по його новому чорному костюму, схвально оцінюючи крій, але потім зупинилися на руці. Там, виблискуючи на сонці золотим Тризубом, матеріалізувався щит. Ахія фмикнула. — А це що за цирк? Ти зібрався на парад, воїне? Вона простягнула руку і постукала нігтиком по металу щита. Дзвін вийшов глухим. — Навіщо він тобі? Тобі потрібно захищатися чи ховатися? Щит — це для піхоти, яка йде в лобову. А ми йдемо в світ щурів. Там б'ють у спину. З цією штукою ти світишся, як новорічна ялинка в темному лісі.

«Аналіз тактичної ситуації: вона має рацію», — пролунав у голові холодний, металевий голос Нгеша. «Поточна конфігурація демаскує. Зміна пріоритетів: скритність та аналітика» .

Щит у руці Всеволода здригнувся. Метал втратив твердість, ставши схожим на живу срібну ртуть. Він потік вгору по руці, холодною змією обвил шию і піднявся до обличчя. За мить щита не стало. На носі Всеволода з'явилися стильні окуляри з ледь помітним дзеркальним напиленням.

Світ миттєво змінився. Він більше не бачив просто ліс. Окуляри відсікли зайві відблиски сонця. Контури дерев стали чіткішими, він бачив тепловий слід білки на гілці за п'ятдесят метрів. Він глянув на Ахію. Тепер він бачив не просто красиву жінку. Він бачив ходячий реактор. Під її шкірою пульсувала колосальна, сліпуча енергія, що текла по нервах, як струм по дротах.

— От тепер краще, — Ахія задоволено посміхнулася. Вона провела пальцями по його грудях, прямо по чорній вишивці. Її дотик був гарячим, майже обпікаючим. — Виглядаєш як... ну, як ніхто інший. Небезпечно. Сексуально. Вона наблизилася впритул, її запах — озону і диких квітів — вдарив у голову. — Але досить ігор. Мама хоче з тобою поговорити. Вона чекає всередині. І повір мені, Смерть не любить чекати. 

Частина 2: Обійми Вічності

Memento Mori (Пам'ятай про смерть)

Всеволод спустився в бункер. Тут панувала звична напівтемрява, Ноа сидів за пультом, перебираючи голограми. Але раптом повітря змінилося. Температура впала на десять градусів за секунду. Дихання Всеволода перетворилося на пару. Тиша стала абсолютною, мертвою. Навіть гудіння приладів зникло. У дальньому кутку, де тіні були найгустішими, темрява почала ворушитися. Вона згущувалася, набуваючи форми.

— Ти через двері зайти не можеш? — пробурмотів Ноа, не відриваючись від роботи, хоча Всеволод помітив, як напружилися його плечі. — Обов'язково влаштовувати ці дешеві ефекти з фільмів жахів? Ти вдома, а не на жнивах .

З тіні виступила фігура. Висока, закутана в чорний балахон, що поглинав світло. У руці вона тримала косу, лезо якої випромінювало могильний холод. Всеволода скував первісний жах. Це була не метафора. Перед ним стояла Сутність, що приходить за кожним. Кінець усього. Свята Мати Справедливість. Але потім фігура зробила крок уперед, і морок почав розсіюватися, як ранковий туман під сонцем. Балахон розтанув, коса розсипалася іскрами. І перед ним стояла жінка. Проста, земна жінка у світлій сукні.

Серце Всеволода пропустило удар, а потім забилося так сильно, що боляче вдарило в ребра. Це була вона. Не ілюзія, не голограма. Та сама ледь помітна зморшка біля усміхнених очей. Ті самі руки, що завжди були теплими, навіть у лютий мороз. Він відчув запах. Не озону, не металу, не смерті. А запах свіжоспеченого хліба і жасмину. Запах дитинства, який він думав, що забув назавжди .

— Мамо... — слово вирвалося з горла разом із хрипом. Ноги самі понесли його вперед. Він упав перед нею на коліна, обхопив її руками, уткнувся обличчям у живіт. Сльози, які він стримував роками — в окопах, у госпіталях, у самотніх квартирах — ринули потоком. Це було повернення додому. У те єдине місце у Всесвіті, де тебе люблять просто за те, що ти є. Де немає війни. Де ти в безпеці .

«Я завжди була живою, сину», — її голос пролунав у його голові, чистий, як джерельна вода. «Люди живуть, доки їх пам'ятають. Кожен, хто пішов, не зникає в темряві. Він оселяється у твоєму серці» .

— Ти що, не можеш нормально з'явитися? — буркіт Ноа був напускним. У його голосі бриніла така ніжність, що Всеволод зрозумів: навіть Древні безсилі перед коханням. Мама лагідно гладила Всеволода по голові, як маленького. — Я знаю, що ти бачив, сину. Ахія мені розповіла. Ти бачив кінець. Але твоє завдання не в тому, щоб вижити. Твоє завдання — бути Живим. Вона підняла його обличчя і подивилася в очі. Її погляд став твердим. — Помирати мають ті, хто бажає іншим смерті. А ти неси життя .

Її тіло почало світитися, втрачаючи щільність. — Мамо, ні... — він спробував втримати її, але його пальці пройшли крізь світло. Вона зникла, залишивши по собі лише тепло в грудях. — Вона завжди з тобою, — Ноа поклал важку руку йому на плече. — Вона — це частина тебе. Найкраща частина .

Частина 3: Вибір та Перший Удар

Acta non verba (Дії, а не слова)

— Тату, я піду у свою кімнату, — тихо сказала Ахія. Вона стояла в тіні, і на її обличчі була дивна суміш заздрості і болю. Вона ніколи не знала такої людської ніжності. — Мені треба... охолонути. — Йди. І пам'ятай про покарання до ранку, — кивнув Ноа.

Ахія повільно пройшла повз Всеволода. Вона зупинилася. Її очі вже висохли, і в них знову запалав той самий хижий вогник. Вона бачила його сльози, його оголену душу, і це дивним чином розпалило її ще сильніше. Вона підійшла впритул. Її рука лягла йому на груди, а потім повільно, провокативно ковзнула вниз, зупинившись на пряжці ременя. Всеволода наче струмом вдарило. Контраст між святою любов'ю матері і цією тваринною, гарячою хіттю був приголомшливим.

— Красунчику, — прошепотіла вона, і її губи майже торкалися його вуха. — Моя кімната на цьому ж поверсі. Двері не замкнені. Я чекатиму. Вона притиснулася до нього всім тілом на мить, даючи відчути жар своєї шкіри. — Уявляй мене майже голою. Або зовсім. І... я буду робити все, що ти захочеш. Все, що ти боявся навіть уявити в своїх найбрудніших снах .

Вона відсторонилася і пішла, погойдуючи стегнами. Всеволод стояв, хапаючи ротом повітря. Його тіло зрадило його — кров кипіла, вимагаючи йти за нею. Забути про війну, про Мідіча, про все. Просто пірнути в цю безодню насолоди.

«Попередження. Це тест», — голос Нгеша пролунав у голові як ляпас. «Вона перевіряє твої пріоритети. Якщо ти підеш зараз — ти станеш для неї черговою іграшкою на одну ніч. Ти втратиш її повагу. А Блискавка не кохає тих, кого не поважає».

Всеволод заплющив очі. Він згадав слова матері. Він згадав попіл 2045 року. Він стиснув кулаки, заганяючи бажання глибоко всередину, і повернувся до Ноа. — Я готовий, — сказав він хрипко, але твердо. — Я обираю шлях. Дівчата почекають.

Ноа ледь помітно посміхнувся в бороду. — Добре. Ти пройшов. Сідай. Час карати винних. Він активував голограму. — Що будемо робити з тим міністром, про якого кричала Ахія? Міністр М... — Стосовно міністра М..., — раптом озвався Нгеш своїм беземоційним голосом. — Не переймайтеся. Я провів аналіз його цифрового сліду. Три хвилини тому я анонімно злив його приватні телефонні розмови та переписки спецслужбам союзників. Всеволод округлив очі. — Ти... ти можеш це робити? «Я — технологія Древніх. Ваші шифри для мене — як дитячі кубики. Міністр М... політично мертвий. До ранку його зжеруть свої ж».

— Чудово, — кивнув Ноа. — Одним щуром менше. Але є інші. Ті, хто хитріші. На голограмі розгорнулася складна павутина. — Фонд "Волонтери Нації". Це структура, яка стоїть окремо. Вони прикриваються святими гаслами, збирають мільйони з простих людей, а насправді — це пральня для брудних грошей. Їхні лідери... — Ноа скривився, — ...обожнюють камери, медалі і пафосні промови.

Всеволод дивився на фотографії цих людей. Ситі, самовдоволені обличчя. Вони вигадали собі звання, посади, недоторканність. — Знаєш, як казав Ігор Коломойський? — раптом згадав Всеволод, і в його голосі звучала зла іронія. — "Існує лише 10 заповідей, а все інше ви собі придумали!" — Влучна цитата для такого моменту, — хмикнув Ноа. — Всі ці їхні "повноваження" — це ілюзія. Мирська вигадка. І ми її розвіємо.

— Нгеш, мені потрібен доступ до їхнього внутрішнього серверу, — Всеволод відчув, як у ньому прокидається мисливець. — Я не буду красти їхні гроші. Це банально. — А що ти зробиш? — Я хочу "випадково" злити в пресу один документ. Кошторис їхньої закритої вечірки в Лас-Вегасі, яку вони планують на честь "перемоги". Там, де навпроти пункту "елітні ескортниці та устриці" стоїть сума, за яку можна купити сотню дронів для хлопців в окопах . — Ти хочеш відкрити людям очі? — Ні. Людям боляче буде це бачити. Я хочу, щоб ці павуки почали жерти один одного. Я розішлю цей файл кожному з "партнерів" фонду з поміткою, що злив організував їхній же колега, щоб підставити інших. Хаос і параноя — ось моя зброя.

Ноа відкинувся на спинку крісла і задоволено подивився на учня. — Це буде не постріл. Це буде отруєна стріла в саме серце гнилі. Діємо.