Саго і Шата. Замок семи брехунів.

Наш розум і наше серце — дуже давні і хороші друзі, але, на жаль, погляди на речі в них надто вже різні, що нерідко призводить до бурхливих суперечок. Та незважаючи на це, обидва не можуть жити одне без одного, тому що розум без серця — просто сухий і бездушний, а «голі» емоції, часто без зваженого, обдуманого рішення, здатні наробити багато лиха. Але працюючи в команді, цей дует може створити щось справді неймовірне.

⸻

Шата і Саго — звичайнісінька сімейна пара. Абсолютно звичайна, якщо не враховувати кілька цікавих фактів про них.

Наприклад, те, що Саго — триметровий гірський Урсуг. Хто такі урсуги, запитуєте? Ооо, ви явно не місцевий! Хто ж не знає Урсугів: могутніх представників племені напів людей-напів ведмедів. Неймовірна сила, тверда, мов обладунки шкура, гострі, наче пів сотні мечів зуби, величезні та важкі, немов гном’ячі кувалди лапи…— усе це робить їх ідеальними воїнами від народження. Та матінка природа, задля вселенської рівноваги, або ж гумору, наділила їх неймовірно добрим і мʼяким характером. Багато дрібних королівств прагнули завербувати Урсугів у свої війська, і часом користувалися дуже брудними методами. Саме тому «ведмедики» розбрелися по незалежним та нейтральним землям, подалі від придворної метушні війн за території.

Саго не був винятком. У пошуках нового дому він вирішив оселитися в невеликому лісовому селищі, де в відносній гармонії жили й люди, і гноми з тролями, і орки з ельфами. Завдяки своїм фізичним даним, та творчій натурі, Саго досяг успіхів у ковальській справі й із великим задоволенням став місцевим ковалем. У цьому ж селищі він і познайомився зі своєю майбутньою дружиною Шатою, що й поклало початок цьому цікавому сімейному дуету.

Чому ж «цікавому», запитуєш? Ну хоча б тому, що Шата — лунна дріада. Лунні дріади кардинально відрізнялися від інших представників сімейства духів. По-перше, вони спокійно могли подорожувати світом, не будучи прив’язаними до лісу, лугу чи озера. По-друге, на відміну від мавок, русалок, піксі та фей, Вони мали зовнішність, наближену до людської, за винятком темно блакитного волосся кольору сутінків, та симпатичного візерунку на спині у вигляді луни, від чого і пішла назва. По-третє тривалість життя лунної дріади лише трохи перевищувала людську. Всі ці факти робили їх вигнанцями в суспільстві інших духів, але автоматично привідкривали двері до спільнот інших рас. Магія ж не була їхньою сильною стороною, тому змалку вони навчалися «танцю лунних шипів», неймовірно єлегантному, але смертоносному бойовому мистецтву володіння двома маленькими кинджалами, з якими вони ніколи не розлучалися. Це робило їх почесними членами будь-якого загону найманців чи авантюристів. Характер Шати можна було порівняти з милою кицею, яка м’яко муркотить і ніжиться поруч із тим, хто її гладить, але готова пустити в хід кігті й ікла проти того, хто намагається погладити проти шерсті чи смикнути за хвоста.

І ось одного ранку двері кузні Саго розчахнулися, і на порозі з’явився витончений силует Шати.

— У цій барлозі хтось узагалі тямить, як лагодити справжню зброю? — з надмінною усмішкою запитала воїтелька. — Чи ви тут тільки цвяхи та посуд клепати здатні?

— Мені доводилося кувати цвяхи значно більші за ті дві зубочистки, які ти називаєш справжньою зброєю, — злегка ображено гаркнув Саго, виходячи на сонячне проміння із темного куточку кузні, паралельно гасячи тліючий куточок шерсті на своєму вусі.

Побачивши господаря кузні, Шата відчайдушно намагалася не видати ніякої ємоції, але блакитна смужка її лівої брови зрадницьки поповзла вгору від здивування.

— Ти ба! Урсуг! Але подивись як я влучно я назвала це місце «барлогою»! — Шата потягнулась до своїх набедренних ременів на яких були зафіксовані два серповидних даггера. Діставши їх, вона почала повільно та граційно крокувати в сторону Саго, гіпнотично жонглюючи своєю зброєю. Та раптом, зупинившись, трішки присіла, вигнула свою спину, неначе дійсно та кішечка перед стрибком, і просто розчинилась у повітрі…

— Ведмедику, а тобі ніколи не казали що неможна сміятися над зброєю лунних дріад? — голос пролунав уже за спиною урсуга, а один із кинджалів блиснув біля його шиї. — Що зараз скажеш? — із самозадоволенням спитала Шата , сидячи на плечах Саго.

Коваль, не виказуючи навіть найменших проявів страху, розчаровано позіхнув, і видихаючи, ліниво промовив:

— В такому стані вони і пошкрябати мене не зможуть! — потім, з непритаманною для такого велетня швидкістю, хапає молот, який лежав неподалік, і з неймовірною силою бʼє по ковадлу, створивши настільки потужну звукову хвилю, що Шата, злетівши із плечей урсуга, мало не впала в купу вугілля. В очах Саго зʼявився жартівлива іскра, а голос звучав уже жвавіше:

— Так, мала, клади свої кігтики біля точильного каменю, і зникни десь на пару днів. Приготуй чотири мідяка, і повертайся приймати роботу.

Дріада, кладе на стіл свою зброю, поряд кидає мішечок з монетами, в якому явно більше ніж чотири мідяка, і грайливо відповідає:

— Ні, ведмедику, лунні дріади не розлучаються зі своїми дагерами. Доведеться тобі мене потерпіти пару днів. — і тільки-но Саго відкрив ведмежу пащеку у спробі щось заперечити, швиденько додала: — Не хвилюйся, заважати не буду. Спатиму на балці під дахом, а на додаток ще й приготую щось смачненьке з «ведмежою» кількістю мʼяса. Що скажеш?

Коваль повільно закрив кликастого рота, розплився у найгостиннійшій посмішці, на яку був тільки спроможний, і протягуючи величезну лапу спокійно промовив:

— Саго. Ведмедика звати Саго.

— Шата. - посміхаючись відповіла гостя, протягуючи на зустріч свою тендітну ручку.

Саме з того першого рукостискання, між тими двома щось промайнуло, і, маємо те що маємо.