Саго і Шата. Замок семи брехунів.

— Та щоб вас гобліни на шампури понасаджали… — ледь рухаючи язиком прошепотів Саго.

Його розбурхало сонячне проміння, яке, ніби глузуючи, світило прямо в око, і веселий спів пташок, що в хмільній ведмежій голові звучав так, наче стадо баранів намагалися знищити величезні літаври. Ноги гуділи від танців, а дихати було значно важче ніж зазвичай.

«Оце ти дав, старий…», подумав Саго, згадуючи кількість випитого учора. Після чого, ніби про щось згадавши, сильно прищурившись відкрив одне око, і глянув на балку, на якій мала би спати Шата. Балка пустувала. «Таки чкурнула»- промайнуло в голові урсуга, і стало злегка відчутно присмак суму з нотками розчарування. Він позіхнув. Дихати все ще важче ніж зазвичай.

— Так! До роботи! — сам себе змотивував Саго, потер величезними лапами маленькі чорні очі, і скинув ковдру.

Час зупинився. Серце урсуга почало битися настільки гучно і швидко, що здавалося всі птахи навколо в паніці позривались з гілок, і полетіли геть якомога скоріше, намагаючись врятувати своє життя. Ще мить тому маленькі очі ведмедя , зараз виглядали здоровезними, як у сови. На торсі урсуга безтурботно, і, доволі комфортно розташувалася Шата. Прилинувши щокою до могутніх грудей Саго, вона мирно посапувала, бачучи, певно дуже затишний сон. Ведмідь не рухався, чи то від переляку, чи то несподіванки, або просто боявся потурбувати сон дріади. Так пройшло кілька хвилин, а шоковий стан урсуга не припинявся, аж доки тендітні ручки Шати не розлетілися в сторони, а гарненьке личико не почало мило позіхати. Сонько відкрила очі, і глянувши на спантеличене обличчя ведмедя, дуже спокійно промовила:

— Що? Там було холодно і твердо . А тут - тепло і мʼяко. — посміхнулася вона, легенько пошльопавши Коваля по животику, — Щиро дякую! Було дуже зручно. — кокeтливо додала, і ніби передчуваючи хвилю обурення, хутчіш попрямувала на вулицю.

Хвиля обурення не змусила себе довго чекати:

— Гостровуууухааааа!!!!!! Ах ти ж …— пролунало із кузні, остаточно розлякавши пташок в околиці.

——-

Не зважаючи на ранкову метушню, далі день пішов наче по маслу. Саго щось бурчав собі під ніс, але тим не менш, діставши набір інструментів почав «чаклувати» над зброєю дріади. Шата десь зникла на кілька годин, а повернувшись, тримала в руці мотузку, з доволі значною кількістю риби, нанизаною на неї. Урсуг помітно подобрішав.

Поки Дріада готувала, Коваль не відходив від неї ні на крок. «Боже який нетерплячий, мабудь дуже голодний», - задоволено думала Шата, пораючись на кухні. «Якщо вона вдруге влаштує пожежу, їй богу вижену», - думав Саго, напружено спостерігаючи за процесом. Зрештою все скінчилося благополучно, і обидва насолодилися обідом в компанії один одного. «Напевно Він зараз думає, що я дуже хазяйновита дівчина», - фантазувала дріада, непомітно поглядаючи на ведмедя. «Слава тобі господи, обійшлося…», - з полегшенням подумав урсуг, смакуючи смаженою форелькою.

Після перерви,Саго, повний ентузіазму, повернувся до роботи, а Шата, виблагавши у вже більш піддатливого урсуга чисту сорочку і рушник, пішла до озера.

День добігав кінця. Поклавши на стіл один із точильних каменів, коваль нарешті випрямив спину, потягнувся, і гордо вказуючи лапами на дагер, промовив:

— Перший готовий!

— Де? Де? Покажи!!! — пронунало з вулиці, і в кузню вбігла схвильована дріада.

Саго тільки зараз помітив, що Шата одягала його сорочку, і,стягнувши струнку талію ремінцем, виглядала у ній наче у сукні. Вона підбігла до столу, де блищав доведений до ідеалу один із її дагерів, і в захваті вхопивши його почала виконувати танець шипів. З кожним граційним поворотом і помахом руки, було чутно, як гостре, наче бритва лезо, розрізаючи повітря, тихенько резонувало. Від цього резонування, лунний візерунок на спині дріади, ледь проглядаючи у розрізі сорочки, починав мало помітно світитись. На радощах, повністю занурена в танець Шата, не помічала, що Саго не зводив з неї очей, і майже не рухався. В той момент він зловив себе на думці, що це, мабуть, найпрекрасніше, що він коли небудь бачив.

Через деякий час в кузні запанувала тиша. Світло погасло, і тільки ледь червоне вугілля, потріскуючи, мирно дотлівало в печі.

Настав новий ранок.

— Ах ти ж миша мала!!! Я ж тобі зараз…— пролунало з хати, з якої, як і минулого ранку, грайливо посміхаючись, вибігла Шата.

— Не злися, ведмедику, сам винуватий що такий мʼякий, — дзвінко сміючись дражнилася дріада. Вона вмилася крижаною водою із криниці, і знову десь зникла.

Саго, розуміючи, що обурюється лиш для виду, махнув величезною лапою в сторону двору, і не в змозі стримати посмішки, прийнявся за другий дагер.

Ближче до обіду, вуха урсуга ледь помітно ворухнулися, почувши легку знайому ходу, що наближалася до кузні.

— Я купила нам обід!!! — радісно влетіла Шата, несучи два кошики з їжею. — до столу! — скомандувала вона, але Саго навіть і не думав сперечатися - робота пробуджує ведмежий апетит.

— Ну то що, мала, може все ж таки розповіси, кому і чим ти насолила? Ми обидва можемо робити вигляд що все добре, але це не вирішить проблему. — промовив ведмідь, намагаючись звучати максимально спокійно, ніби тема була звичайнісінькою, наче між іншим.

Але веселий настрій дріади пропав моментально, ніби вітром здуло.

— Ведмедику, не суй свого носа куди не варто. — дуже сухо відрізала Шата. — тебе це не стосується.

— Не погоджуся, — безкомпромісно промовив урсуг. — Я маю право знати з ким ділю дах. Мисливці за головами - дуже розповсюджений вид діяльності. Тому вони обʼєднуються в клани, і, чим сильніше воїн, тим більший і могутніший клан він обирає. — продовжував буденно Саго, намагагаючись при тому жувати. — побачивши вчора твій танок шипів, я зрозумів, що ти воїтелька дуже високого класу, а отже мисливці за головами, що змусили тебе тікати, точно не нижче. — коваль махнув виделкою, ніби резюмуючи. — а кланів з такого рівня воїнами на континенті лиш декілька. Одні вистежує лиш злочинців, а інші на половину з них складаються. От і хочу знати, з ким саме я живу - із лиходієм, чи з жертвою.

Дріада, розуміючи, що ведмідь не відчепиться, продовжила трапезу, і тихенько запитала:

— Ну припустимо, що я злочинниця. Що робитимеш?

— Як і казав раніше, абсолютно нічого. В принципі як і у випадку з жертвою. Нічого, окрім своєї роботи. Я коваль, крихітко, а не воїн. І вже тим паче не лицар на білому коні.

— Хех! Хотіла б я побачити того коня! — зайшлася Шата.

— Не відволікайся, — ледь стримав посмішку урсуг.

— Я не злодійка, ведмедику. Та і жертвою мене назвати не можна. — заспокоїлась помалу дріада, після чого, потягнувши за ланцюжок на шиї, дістала невеликий золотий кулон у формі сльози, — знаєш що це?

— кулон гільдії?

— Вірно. Цей кулон свідчення, що я член гільдії найманців, і являюся авантюристкою золотого рангу. — швиденько промовила Шата, намагаючись не акцентувати на тому увагу. — Це в свою чергу означає що я можу брати завдання як від гільдії, так і безпосередньо від замовників. Інколи це дуже прибутково,особливо якщо замовлення від аристократів або торговців. Але іноді, під тиском залишків совісті, можу взяти і запит від тих, у кого немає грошей навіть на офіційне оформлення замовлення в гільдії. Я вже мовчу про оплату за виконання завдання.

Саго слухав дуже уважно. По перше йому було дійсно цікаво, а по-друге, мало не вперше за весь час знайомства, він бачить перед собою справжню Шату, якою вона є - без масок та показової інфантильності.

— Приблизно півроку тому, в гільдію зайшла маленька дівчинка, з заплаканими очима, пошарпаною одежею та здертими до крові босими ногами. В руках вона тримала кілька мідяків, та маленький мішечок із насінням. Вона бігала від столу до столу, за якими сиділи авантюристи, і благала про допомогу. Я одразу зрозуміла що це маля так само лунна дріада, хоча кольору її волосся і не було видно за брудом. — розповідала Шата, щось вимальовючи ложкою по тарілці, — Всі до кого вона зверталась, відмахуватись від неї, відштовхували і глузували. А якщо і починали слухати, то дізнавшись, що винагородою будуть ті самі пару мідяків з насіннячком, починали лаяти, і мало не стусанами відганяли геть. Та ще і завдання було не з простих: треба було вбити велетенського лісового саламандра, що тероризував їх поселення. Не те щоб мені було шкода малої, але я прийняла завдання. Було багато вільного часу, та ще й після попереднього валютного походу, потреби в грошах не було. Для підтримки форми, так би мовити.

Саго, відчуваючи що співбесідниця навмисно намагається здаватись гірше ніж вона є насправді, стверджувально кивнув, мовляв, «розумію, продовжуй».

— І от прибувши на місце, я побачила напів спустошене селище, зі зруйнованими хібарками. Жителі виглядали наляканими, зголоднілими, і, здавалося, змирившись зі своєю ситуацією, блукали по вулицях наче в тумані. Перше про що я подумала, це «чому вони нікуди не тікають? Що змушує їх залишатися тут?». Але пильно придивившись, я помітила шрами від батога та кайданів на тілах майже кожного з жителів. Все стало на свої місця. Це було поселення рабів втікачів, що пояснювало їх небажання покидати ліс. Було зрозуміло що вони живуть тут вже довгий час, бо діти років до 12, як і моя «замовниця», уже не мали рабських відміток на тілі. Звісно мене зустріли із недовірою, і дуже насварили Тісаллу (саме так звали крихітку, що мене привела). Проте ніхто не знав коли тварюка знову нападе, тому, добре поміркувавши, хоч і з насторогою, але попросили залишитися у селищі. За кілька днів перебування там, жителі встигли звикнути до мене, і навіть почали поводитися доволі привітливо. Ночувала я у напівзруйнованій хатці Тісалли. Бідолаха втратила батьків під час одного з нападів саламандри. Не буду брехати, я прикипіла до малої, бо, вже дуже вона мені нагадувала мене саму в дитинстві.

Саго в якийсь момент зніяковів, бо вже аж ніяк він не очікував, що Шата настільки почне розкриватися перед ним.

— І от на шостий день мого перебування там, гуляючи з малою на дворі, я відчула у повітрі запах крові. Крикнула їй, щоб та бігла додому і не виходила, а сама попрямувала у сторону звідки йшов цей мерзенний аромат. Коли я вибігла на сусідню вулицю, побачила величезну болотну саламандру, люди в паніці розбігались в різні сторони, а у тварюки з рота вже стирчали чиїсь ноги. Не довго думаючи, я стрибнула в сторону ящірки, і почала битися з нею. Сам розумієш, моя зброя не розрахована на ворогів такого розміру, тому крамсати довелося доволі довго. А коли врешті решт тварюка замертво впала, я була з ніг до голови вкрита її кровʼю.

Шата зупинилась на секунду, ніби додивившись цю картину у своїй голові, опустила погляд, і трохи тихіше продовжила:

— Звісно я не очікувала овацій, чи переможного галасу натовпу, але принаймні хотілося побачити полегшення в очах оточуючих, можливо трохи вдячності. Натомість я узріла в них страх та відразу… а повернувшись в іншу сторону, мій погляд зупинився на Тісаллі. Чи то від виду крові, чи може під час бою я виглядала як таке ж саме кровожерливе чудовисько, але очі навпроти були наповнені жахом. Я хотіла сказати, що все позаду, і їй більше нічого не загрожує, але зробивши крок до неї, зрозуміла, що та ось-ось почне тікати. Того ж вечора я пішла з селища.

Дріада приклала чималих зусиль, щоб її обличчя в той момент не виказало жодної емоції, але Саго, і так все чудово розуміючи, вже наповняв кухлі медом. Зробивши пару ковтків, вона продовжила:

— І от повернувшись до міста, я з головою занурилась в роботу, щоб не дати собі вільного часу для безглуздих роздумів. Завдання за завданням, і півроку пролетіли непомітно. Та пару тижнів назад, я отримала замовлення на супровід каравану, що перевозив екзотичних тварин та монстрів. Все спочатку йшло як по маслу, тихо і спокійно. Але через пару днів саме це і змусило мене щось запідозрити. Вози були накритими, і я не бачила що саме в них перевозять, але вже занадто тихо монстри себе поводять, і, дуже мало їдять. Не одноразово бачила, як під час зупинок, під настил возів закидували по парі черствих паляниць, і невеличку миску з водою. Я питала у хазяїна каравану, що саме за тварин вони перевозять, на що той одразу починав жартувати і переводити тему. Тому вночі, коли всі полягали спати, я відкрила настил одного з візків. Те що я побачила, на мить зупинило моє серце.Заковані по колу ланцями, сиділо з десяток дітлахів, серед яких…, — Шата на секунду зупинилася, — серед них була Тісалла. Точніше те що від неї залишилося: схудла майже вдвічі, вся в синцях і мітках від батога, з обскубаним волоссям, руки тримала на підлозі, бо, мабуть, ті кайдани були важчими за неї саму. — губи авантюристки зжалися від злості, — побачивши мене діти почали відповзати якомога далі від дверей. Я швидко накрила настил, і почала глибоко дихати аби заспокоїти себе, бо, розлючене серце заважає в бою.

Саго не відводив очей від Шати. Він пильно придивлявся до кожного руху її обличчя, яке ніби воювало саме з собою в той момент. Під тиском щирості моменту, справжні емоції помалу брали гору, і Коваль ладен був накрити її собою як наметом, аби цей світ не побачив її такою, в момент слабкості, крихкою і вразливою. Але стримався, непомітно стиснувши кулак під столом, вклавши у цей жест всі зайві позови своїх власних емоцій.

Шата продовжувала розповідати про те як вона буквально знищила більшу частину охорони каравану, залишивши живими тільки найманців, які, як і вона не відали всієї правди. Згадувала, що суттєво покалічила і відшмагала батогами хазяїна каравану, поки її побратими звільняли всіх рабів. Звісно їх треба було сховати кудись, де вони могли б жити вільно, подалі від очей работорговців. Тому було вирішено відвезти всіх якомога далі, до нейтральних територій.

— Поки всі вантажили у повозки все що може знадобитись у дорозі, я відшукала Тісаллу, яка нерухомо сиділа, зпершись на якусь бочку, і дивилась у землю абсолютно зпустошеними очима. Я взяла її на руки, і поки несла до воза, вона нарешті поглянула на мене. Потім підняла руку, і почала витирати мої сльози, які, як виявилося, неконтрольовано текли з моїх очей. Передавши дівчинку на воза, я наказала авантюристам їхати. Їхати швидко, і зупинятися якомога менше. Я навмисно вирішила не питати маршрут. Коли всі рушили, я провівши останній возик очима, повернулась до хазяїна каравану. Побачивши мене, та мразота почала верещати як недорізаний кабан. Я вирішила залишити його живим, але за наступні кілька годин зробила все можливе, щоб сенсом його життя відтепер був не пошук втеклих рабів, а особиста помста одній лунній дріаді. І от, вже через кілька днів я дізнаюсь, що на мене полює гільдія «семи брехунів».

— А трясця твоїй матері!!!! «Сім брехунів»??? Серйозно??? — Саго підірвався і грюкнув лапами по столу так, що той мало не розлетівся на щепки. — та ті варвари і континент здатні рознести! Тому навіть імперія закриває очі на їх злочини! Та ти ж…

— Зупинись, ведмедику. — прошепотіла Шата. Повільно встала з-за столу, і грайливо посміхнувшись, ніби останньої бесіди навіть не існувало, почала жваво прибирати посуд. — закінчуй свою роботу скорше, не можу вже дочекатись!

Ведмідь простояв мовчки пару хвилин, намагаючись заспокоїти своє дихання і ритм серця. Після чого пішов і прийнявся до роботи. Але думки його не покидали.

Близько до півночі він закінчив роботу над другим дагером, і, віддавши його Шаті, почав:

— Послухай мал….

Він зупинився, побачивши що рука дівчини вже торкаться його морди, не силою стискуючи щелепу, а, скоріше німим проханням не продовжувати.

— Дякую тобі, Саго. — напів шепітом промовила дріада, а потім мʼяко цьомнула його ведмежий ніс, залишивши там маленький вологий слід. Коваль широко розплющивши очі, нерухомо дивився на неї. Його серце застукотіло скаженим темпом, чи то від поцілунку, чи то від того що вперше почув своє імʼя з її вуст. Він і сам, мабуть, не розумів. Вона ніжно посміхнулась і тихенько додала, швидко забираючи руку, ніби обпікшись, — Надобраніч ! Завтра мед за мій рахунок.

— Звісно, гостровуха, — знайшов в собі сили відповісти Саго. — Надобраніч.

Обидва довго не могли заснути, дивлячись у невеличкі щілини у даху, через який мирно пробивалося місячне сяйво. Обидва чудово розуміли, що завтра вони не побачаться