Фотограф

Минулого літа довелося мені бути у відрядженні в столиці. Швидко владнав усі справи, до потяга лишався час, і я вирішив потинятися містом. Іду собі навмання аж бачу: афіша із запрошенням відвідати виставку еротичної фотографії В. Щербанського. Хм, а чом би й ні? В усякому разі це краще, ніж вештатися вулицями під пекучим сонцем.

Заплатив якусь дрібницю за вхід і потрапив у велику прохолодну залу і, як виявилося згодом, у не відомий мені досі світ з його правилами, стосунками та специфічною мораллю.

Відвідувачів було мало, і я зрадів, бо ж кому подобається, коли тобі в спину дихає юрба й коментує побачене? А на виставці еротичного фото тим більше!

Високий рівень робіт було помітно з першого погляду. Фотографії, навіть відверті, бентежили, але не викликали відрази, були виконані майстерно, зі смаком і відчуттям такту, а одна мене просто вразила.

– Прекрасно! Неймовірно! – вирвалося у мене мимоволі, і це почув високий худорлявий чоловік середнього віку з акуратною борідкою, в чорній футболці й подертих джинсах.

– Вам подобається? – спитав він, наблизившись.

– Дуже! – сказав я, радий можливості поділитися враженнями. – Оце і є справжня еротика! Здається, що жінка позує саме для тебе і хоче тільки тебе! Який красномовний погляд! Яка експресія! Це просто геніально! Шкода, що я не розбираюся в цій темі, але на мене це фото...

– Ну що ви? – заперечив незнайомець, – В цій темі розбирається кожен чоловік!

– Можливо, – не став я сперечатися. – Та ви тільки подивіться, хіба ця фотографія не прекрасна? Щось неймовірне, чи не так? І ця, праворуч, теж непогана! Справжнє диво! Ніяк не сподівався отримати настільки глибоке естетичне задоволення від звичайних, навіть не кольорових знімків!

– Я радий, – сказав мій співрозмовник, задоволено усміхаючись.

– Радий? – здивувався я. – Чому? Чому ви радієте?

– Бо я автор цих фотографій, – мовив незнайомець з гордістю.

– Он як? То ви і є той самий В. Щербанський?

– Так, Щербанський Василь Петрович до ваших послуг.

– Дуже приємно! А я Вадим.

– І мені приємно, – усміхнувся фотограф, а потім звернувся до мене серйозно: – Вадиме, не могли б ви пояснити, чим вам сподобалось це фото? Що саме вас приваблює? На ньому зображена повністю одягнена жінка, тож на цей знімок мало хто звертає увагу, всі квапляться побачити щось більш відверте.

– Що мене приваблює? – розгубився я. – Ну... не знаю... Мабуть, погляд. Еге ж, погляд. А ще поза. І непорядок в одязі теж... так-так, досить промовистий непорядок. А може, все разом... На жаль, не можу пояснити. Та й навіщо вам моє дилетантське судження?

– Повірте, Вадиме, ваша думка для мене важлива. Тисячі відвідувачів бачили цю світлину, та лише одиниці змогли розгледіти в ній те, що бачу я. І ви серед цих небагатьох.

– Дивно... Але ж я й справді не знаю!.. І взагалі, все це випадково. Я випадково опинився тут, випадково цей знімок привернув мою увагу і викликав певні емоції. Можливо, ця фотографія мені щось нагадала. Чи, може, я підсвідомо був готовий сприймати усі зображення як еротичні і якби побачив це фото в журналі з підписом “піаністка” чи “бібліотекарка”, то й не звернув би на нього уваги.

– Цікаво... Ви справді не звернули б на цю фотографію уваги?

Я уважно подивився на фото, і знову мене охопило відчуття інтимного зв’язку між мною та жінкою на фотографії, настільки сильне, настільки явне і водночас настільки невловиме, що бракувало слів, щоб це описати.

– Звернув би, – погодився я і зітхнув. – Так, звернув би. Є в ньому щось таке... дуже знайоме... якась напруга чи, може... як би це сказати...

– А жінка вам сподобалась?

Я ще раз подивився на знімок, бо з подивом усвідомив, що жінку зовсім не пам’ятаю! Ні, гарною її назвати, мабуть, не можна... Звичайна. Навіть трохи вульгарна.

– Ви мене провокуєте? – ухилився я від відповіді.

– Ні. Отже? Сподобалась? – наполягав фотограф.

– Ну, вона, скажімо, не на мій смак. Мені подобаються жінки іншого типу.

– Але цього разу вона здалася вам привабливою, – зауважив пан Василь, і це було не питання, а констатація факту.

– Так, – не став я сперечатися.

– Я вам не набрид? – схаменувся раптом Василь Петрович.

– Зовсім ні! Не часто вдається поспілкуватися з автором робіт!

– А що ви скажете, якщо я супроводжуватиму вас виставкою?

– Вважатиму за честь, – відповів я ввічливо, намагаючись, щоб мої слова звучали переконливо, бо зовсім не був упевнений, що такий супровід принесе мені задоволення. Можливо, жодна з наступних робіт мені не сподобається, і доведеться бути нещирим, адже Василь Петрович захоче почути мої оцінки й сподіватиметься на похвалу.

“Та якого біса?! – розізлився я сам на себе. – Не буду я кривити душею, я ж не напрошувався! Не сподобається якась фотографія, то так і скажу!”

Я рушив наміченим маршрутом, намагаючись знайти фото, яке можна було б розкритикувати. Деякий час ми рухались мовчки, нагода для критики не траплялась, а Василь Петрович поводився бездоганно й намагався бути непомітним. Я розслабився і насолоджувався кожною світлиною. Мені подобалось усе! Та й що може бути прекраснішим, ніж оголене жіноче тіло?

Краєм ока я помічав, що Василь Петрович уважно спостерігає за моєю реакцією, наче хвилюється, як студент перед екзаменатором, та це мене ніскільки не турбувало.

Нарешті, майже в самому кінці експозиції, ми опинилися перед стендом з фотографіями жіночих облич, і я знову відчув, як в мені зростає незрозуміле хвилювання. Я вдивлявся у кожне фото й усвідомлював, що між ними є щось спільне й дуже знайоме, але що саме?

Раптом мене осінила догадка!

– Василю Петровичу! Признайтеся, фотографії цих жінок були зроблені в момент оргазму, правильно?

– Саме так! – зрадів той. – Ви здогадалися! Важко було це зрозуміти?

– Ні, не важко. Хоча розуміння прийшло не зразу.

– Може, ви лікар-сексолог? Чи сексопатолог?

– Ні! – розсміявся я. – Скоріше, навпаки!

– Що значить “навпаки”?

– Моя професія пов’язана з точними науками, – відповів я ухильно.

– Значить, ви дуже спостережливий, – сказав Василь Петрович. – Мало хто здогадується, що трапилося за мить до того, як спрацював затвор фотоапарата. Фотографії на цьому стенді майже нікого не цікавлять, я боюся навіть, що відвідувачі не бачать у них нічого еротичного і дивуються, навіщо вони тут.

– Аж не віриться! Як на мене, вони одні з найкращих! А також та, біля якої ми познайомилися... І вона там не одна така. Хм... Здається... Здається, я здогадався. Ті, перші фотографії, були зроблені “до”? А ці “в момент”, правильно?

– Правильно.

– Тоді можна припустити, що ті, між ними, так би мовити, “в процесі”?

– Так, – погодився Василь Петрович.

– З цього випливає, що ці знімки ви робили... – почав я впевнено, та вчасно схаменувся і замовк, усвідомивши, що ледь не переступив межу пристойності.

Здається, Василь Петрович зрозумів, що я хотів сказати, але змовчав, тільки щось в його обличчі змінилося, а я повернувся й пішов далі, картаючи себе за недоречну балакучість. Яке право я маю пхати свого носа куди не слід?

Залишалося мало фотографій, яких я ще не бачив. Виставка закінчувалась зображеннями щасливих жінок, по вінця переповнених радістю, ці знімки начебто випромінювали світло, і це був останній пазл у картині талановитого фотографа, яку я розшифрував. У мене вже не лишилося жодних сумнівів.

– Василю Петровичу, – урочисто звернувся я до автора. – Ви дуже талановитий художник! Я бачив немало еротичних фотографій, але ваші вищі всіляких похвал! Я начебто подивився фільм про кохання, яке починається з прелюдії й закінчується... кхм... кульмінацією, яка, своєю чергою, стає джерелом радості! Дозвольте подякувати вам і висловити моє щире захоплення!

Василь Петрович широко усміхався.

– А я дякую вам, Вадиме. Про таких цінителів, як ви, художник може тільки мріяти! Ви зрозуміли все, що я хотів донести до публіки, зрозуміли, чому фотографії розміщені саме в такому порядку та ще й вгадали, яким чином були зроблені деякі з них.

Фактично, це було зізнання, й воно змусило мене почервоніти. Що ж це виходить, Василь Петрович прочитав мої думки?!

– Невже ви думаєте, що... що я насмілився... що я подумав, що ви... – почав я незграбно виправдовуватися, але Василь Петрович не дав мені договорити.

– Знаєте що, Вадиме? Хочете подивитися найкращі мої фотографії?

– Як? А ці? Хіба ви обрали для виставки не найкращі? Які ж тоді найкращі? Так, звичайно, хочу!

– Ви потім зрозумієте, чому я не виставив фотографії, які вирішив показати вам. Ні, не з міркувань цензури. Просто... я їх ніколи не виставляю. І нікому не показую, ви будете першим. Тут недалеко, ходімо?

Я вагався, бо, чесно кажучи, не повірив у таку неочікувану й незрозумілу прихильність незнайомця. На мить все це мені здалося навіть якоюсь пасткою! Адже відомо, що серед творчих людей відсоток осіб нетрадиційної орієнтації з якихось незрозумілих причин вищий за середній! Може, цей Щербанський саме такий? Я ставлюся до гомосексуалістів толерантно, але раптом я цьому фотографу сподобався й він почне чіплятися з неприйнятними для мене пропозиціями?

Але ж фотографії на виставці недвозначно свідчили про його гетеросексуальність! Я губився у здогадках і трохи побоювався, але відмовлятися було вже пізно.