переставай…

Не все зразу, спочатку можна й легенько.

Потім глибше, жорстокіше, гірше.

Ковиряєш себе потихеньку.

Каєшся й знову грішиш.

Ти маленькою чайною ложкою риєш себе. Перекопуєш-скопуєш.

Потім утомишся, сядеш, візьмеш городника. Так спідручніше душу тобі розкопувати.

Ти вишукуєш голку у стозі сіна, береш і пускаєш ту голку до серця венами.

Ти так сильно хотіла зробити себе невразливою, але лише оголила болючі нерви.

Ти сама собі суд і кат, і сама собі гільйотина.

Добре знаєш, куди бити саму себе, аби довше кровоточило.

Це помітно, щоб одразу не викрити все— посиплеш, засиплеш сіллю.

Ти вдихнула й не можеш видихнути. Схопила й не знаєш як все відпустити.

Стисни зуби, викури шосту за день і мовчи. Сильні дівчатка перш за все вчаться терпіти.

І терпи. І копай. І згорай, хоча ні, варто просто тліти. Бо на добру пожежу потрібен якийсь запал, а у тебе відсутні іскри.

Може якось в зимову нічку ти захочеш хоч щось змінити.

Я відкажу тобі відверто: «Переставай себе рити»