Сатана з сьомого класу

Професор Ґонсовський викладав історію за власною, дещо хаотичною методикою. Деяких видатних постатей, що блукали Єлісейськими полями або кружляли серед зірок, він дуже любив, про деяких говорив з глузливим презирством, а серед численної, безсмертної юрби були й такі, про яких він не хотів говорити взагалі. Він обходив їх стороною під час зустрічі, вдавав, що не помічає їх, не віддавав їм шани. Про улюблених особистостей він говорив з палким натхненням, співаючи на їхню честь хвалебні гімни, після кожного речення ставлячи знак оклику подібний кипарису на могилі. Про Наполеона, найулюбленішого з улюблених, він говорив немов натхненний поет. Здавалося, що в будь-яку мить він голосно вигукне: «Хай живе Імператор!» — і кинеться в бій, наче кривавий сатана. Наполеон, сидячи верхи на кометі, немов на вогняному коні, з великим задоволенням слухав пана професора Ґонсовського. Якби він міг спуститися з неба, то прикріпив би до його грудей Хрест Почесного легіону. Менш задоволеним цими лекціями був прекрасний Алківіад, про якого професор говорив з презирством, що «він був дурником, манірником і взагалі роздутою особистістю». Неможливо було зрозуміти, чим благородний афінянин заслужив таку думку. Втішити його могло лише те, що про інших безсмертних професор поширював зовсім безпідставні наклепи. Цезар мав каламутну іпотеку, і якби це залежало від професора Ґонсовського, безсмертя позбавило б його права користуватися незмірною славою. Тим, про кого професор не хотів говорити, перед ким він не вклонився б і кому не потиснув би руку, був Ганнібал. Чому? Про це знають лише карфагенські боги, якщо вони взагалі щось знають, бовдури опецькуваті. Ганнібал мав багато ворогів, страшних ворогів, смертельних ворогів, але ніколи й преніколи не мав такого, яким був суворий, запеклий і непохитний професор Ґонсовський. Вони вже багато років як горшки побили. Нещасний Ганнібал, блимаючи одним оком, хапався за голову і стогнав: «Що я такого зробив, що пан професор Ґонсовський мене так ненавидить?». Ніхто цього не знав. Знав тільки пан професор.

Він мав великі, світлі очі, в яких завжди було видно здивування. Іноді він раптово переривав лекцію, дивився далеко перед собою і довго щось розглядав. Увесь сьомий клас вдивлювався в те саме місце, але ніхто нічого не міг побачити, бо там не було навіть жалюгідної мухи, котра стрибала б у весняному сонці. Але щось там таки мало бути... Можливо, це був Перікл, котрий, тішачись неабиякою симпатією пана професора, саме крокував афінським ринком? Можливо, там точилася битва? Можливо, хрестоносці завойовують Антіохію? Коли примари розвіювалися у сяйві, професор зітхав і дивився на тридцять рум'яних облич з таким здивуванням, ніби бачив їх уперше в житті. Тридцять облич вдивлялися у нього з теплотою, бо професор був дуже шанованим. Сьомий клас, котрий він власне навчав усіх тих піднесених історій, добре знаючи, що його серце сповнене побожною повагою до Наполеона, при кожній нагоді віддавав імператору такі почесті, що професор Ґонсовський просто сяяв. Якби Наполеон міг повернутися на землю, хоча б на нові «сто днів», він би схопив прапор, а сьомий клас побіг би за ним. Однак людина живе не тільки Наполеоном, іноді вона мусить займатися і тим розбійником Ганнібалом. Важко... Історія — мов той бігос, важкотравна суміш не тільки з цілого тижня, а й багатьох тисяч років.

Професор Ґонсовський, блукаючи протягом свого довгого життя незбагненними сферами, перестрибуючи тисячоліття, як прірви, беручи активну і палку участь у війнах, укладаючи союзи і підбурюючи революції, став надзвичайно розсіяним. Це не дивно, якщо врахувати, що в його нещасній голові століття мчали, як коні, а дати стрибали, мов ті блохи. У голові професора вирувала бурхлива діяльність. Дехто стверджував, що він легко впорався б з кількома тисячами років, але сум'яття в його благородній душі викликала боротьба з кількома тисячами бешкетників і мавполюдів, яких він навчав протягом досить тривалого часу. Це твердження дуже наближене до істини. Розсіяність пана професора Ґонсовського була вражаючою. Розповідають про одного вченого, який намастив маслом руку, глибоко переконаний, що намащує булку, котру тримає в руці. Такі прекрасні рішення були б дрібницею для пана професора Ґонсовського. Однак неправдою є те, що саме з ним сталася жахлива історія, хоча були такі, хто хотів присягнутися, що ніхто інший не міг її влаштувати. Ми безсумнівно встановили, що її героєм був якийсь відомий актор, який одного разу запитав на сцені: «Як звати тебе, Юдито?». Отже, цей актор (а не професор) попросив, щоб його розбудили в готелі рано вранці. Помилково слуга повісив на його двері священицьку сутану. Розсіяний актор, ще напівсонний, одягнув сутану і, ставши перед дзеркалом, вигукнув: «Який же дурень цей слуга! Замість мене він розбудив якогось священника!». Професор Гасовський ніколи б так не вигукнув, але вийшов би на вулицю в сутані, нічого не знаючи, бо замість дзеркала він побачив би себе або в шафі, або у дверях, або в стіні.

Завжди розсіяний, він не знав добре як звучать прізвища своїх учнів і плутав їх, ніколи не розрізняючи, котре з них до якої пики належить. Під час опитування він читав їх із зошита. Процедура ця відбувалася двічі на тиждень, і на кожну партію "з меню" він вибирав трьох, ніколи більше, ніколи менше. Викликаний вилізав з-за лави, ставав біля кафедри професора і там його піддавали тортурам. Тому, хоч і з неохотою, але вживаємо це болюче слово, бо молодий бабуїн сумно щось мимрив, як Пекарський під час тортур. Однак це траплялося вкрай рідко. В інших класах бувало по-різному, але в сьомому класі вивчення історії було на високому рівні. Могло здатися, що тридцятеро завиваючих дервішів загорілися нечуваною пристрастю до цього предмета. Дивина, та й годі. Один за одним вони виступали з дивовижною легкістю. Перший розказував добре, другий розказував прекрасно, і третій розказував взагалі блискуче. Професор Ґонсовський кивав своєю благородною, вже дуже сивою головою, радіючи в душі, що молоді Лехіти, про яких інші професори висловлювалися з чорним скептицизмом, з таким ентузіазмом служать музі історії. Щоб висловити своє задоволення, він іноді хапав юнака за вухо, перейнявши цей жест від Наполеона. Він пишався своєю галасливою юрбою, званою сьомим класом, так само як імператор пишався своєю гвардією. Однак здається, що імператорська гвардія робила менше галасу в бойовій сутичці, ніж сьомий клас у мирний час. Ця спільнота була дуже зухвалою, буйною, галасливою і надзвичайно веселою. Стадо мустангів на прерії не ірже так радісно на вигляд води, як вмів іржати гучним сміхом сьомий клас. Близько тридцяти довгоногих уміли розвіяти похмурість найчорніших днів. У сьомому класі, як у королівстві іспанського короля, сонце ніколи не заходило. Радісно сміялися молоді очі, сміялися пухкенькі пики й сміялися уста, наповнені незліченною кількістю здорових зубів.

Коли хтось із сьомого класу кривив від смутку юне, привітне обличчя, вірні товариші так довго заговорювали цю раптову і неприємну хворобу і так довго втішали засмучене дружнє серце, що смуток відлітав крикливо каркаючи, немов крук. Ми не дуже відхилимося від істини, заявивши, що сьомий клас нагадував якусь таємну спілку, в якій всі обмінялися серцями. Та не було в цьому обміні навіть найменшої циганщини. От обмін головами був би ризикованою справою, адже можна було б отримати баранячу замість людської. Сьомий клас складався з хороших хлопців, з щирих хлопців, але голови в ньому були різні, різного калібру, різної міцності та місткості. Тим більше мало б спантеличити кожного кмітливого чоловіка те, що всі благородні голови цього класу променіли чудовим знанням історії. Професору Ґонсовському цього цілком вистачало для повноцінного щастя. Йому було байдуже, що відбувається з математикою, латиною та іншими галузями дерева знань про добро і зло. Він знав, що семикласник, викликаний до кафедри, щоб продемонструвати свої історичні знання, буде співати, як соловейко. На початку навчального року це виходило якось незграбно, але з певного часу кожне опитування було концертом. Найбільший телепень у класі, котрий своїми розумовими здібностями не надто перевершував дубову шафу, істориком, проте, був першокласним. Професор з того пишався, надимався, як павич, і був у доброму настрої.

Його здивуванню не було меж, коли на початку червня, тобто вже під кінець навчального року, викликаний першим башибузук, на ім'я Качановський не підхопився, як зазвичай, з місця, не підійшов, як раніше, танцювальним кроком до кафедри, а просто остовпів.

— Качановський! — повторно покликав професор.

Той витріщився на професора ошелешеними очима.

— Я, пане професоре? — запитав ніби з докором.

— Ти Качановський?

— Так, пане професоре... Але це якась помилка…

— Яка помилка?

— Мене ж сьогодні не мали опитувати... тобто…

Він хотів повернути свої слова назад, але вже не міг їх впіймати на льоту.

— Це має бути помилка! — додав він уже з відчаєм.

Професор Ґонсовський подивився на нього з невимовним здивуванням.

— Будь ласка, вийдіть негайно із-за парти!

— Добре, пане професоре, — гірко сказав Качановський. — Але з цього все одно нічого не вийде.

Класом пробіг стривожений шепіт, ніби вітер сколихнув сонний очерет. Приречений підійшов до кафедри і застиг, перетворившись на соляний стовп, змучений, побитий, нещасний, здивований, ображений, зблідлий і готовий до смерті. Клас почав подавати йому дивні знаки, заохочувати його нашіптуваннями, рухами рук і підморгуваннями. Сидячий на першій лаві добрий товариш Цісовський «крикнув» здушеною говіркою черевомовця:

— Завертай до Наполеона!

Це була слушна порада. Іноді, не заглиблюючись у надто складні тонкощі, сміливим стрибком у бік імператора можна було врятувати втрачену позицію. Розповідаючи про Нантський едикт, слід було сказати ні з того ні з сього: «Наполеон би з цього викрутився». — «Ви так думаєте? — втручався тоді професор. — А як?» Далі все йшло гладко, а час минав. Однак у той момент ця корисна порада не варта була й ламаного гроша. У шановному професорі прокинулася надзвичайна пильність. Його завжди здивовані очі стали ще більш здивованими. Він довго роздивлявся бунтівного юнака і незрозуміло хитав головою.

— Що означає твоє «сьогодні нічого не вийде»? — похмуро запитав він.

— Бо я не готовий — рішуче відповів Качановський.

— Не може бути! — вигукнув професор. — Це неймовірно... Ти нічого не знаєш?

— Нічого, пане професоре…

— Ти чесно зізнаєшся?

— Найчесніше.

— Чому? Будь ласка... Чому?

— Тому що я…

— Припини! — вигукнув черевомовець з першої лави.

— Бо що ти? Ага! Ти сказав, що тебе не мали питати. На якій підставі ти висуваєш таке твердження?

Качановський мовчав. Він стиснув губи й схилив голову.

— Неймовірно... — бурмотів професор. — Неймовірно... До побачення.

«Пан» Качановський йшов до своєї лави таким повільним і лінивим кроком, ніби збирався купити там власну труну, до того ж у кредит. У класі запала тиша. Усі з острахом і співчуттям спостерігали за осоромленим товаришем.

​​Професор не міг збагнути, що сталося. Він розгублено провів худими пальцями по сивій, густій шевелюрі та втупився в стіну, ніби на ній ось-ось мали з'явитися написані вогняними літерами33 пояснення, чому милий юнак Качановський, розумний і кмітливий «історик», раптово і несподівано перетворився на бовдура. Оскільки на стіні нічого не з'явилося, старенький благально подивився на піч. (Піч теж походить з родини спадкових ідіотів). Тож він примружив очі й зазирнув у глибину розсудливого духу, з яким мусив поговорити на розум: розсудливий дух коротко пояснив йому, що як одна ластівка весни не робить, так і один Качановський не зруйнує його радощів і гордощів. Качановському, мабуть, щось в голову вдарило. Може, він впав? А може, у нього болить зуб? Може, він наївся недозрілих яблук, що, з огляду на таємні зв'язки шлунка з головою, могло послабити її звичайну працездатність? Нехай же інший виправить те, що зруйнував Качановський: «історичну» славу сьомого класу... Професор виринув із роздумів, заглянув у свій блокнот і нервовим рухом перегорнув дев'ять, чітко дев'ять сторінок.

— Островіцький! — вигукнув він приглушеним голосом.

Весь клас як по команді обернувся, бо юнак, якого так зухвало назвали, сидів у передостанньому ряду. А Островіцький ледь не зомлів. Він підвівся, але не міг ступити й кроку, неначе під його ногами розверзлася прірва. Пізніше говорили, що він прошепотів страшні слова: «Чи пан, чи пропав!» — але це непевно. Достеменно відомо лише те, що на тлі його зломленої та розбитої постаті Качановський виглядав як герой.

— Я що, маю тобі сурмити? — знову вигукнув невдоволений професор.

Але життєрадісне припущення, що шановний професор буде кликати до дошки голосом архангельської сурми, нікого не розвеселило. Ніхто ніколи не бачив веселого сьомого класу в такій каламуті мороку і смутку.

Островіцький наближався до кафедри ходою приреченого на страту. Йдучи, він кивав головою в обидва боки, ніби прощаючись назавжди з побратимами, з добрими молодцями. «Йдучи, він кланявся дамам, старим і молоді...» — як Підкоморій у Пані Тадеуші. Якби в сьомому класі сиділи дами, порівняння було б цілком доречним. Але там був лише один «старець», дуже спантеличений, і «молодь» з тим виразом обличчя, котрий точні науки називають як баран на нові ворота».

— Рятуйте, хто в Бога вірує! — прошепотів нещасний до перших лавок.

Перші лавки, однак, від раптового відчаю ураз втратили співчуття. Їхні серця і собі затремтіли.

— Островіцький, любий хлопче — лагідно промовив професор Ґонсовський. — Сьогодні мене спіткало велике горе... Дуже велике горе... Що з тобою, чому ти хитаєшся?

— Мені погано, пане професоре... — застогнав юнак.

— Га! — здивувався професор. — Тобі погано? Але ти будеш відповідати?

— Я не можу, пане професоре…

— Чому? Поклади руку на серце і скажи, чому?

— Бо я не готовий... Я не вмію... Я не очікував.

— І ти? І ти, Бруте? — вигукнув старий. — Ви сьогодні зовсім подуріли?

— Ні, пане професоре... — Островський мішав слова, наче тісто на вареники. — Післязавтра, у суботу, я б зміг чудово…

— А сьогодні не виходить?

— Сьогодні ж четвер! — сказав Островський з відчаєм. — Це не мій день…

Професор дивився на нього, як на тихого дурника. Він заплющував очі, ніби його сліпило сонце, знову відкривав їх, щоб не впустити незвичного видовища, то наближався, то віддалявся.

— Ага... — проговорив врешті дивним голосом. — У четвер ти дурень…

А в суботу будеш генієм... Ти знущаєшся, юначе?

— Боже збав! — гаряче вигукнув хлопчик. — Але це правда. Пан професор не може про це знати, але це так…

— Іди геть! Іди геть негайно! — вигукнув старенький.

Островіцький поплентався до парти, наче був справді тяжко хворий. Весь клас застиг у смертельній тиші. Сивочолий чоловік, поважний чоловік сів за кафедрою і сховав обличчя в долонях. Він виглядав так, ніби плакав і намагався приховати сльози від натовпу. Мабуть, щось зламалося в його доброму серці, бо всім здалося, що старенький тремтить.

— Пане професоре... — пролунав приглушений голос з першої лави.

Професор розплутав руки й нетерплячим рухом однієї дав знак, щоб не порушували тишу. Іншою він все ще прикривав очі.

Хоча день був сонячним, а небесна блакить розливалася величезною рікою, у шкільному класі стало темно. І так моторошно тихо, що навіть на останніх партах було чутно втомлене і нерівне дихання професора. Він занурився в мученицьку тишу, як у болото. Він не відкривав очей, ніби не хотів бачити злісний світ. Тридцять хлопців дивилися на нього поглядом, сповненим величезної печалі. Все можна витримати, але не можна витримати, щоб хороша, яка ж хороша людина — мучилася. Один за одним вони почали пошепки перемовлятися. Раптом усі принишкли, бо пан професор Ґонсовський щось говорив....

Він промовляв уривчастим голосом, а слова спотикалися, ніби від безсилля:

— ...Я викладаю вже понад тридцять років... Я дуже втомився і цього року точно піду зі школи... Але я ніколи не скаржився... Мені здавалося, що ті, кого я навчав, завжди мене любили. Я ніколи не був суворим, може, навіть був занадто м'яким... Тому зі мною ніколи не траплялося те, що трапилося сьогодні... Я пишався сьомим класом, і ось моя нагорода: у сьомому класі насміхалися зі старого чоловіка…

— Пане професоре! — пролунав голос з заднього ряду.

— ...Не перебивай мене! Так, я правильно кажу: з мене посміялися. Мої хлопці глузують зі старого чоловіка... Один каже, що не його черга, інший не хоче відповідати, бо сьогодні четвер... Важко. Я міг би й того, і іншого... Але я не буду мститися... Ні, мої діти... Мені просто дуже, дуже сумно... Ви можете сміятися з мене... Будь ласка... Я не буду мститися... Я занадто вас любив... Це моя вина... А тепер досить! Сьогодні я більше нікого не питатиму. За хвилину я почну лекцію... Вибачте, що я розплакався…

— Пане професоре!

— Слухаю!

З першого ряду підвівся Цісовський. Це був незграбний трохи повний хлопець, з розпатланою чуприною; судячи з його статури, він мав бути спритним і сильним. Його погляд був сміливим і напрочуд проникливим. Але у цей момент він був зблідлим і схвильованим. Голос у нього був м'яким і мелодійним.

— Пане професоре, — промовив привітно. — Я все поясню.

— Перш за все: хто ти? Обличчя я, звичайно, знаю, але твоє ім'я вилетіло з моєї пам'яті.

— Мене звати Адам Цісовський.

— Можливо... Все можливо. Сьогодні між вами відбуваються такі події, що я вже засумнівався у всьому. Тож добре... Ви — Цісовський і хочете мені щось пояснити. Будь ласка... Я вже заспокоївся і можу слухати. Що ви хочете мені сказати?

— Просто, пане професоре, я винен у всьому. Ніхто інший, тільки я. Ні Качановський, ані Островіцький.

Професор Ґонсовський підвівся, повільно підійшов до першої лави, зазирнув у розумні очі хлопця і довго дивився в них.

— Це знову насмішки? — тихо запитав він.

— Ні, пане професоре. Ніхто досі не насміхався, і я б не наважився. Пане професоре, ви, мабуть, навіть не знаєте, що ми щиро і сердечно любимо вас.

— І ти?

— І я... Тільки я злочинець! Я винен у великому шахрайстві, і я не можу дивитися на те, як професор…

Його голос затремтів і застряг у горлі. Весь клас дивився на нього з ошелешеним подивом. Старий поклав йому руку на плече і швидко сказав:

— Ти зворушений... Припини! Ти можеш сказати щось, про що потім пошкодуєш. Я нічого не хочу знати.

— Але я мушу сказати! Пане професоре, ваше серце сповнене жалю. Будь ласка, вислухайте мене…

Немов боячись, що старенький перерве його неймовірне зізнання, він почав швидко говорити, задихаючись і вигукуючи слова, що виривалися з горла:

— Сьогодні наш Ватерлоо. Наполеон не помітив глибокого рову на полі бою, а я не передбачив помилки пана професора. Звідси походить наша ганебна поразка…

— Що звідси походить?

— Поразка, тобто нещастя... Не вдалося, бо професор помилився.

— Я! — здивувався старенький.

— На жаль! За найточнішими підрахунками, сьогодні мали бути опитані Напюрковський, Станкевич і Вільчек. Тим часом професор, відволікшись, почав шукати на одну сторінку ближче, ніж слід було, і почав з Качановського, в результаті чого автоматично вийшов Островіцький, а третім мав стати Внук. Це трійка з майбутньої суботи.

Професор швидко закліпав очима і поглянув на Цісовського з неприхованим страхом.

— Молодий чоловіче! — вигукнув він. — Ти в здоровому глузді? Що це все означає?

— Це означає, пане професоре, що ви маєте свою власну методу…

— Я? Методу?

— Так... Я відкрив її дуже давно. Майже кожен з професорів має свій спосіб і порядок проведення опитування. Професор опитує щоразу трьох, і цих трьох вибирає з зошита за незмінним порядком.

Спочатку першого, потім десятого і двадцятого, наступного разу другого, одинадцятого і двадцять першого і так далі. Оскільки нас тут рівно тридцять, і кожен у записнику професора має свій номер, то легко було вирахувати, хто і коли буде викликаний.

Професор раптово відступив і глянув на Цісовського, немов на чаклуна.

— Але ж це була найпотаємніша таємниця! — гучно вигукнув він.

— Безумовно, — підтвердив Цісовський. — Однак немає у світі такої таємниці, яку неможливо розгадати.

— Почекай! Ні слова більше... Зараз перевіримо!

Він дістав з кишені записник, запечатаний сімома печатками таємниці, і почав його переглядати з неабиякою квапливістю.

— Так, так... — говорив із жахом. — Сторінки злиплися. Справді... Я помилився... Як ти це виявив?! — скрикнув раптом у повний голос.

— Це не дуже складно — скромно відповів Цісовський. — Це сталося через місяць після початку навчального року. Я дивився, скільки сторінок перегортає професор, а оскільки наші імена записані в алфавітному порядку... Спосіб професора був надто прозорий…

— Чорт! Сатана! — вигукнув старенький.

Вистачило б і самого диявола, але надлюдське здивування пана професора підкріпило його ще й сатаною.

— Дуже, дуже перепрошую пана професора... Весь клас перепрошує пана професора... Але винен тільки я…

— Ременів з тебе надеру! — кричав пан професор.

Оскільки ця складна операція вимагала часу та спеціальних інструментів, яких під рукою не лежало, то розумний юнак, відкриваючи великі таємниці, не надто перелякався.

Він лише стояв покаянний і сумний, мов той явір, що в пісні «там на полі стоїть», і чекав на жахливі муки або на короткий, влучний, меткий грім, на кшталт того, що вбив нечестиву Балладину та багатьох інших грішних персонажів. Проте професор — добра душа — не був здатний на злочин. Всі мухи безкарно літали навколо його срібної голови, знаючи, що цей страшний ентузіаст44, який погрожує розірвати їх на шматки, не заподіє жодній з них ніякої шкоди. Він лише розпалювався могутнім і кривавим гнівом. Майже сорок років він приховував свою чудову, незрівнянну методику екзаменування, засновану на продуманому жарті: третій — тринадцятий — двадцять третій, десятий — двадцятий — тридцятий і знову назад від печі. Таким чином, жоден з бешкетників не уникнув опитування, жоден не ухилився від дня суду, але й не був скривджений повторним допитом. Нікому ніколи не спало на думку, бо як це могло спасти на думку? Потрібна диявольська кмітливість, щоб викрити диявольську ідею, а ідея пана професора Ґонсовського була найкмітливішим вивертом, гідним великого дипломата. Проте, хоча гнів і наповнював його, мов червоне море, хоч руки й тремтіли від надмірного хвилювання, він з похмурим захопленням дивився на цього негідника з першої лави. Негідник, але відважний. Він зізнався, щоб не засмучувати його, професора. Що ж з ним тепер робити? Вбити? Про це буде час подумати, бо в цю мить у голові професора спалахнула думка, яскрава, наче розпечена блискавка. Він знову підійшов до злочинця і задушевно промовив:

— Ти розкрив мою таємницю всім?

— Так, пане професоре…

— Ага! Ти розкрив... Звичайно: хороший товариш! Таким чином, кожен заздалегідь знав напевно, коли його запитають, і був досконало підготовленим до цього дня? Відповідай!

— На жаль, пане професоре, — болісно зітхнув найбільший розбійник нових часів.

— Тому Качановський і той другий нічогісінько не знали?

— Так, бо це не був їхній день…

— Людино! — вигукнув пан Ґонсовський. — Ви ж через це нічогісінько не знаєте!

Відкриття цієї сумної правди було настільки приголомшливим, що obstupuerunt omnes. Благородний професор стиснув руки й здійняв їх у відчаї до неба, сповненого німоти та жаху. Муза історії, так підло обдурена, схопила найближчу, дуже гостру зірку і била нею себе по голові. Чорт з першої лави, той Цісовський — най ім'я те буде прокляте в історії! — відкрив рота від подиву, що ця деталь якось вислизнула з його уваги. Але водночас морщив чоло через те що напружено шукав розради і для своєї червивої совісті, і для пана професора.

За мить він почав немов кліщами витягати з себе слова, що відчайдушно опиралися, блідли і аж ніяк не демонстрували минулої зухвалої впевненості.

— Не все так погано, пане професоре. Ми всі добре знаємо історію. Кожен чудово знає свій урок, а інші теми, може, не так докладно, але теж достатньо.

Пан Ґонсовський тихо, але виразно застогнав.

— ...Зате епоху Наполеона ми знаємо як ніхто інший — гаряче закінчив диявол і сатана в одній зухвалій особі.

— Так, так! — вигукнуло кілька голосів у класі.

Колективна заява всієї цієї спільноти хитрих мавполюдей могла б бути промінцем розради для засмученої сивої душі, котра, однак, була більше вражена тим, що її позбавили страшної таємниці. Професор був глибоко переконаний, що тридцять розбійників, хоча і стрибали по квітчастій галявині історії з куща на кущ, з середи на п'ятницю, багато знають; хоча він був дуже розсіяний, він не помітив у сьомому класі занадто великої кількості професійних і впертих недоумків. Тепер він їх так притисне, що вони будуть стогнати, як під пресом для вичавлювання вина. Він буде смажити їх на рожні, швидко обертаючи. Він буде отруйним, злим, уїдливим, неприємним, жорстоким, одним словом — Іродом.

Методу, звичайно, він змінить. Винайде нову, настільки пекельно складну, настільки жахливо заплутану, що не лише один жалюгідний диявол, а вся їхня зграя ніколи її не вистежить. Шкода ту, за якою він екзаменував десятки років, бо вона була зручною і він настільки в ній натренувався, що діяв без помилок. Прикро, дуже прикро. У цю мить йому спало на думку, що, можливо, цей спритний бешкетник лише хизується і хвалиться; можливо, він випадково натрапив на слід, але не знає суті таємниці. Про це ще належить переконатися.

— Мій пане — сказав професор глухо. — Ви ніколи не помилялися?

— Ніколи, пане професоре…

— Я завжди запитував тих, кого ви нечесно попереджали?

— На жаль, завжди, пане професоре. Іноді траплялося, що один із цих трьох був хворий, і тоді…

— Що я тоді робив? — швидко запитав пан Ґонсовський.

— Тоді пан професор екзаменував тільки двох, щоб не порушувати порядок.

«Лис, хитрий лис! — з подивом подумав старий. — Він знає про все...»

Він потер рукою своє мудре чоло і заявив грізно:

— Сталося! Моя довіра була вражена в саме серце... Що ж, мої любі юнаки, добрі часи скінчилися.

Весь клас болісно зітхнув, даючи зрозуміти, що поділяє цю думку, хоча це й завдає їм чимало страждань.

— Ніхто більше не знатиме, що його чекає. Зрозуміло?

Подібний до стогону шепіт класу смиренно повідомив, що все зрозуміло.

— Ви не знатимете ні дня, ні години. Хитрість за хитрість... Попереджаю, що буду безжалісним.

Сьомий клас опустив голови або їхні жалюгідні імітації на знак того, що на прощення можна не сподіватися. Однак дехто з них ледь посміхався, не вірячи катівським погрозам. Похмура, важка і грізна атмосфера повільно розвіювалася, адже ні професор не міг довго кидатися блискавками, ні тридцятеро бешкетників не могли надто довго залишатися в пригніченому настрої.

Професор Ґонсовський, простягнув вказівний палець, націлив його на око Цісовського, нібито тримаючи того на мушці і таким чином збираючись розпочати чорну серію обіцяних мук, і з презирством мовив:

— Тобі вже не вдасться, мерзенний хлопчиську, обдурити мене вдруге. Випадок видав мене до твоїх рук, проте мої руки можуть тебе розчавити. Більше тобі нічого не вдасться! «Попереджений — озброєний». Розумієш? Вся твоя хитрість не варта й жмутка нечесаної вовни, бо на кожні хитрощі знайдуться свої хитрощі.

— На нього таких не існує, пане професоре! — вигукнув хтось із глибини «сцени».

— Так ти думаєш? — перепитав пан Ґонсовський глумливо, навіть не поглянувши на зухвалого сміливця. — Він такий хитрий? Еге ж? Та він чорта зʼїсть, якщо зуміє вгадати, що я зараз придумаю для вас. Ви чуєте, пане Цісовський? Зʼїсте чорта разом з буряками!

— Якби пан професор дозволив спробувати... — несміливо пробурмотів Цісовський.

Дідуган прибрав вбивчо висунутий палець, але замість цього спробував перетворити свої збентежені очі на пару кинджалів. Таким моторошним поглядом, що сягав до самого серця, Наполеон умів пронизувати наскрізь своїх маршалів.

Якби нещасний Цісовський мав у собі бодай краплину порядності, він мав би в цю мить видати короткий, тихий стогін, а потім беркицьнутися і випустити з легень останній подих, щоб більше не підводитися.

Професор був неабияк здивований, що перед ним не лежав сумний труп, а все ще стояв кремезний і зухвалий незграба, котрий називався Цісовським. Ще живий! І не тільки живий, але й лагідно усміхнений... З цим треба покінчити.

— Хочеш спробувати? — гучним голосом почав старий. — Ти обдурив мене і думаєш, що вдруге тобі пощастить? Ну що ж, добре! Спробуємо... Але я попереджаю тебе і закликаю всіх присутніх тут бути свідками того, що участь твоя буде жалюгідною. Може, я слабкий, може, я навіть сумирний, але для тебе я не буду ні слабким, ні сумирним. Ти — нікчемний... ні, це марно!... Я не буду тебе знати, твоє ім'я буде для мене проклятим. Я викину тебе за двері мого серця. Чуєш? Геть з мого серця... І весь клас разом з тобою, бо це твої спільники. Ну, як тепер? Погодишся на випробування?

Хлопець завагався. Позаду себе він почув шепіт, ніби тихе дзижчання бджоли: це шепотіла тривога всього класу, бо було видно, що цей старий дідусь, якого можна було б прикласти до рани, цього разу не жартує, а цілком впевнений у собі. Адже, побачивши тінь сумніву на блідому обличчі Цісовського, він посміхнувся отруйно, звичайно, в міру своїх можливостей, як поганий актор, що прикидається страхолюдом.

— Ха-ха! Ти злякався, так?! — вигукнув дуже задоволений собою професор. — Fugas chrustas! Сліпій курці раз пощастило, то вже гадає, що всіх перемудрила... Сатана з Качиного Долу, чаклун з дитячого театру. Сідайте, пане Цісовський, затуліть руками свою нахабну пику і встидайтесь!

— Я спробую, пане професоре, — відповів хлопець. — Тільки підкажіть, пане професоре, як мені це зробити?

Шепіт класу змінився тривожним бурмотінням.

Старенький дещо збентежився, подумав хвилину, а потім заговорив таким холодним голосом, що слова здавалися крижаними бурульками:

— Твоя зухвалість перевищує всі межі розуму, але тому, хто хоче, не буде завдано шкоди61. Добре. Отже, в суботу я викличу трьох із вашої банди. Поки що… Спочатку я напишу їхні імена на папірці, а ти напишеш свої три. Якщо не вгадаєш, кого я вибрав, ти знаєш, що на тебе чекає.

— А якщо я вгадаю?

— А якщо вгадаєш? Я цього не беру до уваги. Мені шкода тебе, юначе... Ти будеш розтертий в порох... Маю честь попрощатися з вами, панове!

Він посміхнувся глузливо і зійшов з трагічної сцени, з гуркотом затраснувши двері. А щоб вони злякалися.

Приглушений ґвалт вибухнув, немов у каструлі закипіла вода, а хтось раптом підняв кришку. Користуючись десятихвилинною паузою, сьомий клас розпочав бурхливе віче. Гамір стояв такий, що важко було розібрати, чи в перемішаних голосах чути тривогу й непевність, чи зухвалу впевненість у тому, що Цісовський таки виплутається з халепи. Він мав заслужену славу найкмітливішого хлопця в усій школі.

«І я є майстром логіки», — казав собі сатана. Тож професор, називаючи Цісовського сатаною, був дуже близький до істини.

Мислячи спокійно й холоднокровно цей хлопець умів розгадувати найскладніші загадки. Він не тільки дивився пильно, але й бачив далекоглядно. Зі спокійною, витриманою пристрастю він спостерігав за всім і всіма. З дивовижною вправністю він складав недоговорені слова, уривки подій, крихти й залишки та вмів скласти з цього незначного матеріалу правдоподібну картину. Його жива, мінлива уява була здатна рухатися величезними колами то забігаючи далеко вперед, то повертаючись в густу темряву минулого і бачила там те, чого звичайні короткозорі очі вже не могли помітити. У навчанні він також випереджав усіх, був надзвичайно здібним, мав чудову пам'ять. Повільний за своєю природою, він завжди розмірковував виважено, без поспіху, з терпінням, невластивим його віку, адже йому було лише сімнадцять років. Він ніколи не втрачав спокою і не гнівався. Веселий і сердечний товариш, життєрадісний і усміхнений, послужливий і співчутливий, він без особливих зусиль здобув любов кожного. Сьомий клас пишався Цісовським, тому страшні погрози професора Ґонсовського прогриміли, як далекий грім. Професор є найблагороднішою людиною під сонцем, він нікому не заподіє кривди, але може виконати одну погрозу: не з помсти, а з жалю віддалиться від них і розірве з ними дружбу. Це було б прикро, більше ніж прикро. Вони так сильно любили цього чудового, сивого, сповненого довіри чоловіка з яскравою душею і чуйним серцем, що втрата його дружби була б нищівною і непоправною поразкою.

Цісовський підняв руку заспокоюючи галас.

— Не кричіть всі разом! — вигукнув він. — Це першачки чи сьомий клас? Слухайте! Ми образили старенького... Я мусив зізнатися... Негідництво є негідництвом, і будь-які міркування з цього приводу є зайвими. Тепер потрібно швидко і чесно все виправити…

— Правильно! — вигукнув хтось з глибоким переконанням.

— ...опрацювати весь матеріал і запропонувати стариганю, щоб він запитував, як хоче і коли хоче. Згода?

— Згода! Згода! — вигукнули.

— Чудово. А про решту не забивайте собі голови.

— А що буде в суботу? — поцікавився щуплий хлопчина, все ще дуже вражений.

— Не знаю — тихо відповів Цісовський. — Я подумаю… Може, я й справді був дурнем, що на все це зважився. Якщо мені не вдасться, я благатиму старого, щоб він просто вигнав мене геть. Ви не винні. Прошу лише одного: у суботу всі без винятку мають бути готові. Нехай б'ється головою об стіну, але кожен мусить все знати. Гарні часи скінчилися... І так має бути до кінця року. Чи буде так?

— Буде! Буде!

— А тепер по місцях. Шекспір каже: «Свербить мені палець, що доводить, що якесь чудовисько на підході». Математика вже за дверима…

Минула година, усіяна цифрами, немов Мадейове ложе голками, минули й інші, зіпрілі від спеки. Минув четвер, а за ним і п'ятниця, нещасними рибами з нетерпінням очікувана, аж поки настала, згідно з загальноприйнятим календарем, грізна субота, день суду, dies irae пана професора і calamitatis Цісовського.

Цісовський був дуже зосередженим і мовчазним. Увесь сьомий клас, на відміну від нього, був мовчазний і зосередженим. Жвавою ходою увійшов професор Ґонсовський, зосереджений і мовчазний. Здавалося, що весь світ перебував у такому самому настрої. Якби на далеких зорях жили якісь мислячі істоти, то й вони, напевно, — зосереджені й мовчазні — дивилися б у свої телескопи на занурений у вир сумнівів сьомий клас.

«...І настала мить тиші. І повітря зависло глухе, беззвучне, мов би від страху заніміло»69. Як у «Пані Тадеуші». Старий професор дивився на клас, клас дивився на старого. Раптом пролунав голос Цісовського. Здалося, що його слова задзвеніли, ніби хтось розбив шибку, і розірвана тиша розлетілася на тисячі уламків.

— Пане професоре, я хотів би щось сказати…

— Ви відступаєте? — вигукнув з неприхованою радістю пан Ґонсовський.

— Ні. Я лише хотів би щиро попросити пана професора, щоб у разі моєї невдачі ви покарали тільки мене. Вони не винні.

— Я подумаю над цим... Мені приємно бачити, що ти зберіг залишки совісті. Це все?

— Не все, пане професоре... Я ще хочу запевнити пана професора, що згідно з одностайним рішенням усього класу всі недбальства будуть виправлені і ніхто не зганьбить пана професора. І так буде завжди.

Бліде обличчя старенького порожевіло, і губи його затремтіли. Він хотів щось сказати, та не сказав. Але, мабуть, повторив собі подумки італійське прислів’я: Non c’è sabato senza sole! — «Не буває суботи без сонячного промінчика!» — бо лагідно всміхнувся, а була ж саме субота.

— А тепер я готовий, пане професоре, — закінчив Цісовський.

Старенький ще мить роздумував, тоді заговорив повільно:

— Після такого зізнання я можу все відпустити й про все забути. Каяття змиває провину. Ви зрештою хлопці хороші, хоч і шибайголови… Але якщо ти прагнеш випробування — проведемо його, щоб переконати тебе, юначе, що зі мною не так-то просто. Побавимося трохи. Ну?

— Я готовий, пане професоре.

— Добре! — енергійно вигукнув старий. — Хто з нас першим напише три прізвища?

— Я вже їх написав.

— Ого! Ти вже написав?! Чудово... Тоді тепер я їх напишу.

Відразу було видно, що професор теж їх підготував і запам'ятав. Однак він хитро вдавав, що глибоко задумався і розмірковує. Він перегортав сторінки в блокноті, по дві, по три, по десять. Потім, ніби переконавшись у своєму виборі, врешті взяв перо і почав писати. Цісовський не відривав погляду від пера, що швидко рухалося уперед, а коли дідуган написав третє прізвище — полегшено видихнув.

— Готово — сказав старий. — Поклади свій аркуш на кафедру, а ти з другої лави... як тебе звати? — та все одно! Пика у тебе чесна — візьми мій аркуш. Не читай. Тримай його в руці згорнутим... Так, добре. Панове, починається вистава!

Весь клас заціпенів в очікуванні.

— Пане Цісовський! — урочисто вигукнув професор. — Хто сьогодні має бути питаний згідно з твоїм пророцтвом, ти, фальшивий пророче?

— Качановський, Островіцький і Внук, — голосно відповів хлопець.

Старенький підскочив, мов ошпарений.

— Прочитай аркуш пана професора, — додав Цісовський.

Хлопець, що тримав у руках «професорський документ», прочитав його серед смертельної тиші:

— Качановський — Островіцький — Внук.

Величезний камінь з гуркотом скотився з тридцяти сердець бешкетливого сьомого класу.

Старенький був настільки приголомшений, ніби став свідком чаклунства. Він дивився на Цісовського з явним острахом. Повільним рухом він взяв з кафедри аркуш паперу від Цісовського і констатував, що на ньому як три бики стирчали саме ці три прізвища. Поглянув на клас: у всіх на обличчях усмішки від вуха до вуха. В одних від лівого до правого, в інших від правого до лівого. Поглянув на Цісовського: той теж усміхався, але ледь помітно, ніби зовсім не пишався своїм приголомшливим успіхом. Та видно було, що він щасливий.

— Ви сердитеся, пане професоре? — запитав хлопчина дуже тепло.

— Людино! — вибухнув старий. — Це дивовижно!

— Ні в якому разі, пане професоре. Треба було тільки подумати…

— Але ж я теж думав!

— Уся річ у тому, що і пан професор, і я придумали одне й те саме. Я пишаюся цим.

— Але я не пишаюся, чортів хлопче. Я думав два дні.

— Вибачте, пане професоре, але я тільки один день, і то лише після обіду, бо вранці був у школі.

— Скажи мені негайно, як ти це придумав? Розкрий свої диявольські способи!

— З великим задоволенням, пане професоре. Перш за все, я намагався вжитися в роль пана професора…

— Не заздрю... Але що це означає?

— Це означає, що я почав думати так, як, за всіма ймовірностями, мав би думати пан професор. Пан професор думав так: «Цей хлопчисько, цей шмаркач або цей кретин Цісовський...»

— Хлопчисько! «Хлопчисько» я подумав… — застогнав старенький.

— Цілком слушно, пане професоре… «Отже, цей хлопчисько Цісовський буде вигадувати сто тисяч комбінацій на сто тисяч способів. А я його перехитрю. Учинимо якнайпростіше — і це буде найменше очікуваним. Оскільки в суботу мали відповідати: Качановський, Островицький і Внук, тобто сьомий, сімнадцятий і двадцять сьомий, то цьому іді…» Чи пан професор подумав про “ідіота”?

— Забув.

— Щиро дякую. Отож: «...цьому хлопчиську й на думку не спаде, що можна залишити все як було. Він шукатиме далеко, а я його спіймаю зблизька. До цього він ніколи не додумається! На будь-яку іншу комбінацію міг би натрапити випадково, але найпростішу не відгадає». Чи так пан професор думав? — додав із невинним виглядом.

— Слово в слово. Це неймовірно!

— Я також, — мовив скромно зухвалець, — трошки розраховував на те, що пан професор, якщо вже багато років укладав список однаково, не змінить його так просто. До того ж мушу визнати, що задум пана професора був безмежно хитрим.

— Справді? Чесно кажеш? — радісно вигукнув старенький.

— Найчесніше! Найпростіші загадки — найважчі. Ми звикли шукати на обрії те, що лежить під нашими ногами.

— То все ж не так легко зі мною, га?

— Зовсім нелегко, пане професоре. Зізнаюся, що мене охопив страх, коли ви почали швидко переглядати імена в записнику. Я подумав: «А раптом старенький...» О, дуже вибачте, пане професоре…

— Продовжуй! Я не молодий, а «старенький» — це ласкаве слово... То чого ти злякався?

— «А раптом, — думав я, — професор вирве з блокнота три будь-які імена, навмання. Наприклад, перше, друге, третє поспіль». Мені б не пощастило... Але я швидко заспокоївся, бо відразу зрозумів, що професор має готовий список.

— Звідки ти знав?

— Бо професор, хоч і швидко гортав сторінки, але жодного імені не читав.

— Змію! — вигукнув старий майже з жахом. — Ти читав мене, як книжку!

— Потім я уважно дивився, як професор писав, і видихав з полегшенням. Я ще міг помилятися, але вже був наполовину впевнений.

— І що з того, що ти витріщався на перо?

— Те, що перші два імена професор писав довго, виводячи багато літер, а третє написав майже одним почерком. Третім ім'ям мало бути «Внук».

— Macte!73 — вигукнув професор Гасовський. — Ти переміг, сатано! Якщо тебе не повісять за надмірну кмітливість, ти можеш виявитися корисною людиною. Ти попередив тих трьох розбишак?

— Ні, пане професоре. Адже це чесна боротьба. Відтепер, як я вже сказав, всі завжди будуть готові. Однак я смію порадити пану професору все-таки змінити методу, бо людська природа слабка і грішна.

— А ти знову цю методу розкриєш?

— Не вийде, пане професоре, бо рік уже закінчується — весело засміявся пекельник.

Професор ходив по класу і над чимось розмірковував. Видно, що він боровся з собою, але не витримав. З невпевненою посмішкою він підійшов до Цісовського і заявив:

— Якщо ти такий розумаха, розгадай мені одну загадку…

— З найбільшим задоволенням, якщо тільки зможу…

— Річ у тім, що минулої суботи я написав три листи трьом своїм друзям з проханням прийти до мене в неділю пограти в преферанс75. Це така невинна гра... Але жоден з них не прийшов. Не тільки не прийшов, але навіть не відповів. Чи є якась можливість пояснити таку поведінку? Я б зрозумів, якби не відповів один, але чому аж троє? Як це пояснити?

Цісовський довго розмірковував, а потім видав:

— Жоден із цих панів не міг ані прийти, ані відповісти.

— Ради Бога, чому?!

— Бо, на мою думку, жоден із них не отримав листа.

— Пошта збанкрутувала? Ти мелеш дурниці, юначе! Чому жоден з них не отримав листа?

— Бо пан професор має ці листи при собі… У якійсь кишені…

Старенький блиснув очима й почав квапливо нишпорити по кишенях. Витягнув купу папірців, вирізки зі старих газет, три носові хустки та три листи.

Сьомий клас вибухнув нестримним сміхом, а вельмишановний пан професор стояв із листами в руках і дивився на них приголомшеними очима.