Сатана з сьомого класу

Справа про злочинну нитку, якою Адась зумів... зшити «розбите серце» гарного хлопчака, викликала багато галасу. Коли звістка про неї дійшла до пана професора Ґонсовського, цей шляхетний чоловік замислився і завмер у позі, в якій зазвичай Міцкевич застигає на статуях: кам'яною рукою притискаючи кам'яну книгу до кам'яних грудей, ніби тривожачись, що її хочуть силою відібрати. Однак він відрізнявся від барда тим, що, хоча застиг у кам'яній задумі, в якийсь момент глибоко зітхнув, чого — як людина — бард зробити не може, але що він би охоче зробив, охоплений гіркими думками та сповнений жалем за долею вигнаної з життя поезії. Повернувшись до дійсності, професор промовив до себе таємничі слова:

— Так... так... треба спробувати…

Довго обмірковував якусь вперту думку, що впивалася йому в голову й не давала спокою. Саме читав книжку, коли та настирна думка знову почала дзижчати над ним, мов муха. Він клацнув обкладинкою, закривши книжку, і почав швидко ходити по кімнаті.

Потім, через те, що небо того дня було ясним та лазуровим, схопив величезну парасольку, а оскільки в повітрі висіла важка, задушлива спека, взув калоші, що нагадували гумові човни; позаяк поблизу нікого не було, гучно вигукнув: — Я скоро повернуся! — дружньо помахав рукою, ніби хотів ввічливо попрощатися з шафою, і швидким кроком вийшов з дому.

Адась неабияк здивувався, коли йому пошепки перелякано сповістили, що професор Ґонсовський чекає в сусідній кімнаті. Спершу подумав, що старенький прийшов як пацієнт до його батька; проте батька вдома не було, а професор наполегливо зажадав негайної розмови зі своїм учнем.

— Юначе! — сказав старенький після урочистого привітання. — Я розумію твоє здивування. Не бійся... Ти нічого не винен, до того ж сьогодні перший день канікул, і я не маю над тобою ніякої влади. Перш за все, пробач мені, що я публічно назвав тебе сатаною!

— Ох, пане професоре, — всміхнувся Адась, — для мене це радше честь…

— Якщо так, то не буду приховувати, що твої вчинки викликають занепокоєння у людей простої душі. Твоя дивовижна проникливість наповнює мене жахом. Однак виявляється, що зробивши багато зла... — але не будемо про це! — ти також зробив багато добра. Твої пекельні таланти, при правильному використанні, можуть стати корисними. Я думав над цим і прийшов до тебе просити поради та допомоги... Не розплющуй очі так широко, бо ти мене унесміливлюєш… Так, любий хлопче! Мені вкрай потрібна твоя допомога… Я потрапив у тяжку халепу… Точніше, не стільки я сам, скільки моя родина. У свій час довідаєшся про все, але спершу скажи: як і де збираєшся провести вакації?

— На морі, — відповів спантеличений Адась. — Ми маємо виїхати післязавтра.

— Тоді все пропало! — сумно вигукнув старенький. — Ти ж не відмовишся від моря через мене.

Адась зиркнув на нього пильно і, побачивши в добрих очах велике горе, швидко мовив:

— Якби я знав, у чім річ, пане професоре… У вас справді така велика прикрість?

— Дуже велика, дуже! — мовив старець, потерши чоло рукою. — Та коли б ти захотів мені допомогти, мусив би поїхати до села… Вибач, як тебе звати?

— Адам.

— Правда, ти вже мені це кілька разів говорив... Отже, любий Адаме, днями до мене приїхала моя племінниця, коза... Тобто не коза в прямому сенсі цього слова, але за характером ну викапана коза. Вона завжди приїжджає за мною, щоб забрати мене в село, бо одного разу, досі не знаю чому, замість приїхати до мого брата, я втрапив до якихось чужих людей за сто кілометрів на схід від рідного дому мого роду. Звичайна людська помилка... Отже, моя племінниця привезла сумні новини. Якась таємнича небезпека нависла над моїм родом. Я подумав: «Піду до цього пекельника — не сердься, але так мені якось спало на думку! — бо тільки він мені що-небудь порадить». І тому я тут... Я відчув дивну довіру до тебе, любий Петрусю…

— Адаме, пане професоре…

— Правда! Адаме... Але якщо тебе кличе море, я мушу з відчаєм покинути тебе.

Адась, дивлячись на безнадійно сумне обличчя найповажнішого з професорів, гарячково розмірковував. Йому щиро було шкода старого. Можливо, та «родичка-коза» сприймає якесь своє химере­диво за трагедію, але розпач професора, без усякого сумніву, не вигадка. Хоч Адася й «кличе море», як пишномовно казав сам професор, проте море не заєць. Нікуди не втече. Тож треба подумати. На морі, окрім чудової нагоди втопитися, навряд чи трапиться якась пригода. Тим часом ця історія, ще зовсім йому не відома, пахне пригодою як луг пахне сіном. Сьогодні вівторок, і до четверга ще час подумати. Він любить цього милого стариганя, не кажучи вже про те, що ледь не заподіяв йому великого горя. Треба все обміркувати, поговорити з батьком, ознайомитися з подробицями «нещастя».

— Пане професоре! — повільно почав Адась. — Я дуже сумніваюся, що зможу чимось допомогти, але страшенно не хотів би, щоб пан професор пішов засмучений. Наразі я нічого не можу обіцяти, але хто знає, може після розмови з батьками…

— Адаме! — вигукнув професор, побачивши проблиск надії, наче край місяця на небі.

— Чи дозволить мені пан професор завітати до нього сьогодні після обіду?

— Вдень і вночі, коли забажаєш.

— А коза буде?

— Яка коза? — щиро здивувався професор.

— Панова небога…

— Ага! Буде, буде. Зараз саме бігає містом, мов ошпарена, і роздивляється якесь манаття. Не розумію цієї пристрасті, але хто ж коли-небудь зміг зрозуміти жінку? Наполеон був генієм, але з жінками не міг дати собі ради. Тож я можу сподіватися?

— Я зроблю все, пане професоре, і якщо це буде тільки можливо…

Старенький, надзвичайно повеселівши, мало не увійшов у шафу замість дверей, схопив палицю лікаря замість своєї парасольки й забув калоші. На більше в такому ошелешенні він просто не був здатен. На вулиці він ще й намагався, здається, потрапити під автомобіль, але йому, на щастя, це випадково не вдалося.

Адась завітав до нього о четвертій по обіді. Двері відчинила висока, струнка панночка. Її очі були настільки фіалковими, що, здавалося, мали б і пахнути фіалками. На тонких устах невідступно жевріла усмішка.

— Ага! — сказала вона весело. — Ви, мабуть, «сатана»? Дядько так вас називає…

Адась хотів сказати, що дядечко називає її козою, але не годилося висловлювати таку кострубату правду людині з фіалковими очима. Тому він незграбно посміхнувся і запитав:

— Чи пана професора немає?

— Він є на світі, але відсутній духом, бо спить.

Адась нашорошив вуха, бо чітко почув голос Ґонсовського в сусідній кімнаті.

— Мені здається, він уже не спить, бо розмовляє, — невпевнено сказав він.

— Розмовляє, але уві сні, — засміялася панночка. — Я зараз його розбуджу, бо він дуже нетерпляче чекав на вас.

Адась з радісним подивом дивився на вродливу дівчину. Було цілком очевидно, що не сподівався побачити в родині професора, який, м’яко кажучи, не вирізнявся красою, таке розкішне явище. І ще більш очевидним було те, що «грім його вдарив!». Громи з ясного неба трапляються не так уже й часто, зате тепер не лишалося жодного сумніву: гострий, немилосердний грім ударив просто з її фіалкових очей у саме серце Адася й наробив там дивовижних катаклізмів.

Раптово приголомшене серце заходилося калатати в нещасних грудях, підійматися вгору, опускатися вниз, як камінь, і нарешті пустилося танцювати зовсім без тями. Голова молодика, відчувши землетрус у грудях, не схотіла відставати і відразу втратила властиву їй холоднокровність: сильний вогонь охопив її, мов сухі стебла, від полум'я запалився розум і почав диміти. Таким полум'яним емоціям не піддаються лише голови, постійно наповнені водою, як бочка дощовою водою. Щоб нікому не заподіяти шкоди, під ним почали тремтіти ноги. Точна наука, яка протягом багатьох тисяч років досліджує цю темну таємницю, не може знайти зв'язку між такими віддаленими органами, як серце і ноги, проте незаперечною істиною є те, що серце, зворушене чимось, викликає у людини нестримні посмикування в ногах.

Найвидатніші психологи світу також не можуть зрозуміти, чому молода людина, раптово вражена блакитним, лазуровим, карим, зеленуватим, фіолетовим, горіхово-золотистим, сірим або чорним, як пекельна смола, поглядом, набуває вигляду запеклого ідіота?

Найлютіший ворог (якби Адась мав ворогів) не міг заперечити його небаченої інтелігентності, що виривалася яскравим струменем з його очей, а ось через мить ошелешеного здивування на привітному обличчі нещасного Адама з'явився вираз, якого зазвичай набуває затятий бовдур, побачивши щось надлюдське, дивовижне. Щось звалилося на нього, щось придушило його, як буря придушує зерно; він почувався мов людина, котру хтось ударив важким і вузлуватим кулаком по мудрій голові.

Йому запаморочилося в голові. «Світ для нього зник» — як сказав один гірський житель, якому каменюка впала на тім’я. З усього світу залишилося тільки те, що було на ньому найпрекраснішим: пара фіалкових очей. Увесь інший світ, який теліпався десь там, на окраїнах, не вартий був бодай мізерної уваги. Тому й здивувався Адась, що в тому фіалковому всесвіті ще блукав чийсь голос, дуже тихенький, і ніби дуже стурбований:

— Пану зле?

Цей голос, тонесенький, мов нитка, мала видавати істота, прив'язана до фіолетових очей, тож Адась, усвідомивши це рештками здорового глузду, конвульсивно смикнувся, мов той потопельник, силкуючись виринути з води. Він заплющив очі, щоб не дивитися на те звабливе диво, струснувся, ніби намагався вирватися з зачарованого кола, і нарешті глипнув більш-менш притомно.

— Мене пройняло! — сказав Адам до Адама.

— Пану дійсно зле! — прошепотіла панночка, чия ладна повновида постать, вагою близько п'ятдесяти кілограмів, вийшла з фіалкового туману.

— Ні... я в порядку, пані…

Брехня була очевидна, а голос Адася належав до тих „передсмертних голосів”, які інколи вичавлює з себе баран, прощаючись із сумним світом; але й щире співчуття молодої панни було лукавством. Дама чудово бачила, що Адась «мертвий на всі сто», і якщо ще дихає, то хіба зі звички. Зробила занепокоєну міну, що мала означати, ніби їй невимовно прикро, що сіє таке спустошення, і що цього сердегу так уразило. Вираз обличчя мав означати: «Ах, така вже моя нещасна доля! На кого лишень погляну, той помирає!».

Адась, щоправда, ще рухав очима і губами, навіть злегка махав рукою, але нікого б не здивувало, якби він запитав дорогу до крамниці домовин. Він сам собі дивувався, адже досвіду в сердечних справах мав чимало. Три роки тому, також влітку, він настільки втратив розум, що на лівому плечі, тому, що ближче до серця, викарбував ножем ініціали: З. Г. (Зося Гурська — хай буде проклята!). Зовні тиха і скромна, вже через чотири дні вона виявилася демоном, що топче людські серця.

Даремними виявилися страждання! Тато-лікар відшмагав його під дивним приводом, що перед кривавою операцією він не знезаразив ножика, як це повинен би зробити син лікаря, а мама вчинила йому судний день за закривавлений рукав сорочки. А демон сміявся: Ха! Ха! Спочатку він закочував очі, робив непритомні міни, а потім виставив його на посміховисько, віддавши зрадницьке і, мабуть, червиве серце довготелесому шибенику з шостого класу.

Запізно зрозумів Адась, що розумніше вирізати найдорожчі ініціали на стовбурі берези, ніж на рідній руці. Не бажаючи, щоб кров'яні надрізи, жахливі знаки сердечних мук, пропали даремно, він довго шукав істоту жіночої статі, ім'я та прізвище якої починалися б на ті самі літери, З і Г. Але під рукою не знайшлося такої істоти, щоб увічнити її на своїй руці, тож після довгих, уже обережніших роздумів він віддав серце сестрі вірного приятеля, дівчинці гарній, але рудій.

Даремно друзі попереджали його про цей підступний колір волосся, в який залюбки вбираються відьми та віроломні жінки. Довірившись своїй неперевершеній кмітливості, він знехтував порадами друзів і ледь не поплатився за це життям, коли виявилося, що шість чудових листів, які він написав своєму божеству, божество переписало, змінивши рід слів — з чоловічого на жіночий, і надіслало їх, також через зрадливого брата, тому елегантові з шостої лави під вікном, Сташку Вірському, який досяг такого божевілля вишуканості в одязі, що змінював комірець кожні шість днів. Божество (нехай буде прокляте!) торгувало вірним, щирим серцем.

Адась вирішив утопитися і цілих три хвилини тримав змучену голову під водою, щоб більше ніколи її не витягати. Дурний випадок урятував його: в останню мить він згадав про вареники з черешнями, які мали подати на вечерю, і які він обожнював. Як же часто дрібні, на перший погляд, справи керують долею людини!

Сім разів із часів тих трагічних миттєвостей буря прокотилася його чутливим серцем, б'ючи в нього блискавками, так що від нього залишилися лише мізерні крихти. Однак мудра природа володіє чудесним мистецтвом склеювання мізерних залишків, інакше людство мусило б вимерти й сконати від «розриву серця». Тож і його серце зрослося і стало схожим на обплетену дротом посудину. Стало обачним, пильним і вже не давало себе обдурити будь-кому. Аж до цього моменту...

До цього моменту... Тепер на нього обвалилося ціле фіалкове небо. Тепер воно було захоплене у вічне рабство. Після великого землетрусу й судомних тремтінь у ньому розлилася тиха, незбагненна, солодка благодать. Сімнадцять його літ вигукували сімнадцятьма голосами. Дивно, що цей потужний спів не розбудив сплячого професора. О, нехай старенький спить, нехай спить якомога довше!

Завжди зухвало дивлячись в очі всьому світу, Адась в цей момент поглядав сором'язливо, ніби боявся, що занадто наполегливим, занадто сильним поглядом може боляче вразити цю ніжну і ніби прозору фіалковість. Завжди виразно язикатий, він боявся заговорити, щоб не злякати солодкого явища. Він навіть не помітив, що солодке явище було надзвичайно спортивним і, якби серед невинних ігор захотіло кинути стільцем, то отримало б пристойний рекорд у метанні чотириногого мебля на відстань. Німфа з фіалкового туману мала першокласні м'язи, що свідчило про те, що й потойбічні істоти мають людську пристрасть до спорту. Адась зібрав докупи розкидані почуття, наказав собі заспокоїтися і почав у найпотаємніших закутках свого визначного духу вишукувати слова лагідні й принадні, аби заговорити найвишуканіше до найвишуканішої дівчини.

Та оскільки він ніколи не мав такого прекрасного товару в запасі, то зміг вичавити з себе лише фразу, яку навіть при найкращому бажанні не можна було б взяти за зразок для початківців-поетів.

Тихесенько запитав:

— Чи пан професор довго спить після обіду?

— Якщо я не помиляюся, він уже прокидається і, мабуть, шукає черевики. Дядечко ніколи не знає, де його черевики.

— Як цікаво! — сказав Адась з удаваним захопленням.

— Ви, мабуть, добре знаєте дядечка... Він розповідав мені, як ви його чудово обдурили…

— Ах, це було чудово! Але тепер він вас обожнює і сподівається, що ви поїдете до нас. А ви зможете поїхати?

— Із насолодою! — вигукнув Адась із нечуваним запалом.

— Чому ж це аж «із насолодою»? — тихо спитала панночка, опустивши повіки на очі.

Йому хотілося вигукнути: «Дівчино, якщо ти знаєш, чому ти про це питаєш?» — але в останній момент він пригадав, що так сказав Ахіллес до Агамемнона у Гомера, звісно, без «дівчини». Гомерівські герої не носили квітів у роті й радше жбурлялися один в одного здохлими псами, ніж трояндами, тому таке запитання було б занадто різким. Тож він лише поглянув на неї так палко, що дівчині потемніло в очах, а її личко забарвилося рожевим серпанком.

Велике щастя, що дух пана професора Ґонсовського повернувся з засвітів, де він, мабуть, шукав Наполеона, що вів у бій якусь чорну бурю і командував артилерією блискавок. Пан професор нетерплячим голосом запитував сонну природу: — Де, в біса, подівся мій лівий черевик? — Оскільки з цінних загублених речей засмучене людство досі не змогло знайти лише Атлантиду, лівий черевик професора швидко знайшовся за третьою зверху полицею з книгами, і старенький бадьоро увійшов до кімнати. Приємно здивований, вигукнув:

— О, Петрусь. Та ти ж тут!

— Мені здавалося, що за словами дядечка вас звати Збіґнєв, — мовила панночка. — То все ж таки Петрусь чи Збіґнєв?

— Адам, прошу пані…

— Дядечку, як же так можна?

— Пробач мені, хлопче... Наполеона я б не забув, але в цій тісняві святих… Та все одно, раз ти прийшов. Річ у всьому тому, з чим ти прийшов?

— Пан Адам їде до нас! — вигукнула панночка завзято. — На всі вакації! — додала тихше.

— Чудово! Чудово! — радісно мовив пан Ґонсовський.

Адась дещо здивувався, бо ніхто ніколи не говорив про всі канікули, але подивився на дівчину з вдячністю.

— А тепер сідайте, діти, — сказав професор. — Розкажеш нашому другові, що і як? Вона про тебе знає все, хлопче, тепер твоя черга дізнатися про неї. Це моя племінниця, її звати Ванда.

— Ванда... — тихенько прошепотів Адась, ніби вперше в житті почув це водянисте ім'я.

— Вандочко, розкажи про все!

Панянка зморщила чоло, ніби мала виголосити наукову доповідь і хотіла зробити це максимально виважено.

«Як вона мило морщить чоло», — подумав Адам.

Якби панянці спала на думку досить неймовірна ідея раптом безпричинно копнути стіл, Адась із захопленням подумав би: «Як вона мило копає стіл».

— Пане Адасю, — повільно сказала дівчина, — у нас у селі відбуваються дивні речі…

— Вони мають село недалеко від Вільнюса, — пояснив професор. — Протягом трьохсот років у нашій родині... Розказуй далі!

— Донедавна там не відбувалося нічого надзвичайного. Завжди було спокійно і тихо. Ніхто до нас не приїжджає, і ми ні до кого не їздимо... Село занепало. Мама веде господарство, а батько...

— Батько, тобто мій брат, бавиться математикою, — втрутився глухим голосом професор. — Вищою математикою! — додав похмуро. — Він рахує і рахує, але ніколи не може дорахувати податки. Математики зазвичай мають прибабахи, розумієш? Я історик, брат математик... Нещасна родина! Та все одно... І що далі?

— Десь із пів року тому почали траплятися незрозумілі події. Спочатку з'явився якийсь француз і попросив дозволу оглянути інтер'єр нашого маєтку.

— Під яким приводом? — запитав Адась, уважно слухаючи.

— Він щось говорив про те, що пише книгу і хотів би познайомитися зі старими будинками.

— Француз пише книгу про старі будинки? — перепитав Адась. — Ваш батько дозволив?

— Звичайно. Мене тоді не було вдома, бо майже весь рік я живу у Вільнюсі у родичів. Ходжу у Вільнюську гімназію. Але мама розповідала мені, що цей чужинець оглядав наш маєток дуже дивним чином. Він не дивився ні на картини, ні на гобелени, ні на стіни... Ні на що не дивився, а лише уважно обстежував усі двері.

— Двері? — здивувався Адась.

— Безумець! — сказав професор. — І у Франції не бракує безумців. Адже він не пише книгу про двері?

— Мати розповідала, що він непомітно дістав з кишені якесь гостре знаряддя і почав дряпати одні двері в кімнаті батька. Він дуже злякався, коли це помітили, і швидко попрощався.

— Він не повернувся?

— О, ні, але через деякий час з'явився невідомий чоловік, якийсь агент чи посередник, і заявив, що хтось, кому дуже подобається наша місцевість, хоче купити наше майно. Він запропонував значну суму. Тато сказав, що все разом, з живим і неживим добром, не варте навіть половини цих грошей. Розсміявся і додав, що навіть разом з ним.

— І що він зробив?

Дівчина зробила «жалісливе обличчя» й промовила «болісним голосом»:

— Узяв того агента за карк і виставив за двері.

— Мій брат — запальний мов сірник, — пояснив професор. — Notabene, якщо математики взагалі коли-небудь палять…

— Дядечку! — зауважила дівчина історику, який так затято лютував на математику. — Тато не міг спокійно слухати про продаж землі, яка споконвіку була в наших руках.

— І споконвіку була в боргах, — втрутився Ґонсовський могильним голосом. — Спокуса була привабливою…

— Дуже привабливою. Дядечку, я можу говорити про все?

— Можеш. Це не таємниці... Хоча ми їх не оприлюднимо, їх оприлюднять у суді перед аукціоном.

— Так, — сказала дівчина приглушеним і раптово потьмянілим голосом. — Нам так важко, що якби не дядько, який ділиться останнім грошем з моїм батьком, нас би там давно не було.

— Ти не маєш права про це говорити! — тоненьким голосом скрикнув почервонілий старенький. — Якщо я маю викидати гроші на вітер, то краще віддам їх вам, хоч би й напевно на вітер.

Адась подивився на нього з ніжним співчуттям. Панянка, не злякавшись пекельної люті, сумно посміхнулася, так що серце Адася знову почало потроху розриватися.

— То батько не продав маєток? — швидко запитав він.

— Про це навіть не йшлося. Однак хтось так хотів його купити, що постійно звертався з цим до батька, але відтепер уже листами. І з Варшави, і з Вільнюса. І ціну підвищили. Адвокати писали листи й наполегливо переконували батька продати, а отримавши відмову, не приховували свого здивування в наступних листах. Таку ціну батько ніколи не отримає. Ми довго сушили голову над тим, що тут криється, та так ні до чого й не дійшли.

— І на цьому все скінчилося?

— Анітрохи. Отоді все тільки й почалося. Наша околиця — мабуть, найчесніша на всьому світі. Там і гадки не мають щось украсти, тож майже ніхто не замикає домів.

— Якщо вже казати правду, — озвався з гіркотою пан професор, — то передусім тому, що там узагалі нічого красти. Якби мого брата поночі й поцупили, то вдень, роздивившись на світлі, відразу ж повернули б. Втім, він нібито схожий на мене… Але слухай-но, любий Петрусю, що сталося далі!

— Нас пограбували! — вигукнула дівчина майже з тріумфом. — Два тижні тому... Мама поїхала за мною до Вільнюса, а тата ніби й не було, бо, занурившись у свої папери, він не звернув би уваги навіть на пожежу в будинку. Тоді вночі вдерлися до маєтку і винесли звідти — ні, ви ніколи не вгадаєте, що винесли?

— Припускаю, що якісь двері — несміливо сказав Адась.

Дівчина докірливо поглянула на професора.

— Невже дядечко уже вам про це розповів?

— Ані слова! Чесне слово, ані слова про двері! Скажи, хлопче, по правді: чи говорив я тобі про якісь двері?

— Пан професор справді нічого про це не казав, — озвався Адась, раптом червоніючи.

— То звідки ж ви знаєте? — здивовано запитала дівчина.

— Я ж казав тобі, що він втілений диявол! — тріумфально вигукнув професор. — Він все знає!

Дівчина з недовірою дивилася на Адася. Якби тиша затягнулася ще на трохи, можна було б почути, як його серце, збентежене фіалковим поглядом, починає нову серію стрімких танців.

— Справді, — мовила панна Ванда, — винесли дві половини дверей із покою моєї мами. Наступного ранку їх знайшли в дальньому закутку парку, зовсім обчищені від білої фарби. Звідки вам спало на думку, що скоєно саме таке божевільне злодійство?

— Француз розглядав лише двері... — сказав Адась.

Професор ляснув себе по лобі, ніби цим сміливим жестом хотів вколошкати муху.

— Цього я не знаю... У вашому будинку, мабуть, є якісь важливі двері. Хтось спочатку їх обстежив, думаючи, що одного огляду буде достатньо, а оскільки цього було недостатньо, то він їх забрав. Спочатку одні, потім він спробує забрати другі і десяті. Коли ви виїхали з дому?

— Чотири дні тому…

— Ви не можете знати, чи там не сталося чогось нового, а тим часом статися могло. Хіба ви не отримали листа?

— Ні.

— Вандочко! — дорікнув професор. — Чому не кажеш правди?

— Як дядько — вона церемонно вимовила «дядько», а не, як досі, «дядечко» — може говорити щось подібне? — І промовила це таким голосом, що якби патріарх Мойсей вдарив би по ньому палицею, з нього полився б потік сліз.

— Ти не отримала листа? — здивувався професор. — Адже я дав його тобі сьогодні вранці!

— З вашого дозволу — швидко почав говорити Адась. — Пан професор не має щасливої руки до листів. Дозвольте нагадати про деякі три листи…

— Мовчи, юначе! То було щось одне, а це зовсім інше. Я готовий покласти голову, що сьогодні вручив їй листа…

— Нехай професор дасть у заставу щось менш цінне, — засміявся Адась.

— Спокійно, спокійно, панно Вандо. Все скоро проясниться! Я можу ручатися, що професор мав лист у руках, але вам його не дав.

— О! о! — вигукнув старигань дивним голосом. — Які у тебе на те докази?

— Зараз все виясниться, — сказав Адась, розвеселившись. — Коли ви вийшли з дому сьогодні вранці?

— Близько дев'ятої, — відповіла панночка.

— Пошту приносять близько одинадцятої. Якщо пан професор отримав цей лист, то отримав його саме в цей час. Чи можна дізнатися, що пан професор робив сьогодні вранці?

— Я не соромлюся своїх дій. Я читав!

— А що професор читав?

— Ця інформація не має жодного значення в цій справі — відповів дещо збентежений старий.

— Однак я дуже хотів би знати.

— Хай би тебе чорт побрав! Під час канікул я маю право читати все, що мені заманеться. Гаразд, я скажу вам і зовсім не соромлюся. Я читав роман Дюма, в якому йдеться про Наполеона... Про повернення з Ельби…

— Монте-Крісто! — тріумфально вигукнув Адась. — Дуже добре... А який том?

— Четвертий... І що з того?

— А чи ніхто не перервав читання пану професору?

— Я сам перервав, бо мені спало на думку зайти до тебе.

— У такому разі дуже ймовірно, що лист до пані Ванди зараз лежить у четвертому томі Дюма. Де лежить цей том, пане професоре?

— Замкнений у письмовому столі, — похмуро сказав старий. — Щоб вона до нього не дісталася... Зараз побачимо!

Він швидко вийшов і був відсутній рівно двадцять три секунди, стільки разів забилося серце Адася, схильне сьогодні до героїчних вчинків.

— Є лист! — кричав професор за дверима.

Дівчина подивилася на Адася так ніжно, що раптом над ним розчахнулася стеля, над стелею розверзлися небеса, і сім мільйонів сімсот сімдесят сім тисяч ангелів почали співати солодким хором прекрасну пісню про щасливе людське серце. Потім небо затягнулося хмарами, щоб невинні крилаті істоти, які ненавидять брехню, не бачили сором'язливого обличчя пана професора.

— Я глибоко помилявся! — сказав він з найглибшою вірою у свої слова. — Пробач мені, Вандочко! Дюма накинувся на мій мозок. А цей хлопець…

— Лист, лист! Швидко, нехай дядечко віддасть лист!

Нетерплячим рухом вона розірвала конверт і пожадливо вчиталася в лист

— У нас нова біда! — вигукнула вона задиханим голосом.

— Вони вкрали весь будинок?! — викрикнув професор.

— Ні, тільки інші двері…

Цю дивну новину лист сповістив із хвилюючою тривогою. Мати пані Ванди повідомляла про нове пограбування і про зняття з петель дверей гостьової кімнати. Їх намагалися винести через вікно, але цьому завадив нічний сторож, який випадково прокинувся з глибокого сну тільки тому, що йому наснився його покійний дідусь, який мав досить дурну для покійника звичку лякати свого чесного онука. Від крику пильного сторожа дивна здобич була покинута, а дві тіні розчинилися в ночі.

— Їх уже двоє! — пробурмотів Адась.

— Боже! Що це все означає? — сказала дівчина з тривогою. — Мати написала цей лист майже зі сльозами і благала дядька про допомогу.

— А я благаю про допомогу Петра, — урочисто проголосив професор.

— Петро пану професорові не допоможе, — засміявся Адась.

— Відмовляєш?

— Як Петро, але як Адам не відмовлю.

— Пане Адасю, дорогий… — почала панна Ванда, та так і не договорила.

Жоден заєць в історії світу не стрибав так у борозну, як стрибало його серце. В раю, мабуть, теж було вкрадено двері (що, з огляду на спритність дияволів, не було надто складним завданням), бо на душу Адася звідти падало велике, сліпуче світло. Однак треба було зійти з Якових сходів захоплення на землю, де орудують дивні розбійники, і холодним розумом обміркувати загадкову справу. Його вважають видатним знавцем у цій царині. Фіалкові очі дивляться на нього з розчулюючою довірою. Старий історик покладається на його кмітливість. Він повинен максимально напружити розум, щоб побачити промінь світла в цій темряві, серед якої блукають зловісні тіні. Адась зморщив чоло і зосередився.

— Панове... — почав він повільно, немовби вдивляючись у кожне своє слово. — Справа, на мою думку, серйозна. Це вже не жарти, якщо хтось наважується вночі вдертися до чужого будинку. Чесно зізнаюся, що боюся цієї колотнечі. Я можу витворяти різні хитрі витівки в школі, але я ні на що не придатний там, де розгортається якась похмура таємниця. Пані Вандо, чи ваш батько не звертався до влади?

— Мама хотіла, але тато сказав, що його висміють, коли з’явиться зі скаргою, ніби з середини будинку вкрали двері…

— Не можна заперечувати, що таке звинувачення було б досить важко зрозуміти. Ваш батько має рацію, і цю таємницю потрібно розкрити домашнім, так би мовити, способом. Але я не впораюся з цим…

— Ви з усім впораєтеся! — вигукнула панна Ванда тоном таким гарячим, що в його температурі можна було б зварити яйце всмятку.

Адась посміхнувся.

— Тільки в романах тріумфують такі геніальні психологи, як той юний журналіст з французьких романів, котрий виявив злочинця у власному батькові, або учень ліцею, який відшукав схованку французьких королів, викрадену витонченим грабіжником. Я читав книги про це з такою ж пристрастю, з якою професор читає Дюма. Винахідливий автор творить чудеса, але той самий автор зазвичай не може за допомогою своєї неперевершеної методики знайти загублену шпильку. Професор переоцінює мої здібності. А що буде, якщо я нічого не зроблю? Я сам накличу на себе сміх, а на вас шкоду.

— То ви нас покинете?.. Пане Адасю?..

Три крапки після кожного з цих питань були сльозами панночки. По-іншому, на жаль, їх неможливо зобразити в друці.

— О ні! — вигукнув Адась із належним завзяттям. — Однак я хотів би, щоб ви покликали мене, хоча б для невдалої спроби, тільки тоді, коли все інше вже не допоможе.

— Юначе — сказав професор, уважно його вислухавши. — Можна звернутися до влади... Для цього завжди буде час, адже поки що нічого страшного не сталося... Ніхто ще нікого не вбив... І я вважаю, що в цій дурній справі криється якась сімейна таємниця. Спробуймо її розкрити спільними зусиллями. Ти будеш левом, а ми допоможемо тобі в полюванні. Втім, я думаю, що в решті-решт ми натрапимо на божевільного, бо тільки божевільний може красти двері. Навіщо комусь чужі двері, покинуті потім у парку? Чи хтось коли-небудь забирав двері?

— Авжеж, — засміявся Адась. — Самсон, поки його не обстригли, зняв із завіс і виніс на плечах міську браму Гази. Люди всім торгують… Але той, хто полює на ваші двері, має якусь надзвичайно важливу мету, бо ризикує добряче. Уся штука в тому, щоб збагнути, що він собі в тих дверях уподобав.

— Ви один можете це вгадати! Їдьмо до нас — просила панночка.

Адась давно знав, що поїде, до того ж мав дозвіл батьків. Однак справді побоювався цієї справи. Пригода була надзвичайно привабливою, і він прагнув її всією душею, а відтоді, як познайомився з панночкою, — і всім серцем. Однак він не мав у собі зухвалої хвалькуватості і чесно зізнавався, що може зіткнутися з високою стіною непереборних труднощів. Він віддав би все, щоб забезпечити спокій цій гарній дівчині та її дому. Надзвичайно складною буде ця пригода. Однак треба щось вирішувати.

— Гаразд! — мовив. — Поїду, якщо ви справді цього хочете. Але чи мені пробачать, коли з’ясується, що я звичайнісінький йолоп?

Професор забурмотів щось у підвищених тонах, а панна Ванда схопила його за обидві руки і стиснула їх у своїх.

— Ви добрий, дуже добрий! — проказала тихо.

Якби в ту мить варили раків, було б досить важко відрізнити пурпурового рака від Адама Цісовського. Настільки незначні були відмінності в кольорі. Бажаючи приховати своє збентеження і присипати його білою пудрою слів, він почав швидко говорити:

— Я спробую, пані... спробую… Якщо вийде, то добре, якщо не вийде — ну що ж! Викличемо поліцію... Поки що будемо думати... Теми для роздумів не бракуватиме; отже: чому француз? чому саме у вас? чому двері? чому хотіли купити все майно? Зрештою щось придумаємо. Коли треба виїжджати?

— Від’їдемо завтра ввечері, — урочисто оголосив старенький. — А тепер подай мені руку, найдорожчий Петре!

— І мені, найдорожчий Адаме, — додала стиха панна.

Адам, що його часом кликали Петром, повертався додому пританцьовуючи. Дивна річ! Він повертався тими самими вулицями, якими йшов годину тому, а вулиці були іншими. Будинки були веселішими, трамваї червонішими, а люди мали радісніші обличчя. Раніше небо було блакитним, а зараз воно має світло-фіолетовий колір.

З усією впевненістю можна сказати, що не існує в природі чарівнішого кольору! Серце благородного Адама підстрибувало, а душа співала куявяки. Власник цієї переносної філармонії хотів крикнути, щоб виплеснути на світ потік радості, що кипів у ньому, як вода в самоварі.

Однак дорослому юнакові не личило влаштовувати веселий цирк на вулиці. На щастя! Випала нагода, чудова нагода: вулицею їхав візок, завантажений численним пластунським спорядженням, що прямував до залізничного вокзалу. Якийсь скаутський табір відправляв свої багажі. На їхній купі гордо сидів непохитний охоронець спільного майна, товариш з першої лави — Сташек Бурський. Побачивши Адася, він змахнув капелюхом і закричав, як одержимий:

— Адасю! Будь здоровий, чорт забирай!

Адась набрав у груди повітря й заревів так, що кінь візника, старий меланхолік і невдалий самогубця, став дибки:

— Сташек! Дай тобі, Боже, здоров'я та розуму!

Заржали один до одного не гірше за коней, аж здивувалися численні Лехіти, що сумно вдивлялись в асфальт.