14. Красиві очі, зброя і смерть

Я, дурепа, чомусь думала, що – ось-ось – і все стане на свої місця. Буде простим, як посваритися з батьками. Повернемося ми з Кварцитом і Шакшуком, а там Х’яра розібралася з порталами, зі своїми секретами і проблемами довіри. І ось ми, наче велика дружня сім’я, перемістилися у безпечне місце. Ніяких тобі альвів, ніяких яллак. Ніяких упирів. Ми з Аріною починаємо нове життя, спимо у ліжках і їмо нормальну їжу.

Краса, еге ж? Ідеальний план.

Коли ми повернулися, Аріна з Х'ярою сварилися. Трака шипіла і розмахувала настромленою на паличку рибою. Аріна тицяла палицею у вогнище, наче це було Х'ярине обличчя. Складені купкою гілки і мох швидше диміли, ніж горіли; риба виглядала так, наче от-от закричить і чкурне подалі.

– Завтра я йду геть, – сказала Аріна, ледь нас забачивши. От тобі і риба…

Це було зовсім не неї не схоже, але і цей світ не нагадував чудове безпечне місце - хіба могла я дивуватися такому рішенню? Та все ж…

Я вручила їй недбало складений плащ і сіла поруч на холодну землю. Вогонь зовсім не давав тепла, і чим темніше ставало, тим сильніше боліло та німіло моє тіло. Наче іній методично натирав кістки і гладив зсередини нутрощі.

Аріна замоталась у плащ і видихнула:

– Там безпечно? У селі? Ми могли б піти туди, щоб нарешті нормально поїсти і зігрітися, могли б… – її зуби клацали, тіло тряслося. Та жах у очах не мав нічого спільного з холодом.

Я обійняла Аріну і взялась розтирати її руки і плечі, але дуже швидко вона виплуталась із моїх обіймів.

– Просто скажи, Дарцю, там безпечно? Хоч десь безпечно?..

"Вдома, – хотілося сказати мені. – Там, на Землі. У нашій квартирі. Але ти чомусь обрала мене і зруйнувала своє життя". Я похитала головою:

– Краще туди не вертатися.

Вона зболено видихнула, підхопила плащ і зникла у заростях. Я кинулась було за нею, але Х’яра перехопила мене на межі світляного кола:

– Не ускладнюй їй рішення, – зашипіла вона. – Ми маємо відпускати тих, хто хоче піти.

Її гострий погляд мимоволі метнувся до вогню – Кварцит розігрував перед Шакшуком незрозумілу сценку і карикатурно розмахував руками. У світлі вогнища його волосся сяяло, наче полум’я, очі блищали. Я задивилась на них – таких безглуздо несхожих, потім поглянула на Х'яру. Цікаво, у цьому світі хоч хтось буває щасливим?

*

Кварцит мав рацію: ночі тут були нестерпними. Шакшук знайшов багацько сухого дерева – мені здалося, ним можна цілу зиму в селі п’єца палити. Але деревина прогоріла швидше, ніж ми всі встигли як слід пересваритися.

Від холоду думки текли в’яло, зайвий раз відкривати рота не хотілося, тому всі вляглися і змовкли. Аріна повернулась, коли полум'я згасло; на її віях білів іній, зуби клацали. Кварцит з Шакшуком обійняли її з обох боків – так і заснули.

Тільки ми з Х'ярою сиділи і дивилися у пустку ночі – наче карали себе за щось. Не пам'ятаю, хто заговорив першим, але в якийсь момент слова застрибали між нами – колючі, обережні, вразливі. Хтось навіть пожартував, а хтось - розсміявся. Хоча, можливо, це була одна і та ж людина.

Але такі розмови, як правило, псуються десь на середині. Кварцит застогнав крізь сон, його обличчя скривилось, рука потягнулась до рани. Мені хотілося розтерти зморшку на кварцитовому лобі, але замість цього я запитала:

– Що трапилося тоді? Ти… ти кинула його там, на березі.

Х'яра відсахнулась, наче від удару. Її очі, темні й блискучі, мов сливи, звузились.

– Ви ж не від війни тікаєте, – продовжила я дуже тихо. У чесності є суттєва вада – рано чи пізно ти починаєш вірити, що всі довкола такі. Бо навіщо ж їм брехати?

Але на брехню існують тисячі причин. Перед очима стояли нажахані обличчя трак. Зневірені. Як невміло Кварцит стискав у руках зброю; гострий Х’ярин погляд – такий розгублений.

Трака підсіла ближче, схрестила худі ноги.

– Такі як я… ми народжуємось раз на епоху, – її голос був хрипким, наче у курця з великим досвідом. Кігті дряпали суху землю. – Інколи – раз на дві. Чи три… Важко сказати, бо деяких вбивають, як тільки про дар стає відомо. Остання впустила у цей світ дракканів.

Х’яра мовчала досить довго, щоб я наважилась запитати:

– Провела через портал, добровільно?

– А ти не надто розумна, еге ж? – вишкірилась трака. Обличчя в неї просило ляпаса, та я вп’ялась долонями у траву і мовчала. – Є траки, які проводять через існуючі портали. Таких багато… А є ті, що створюють нові. Рідко хто робив це добровільно – частіше у мить найбільшого потрясіння. Або з примусу.

– То ти… ти створила портал на Землю? – у мене закрутилась голова. – І Молкард хотів, щоб ти провела його туди? І його військо?

Трака кинулась на мене, повалила на землю і затиснула брудною долонею рота.

– Тихо ти! – зашипіла. Я й забула, як моторошно сяють її очі, як гостро зблискують зуби. – Ні, той портал там давно, всіми забутий і непотрібний. Я випадково його надибала. І Молкард не знає, хто я.

Трака сповзла з мого тіла і лягла на траву. Витріщилась у небо, я – слідом за нею. Але золотисті зорі мовчали, два місячних серпика буцались ріжками, наче баранці. Я зиркнула на Аріну, яка вовтузилась між Кварцитом та Шакшуком, щоб хоч якось зігрітися – цікаво, чи спала вона? Їй завжди краще вдавалося говорити з Х’ярою.

– Я тікала не від війни, ти права, а від свого народу. Мене б убили… – вона повернулась до мене обличчям, підперла щоку, і перетворилась із нестерпної брехливої траки на звичайнісіньку дитину, якій дуже не пощастило. – Вони праві, я тільки тепер це зрозуміла. Але тоді… мені хотілося жити. Кварцит допоміг мені втекти, а я… я знову все зіпсувала.

Я кивнула. Кому, як не мені, знати про “усе зіпсувала”. Інколи здавалося, що тільки це я і можу. Але Х’яру хотілося втішити: народитися з даром, який може знищити так багато - це жахливо. Спостерігати, як він знищує тебе - ще гірше.

– Невже це неможливо контролювати? Навчитися, як з переміщеннями через портали. Невже… ти мусиш постійно тікати?

Х’яра невесело розсміялась. Її обличчя в густій траві виглядало як шматок блискучого каменю, пальці перебирали низку намиста, яке їй невідомо де дістав Кварцит.

– Складно. Це все. І навчитися, і пояснити, – вона помовчала. – Мій народ навчити мене не зможе, а траки Альянсу захочуть контролювати. Тікати – напевно, єдиний вихід залишатися вільною. І живою.

Вона піднялась і пішла геть, у глупу ніч, а я залишилась лежати. Чи була у нас колись відвертіша розмова? Хоча ця відвертість була наче важкість у шлунку – заважала заснути.

*

На ранок я розказала усе Аріні, і ми лишилися. Тобто, траки і лот почали збиратися у дорогу, ми – за ними. Мовчання лежало, наче молочна пінка на каші – холодне і огидне.

Ми увійшли у портал і вийшли в новому місці – такому ж тихому і покинутому, як попереднє. Виблювавши ледь не всі нутрощі, я зрозуміла: так тепер буде завжди.

І так стало.

Х’яра майстерно оминала портали під охороною, але збирала на наші голови кожен проклятущий портал за межами цивілізації. Кварцит називав це “пригодою” і бісив мене до сліз. Аріна кривилась і називала це “втечею” – мене це лякало. Ні, не саме слово і не його правдивість – хіба Арінин тон. В ній ламалося щось із кожним днем, а потім зросталося – швидко, але якось неправильно, і ми…

Ні. Усьому свій час. Це тепер я згадую Аріну і її погляд, наче у маленької дівчинки із фільму жахів: ось стоїть вона на узбіччі серед ночі, розгублена і налякана, але тільки підійди – і накинеться без краплі жалю. Не тому, що жорстока і люта, ні… Це просто єдиний спосіб захиститися. Вижити. Але це тепер.

А тоді я дивилася у світ, а не в Арінині очі. Бо як би не було холодно, голодно і страшно, це все блідло і всихалося перед красою цієї дивовижної планети, якій траки навіть не придумали назви. Перед соляними садами посеред пустелі: нас виплюнуло із порталу, засипаного піском, прямо в серце такого саду. Уявіть собі дерева із китайських садів, вкриті тонким шаром кристалів, а потім уявіть зоряну-зоряну ніч і п’ятірку подорожніх, які лихословлять і намагаються не вмерти від морозу.

Перед широкими стрічками рік, які срібно зміїлися між полями та лісами – смарагдовими, майже чорними. Вода в них була крижаною, а колючки на деревах – отруйними. Білокрилі велетенські птахи гніздилися у розлогих кронах, а вода кишіла зміями, тонкими і довгими, наче мівіна. “Я б хотів тут померти, – шкірився у лукавій посмішці Кварцит. Його пальці перебирали темні стебла трави, наче струни невідомого інструменту. – А ти, Дарцю?” Я відверталась від пронизливого погляду і від звучання мого імені на його губах, казала: “Не хочу помирати. Хочу жити вічно”. Він сміявся. Куйовдив моє волосся, як от щойно – траву. Таким байдужим жестом.

Перед лісами, які були обжитими містами і селами. Перед селами та містами, які виглядали, наче дикий непролазний ліс. “Це Солі, країна лісових трак. Звикайте”, – пояснювала Х’яра, відпльовуючись від мошок. Її шкіра вкрилась темно-синіми цятками, наша з Аріною – червоними. Тіло чесалось, а очі важко було тримати відкритими – мошки налипали на очниці і старалися пробратися під повіки. Я думала, що місячні, цистит і молочниця в один день – це найгірше відчуття у світі, але я дуже швидко переглянула свої переконання. Коли ти кліпаєш і розумієш, що під шкірою щось вовтузиться… Каюсь, декілька разів я благала Кварцита виколупати мені очі, але він не погодився. Можливо, дарма.

Але коли ми вибралися з боліт, перед нами відкрився справжній Лорієн. Я б не здивувалась, якби назустріч вийшли сяйливі ельфи, але лісові траки були навіть кращими. Смагляві, худі, з довгими тонкими хвостами, вони грацією нагадували диких котів, але у горіхових та зелених очах ховалась пустка. Як у Кварциті та Х’ярі було щось хиже і вороже, навіть коли вони сміялися чи сумували, так у лісових траках не було… нічого. Їх погляди були направлені всередину, а жести і міміка – скупими та спокійними. “Іллаки, – бурчав Шакшук, роззираючись. Я, здається, вперше бачила, щоб він боявся. – Емпати. Відчувають багато. Слова і жести – не треба”.

Думаю, їм і не потрібні були б слова, щоб нас вбити. Вони стояли широким півколом на галявині і тримали напоготові луки, криві мечі та батоги. Їх одяг був, наче у дикунів, та зачіски і прикраси – дуже майстерними. "Красиві, – вертілося у моїй тупій голові, – і обличчя, і зброя".

– Обіцяю, і смерть твоя буде красивою, – озвалась дівчина з золоченим батогом у худих руках. Її посмішка була кривою і чорною – нестачі емоцій у ній я не побачила. – Ви прийшли на нашу землю без запрошення. Тому земля вас прийме, але, – її посмішка стала ще ширшою, – є один нюанс.

Інші лісові траки стояли, наче живі статуї – лише очі та сталь у руках поблискували на сонці.

Х'яра повільно вийшла з-за моєї спини, її руки були схрещені на грудях. Вона схилила голову і почала говорити, швидко і незрозуміло. Я, напевне, вперше почула у її голосі пошану, та пошана ця була продиктована страхом. Чому говорила вона, а не Кварцит, який був і старшим, і язикатішим, я не розуміла. Ніхто з нас не брався за зброю, а ніхто з лісових трак зброю не опускав – цього я не розуміла ще більше.

Коли нам зв'язали руки за спинами, а на голови накинули мішки – без найменшого спротиву – я закопала надію зрозуміти хоч щось і просто йшла вперед. Трава м’яко пружинила під ногами, повітря пахло лимонником – гостро і солодко, але через деякий час від запаху почала боліти голова. Безбарвні голоси долинали звідусіль і вколисували, але як тільки я провалювалась у сон, хтось боляче тицяв мене в бік.

– Бережи Х'ярину таємницю, інакше її вб'ють, – прошепотів Кварцит, коли ми нарешті зупинилися. Запахи змінилися, повітря охололо. Здалеку почувся лязкіт зброї. – І тоді я вб'ю тебе.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.