6. Ніякої райдуги, ніяких блискіток

— Хочеш, залишимось тут? — запитала я, коли всі речі були зібрані.

— Не хочу, — фиркнула Аріна, не відриваючись від ноутбука: передивлялась улюблений серіал. — Все одно в крупах міль завелась, поки нас не було. Легше в інший світ втекти, ніж її вивести.

Ми розсміялися, але якось невесело. Після повернення з села у мене наче чиряк на серці виліз, Аріна теж ходила смутна: вони з мамою постійно сварилися, та Аріна все одно любила її якоюсь шаленою, мазохістською любов’ю. «Я їй правду розказала, а вона розкричалась. Сказала: якщо підеш, то ти для мене вмерла», — розказувала Аріна в темряві нашої спальні. Я боялась, що після зустрічі з рідними Аріна передумає йти. Боялась і хотіла цього, хоча й не розуміла, чому.

Та Аріна не кидалась словами на вітер. В ній був цей спокій, якого я так прагнула, та не могла відшукати. Абсолютна впевненість у своїх діях.

«Завтра, — сказали ми траці. — Приходь якомога швидше».

Я підсвідомо чекала чогось лихого. Чогось, що змусить нас піти. Лежала без сну і уявляла, як на нас сипляться ракети, руйнують будинок за будинком. «Хутчіше! — кричить трака. Її голос тане у гуркоті. — Портал от-от зникне». Довкола смердить цементом і пилюкою. Портал сяє золотим і пульсує, наче велетенське серце. «Наші рідні будуть думати, що ми загинули тут», — каже Аріна. Її брудне обличчя блискоче від сліз. Ми востаннє дивимося на наш світ, спотворений війною, та все одно невимовно прекрасний, а потім зникаємо у порталі.

Ось як я уявляла собі все. Душилася від сліз на своїй половині ліжка, дихала через рот. Мій мозок був у захваті, вертів кожну деталь у спробі вицідити трохи більше страждань. «У нас не було вибору, — розказуватиму я іншим тракам. — Там, під уламками, залишилася частина моєї душі».

Та в реальності все відбулося нудно до блювоти. Наче ми на нічний потяг до Києва збиралися.

Трака прийшла під час повітряної тривоги.

Я сотні разів чула сирену, я втомилась боятися ще в березні, та інколи страх хапав мене за серце, змушував думати: «От, зараз точно поцілить». Хоча в нашому місті прильотів вже п’ятий місяць не було. «Франківськ бог боронить, — пояснювали люди у Фейсбуці. — Біда нас омине, якщо будемо молитися «. В інших областях, певно, гірше молились.

Та цієї ночі мені здавалося, що і в нас з молитвами схалтурили. «Буде тупо вмерти отак, від ракети, так і не побувавши в іншому світі», — думала я, стискаючи сильніше шлейки від рюкзака. В джинсах і весняній куртці було спекотно, ноги впріли у шкіряних черевиках. Аріна сиділа збоку червона, наче от-от зомліє — на ній було улюблене тепле худі, яке б зайняло половину рюкзака.

Коридор був порожнім, кімнати — теж. Ні книг, ні вазонків. Стіни голі, обдерті. Ми роздали все, що змогли, дещо — викинули. Те, що лишилося, дивилось на нас запилюженими, покірними очима. Я хотіла впихнути у безкінечну сумку подушки, на яких ми кохались, тумбочки, які ми складали, склянки, які вибирали кілька годин у Велмарті… Усю квартиру, якщо бути чесною. Або спалити тут все, щоб нікому ця пам’ять не дісталась.

Трака зиркнула на нас ворожим поглядом.

— Не передумали?

Ми похитали головами. Аріна стиснула мою долоню, іншою рукою відкрила двері. Ми вимкнули світло і вийшли в загальний коридор. Я замкнула двері на два обороти, смикнула ручку — хтозна, раптом не закрилися? — і побігла сходами вниз. На мить стала Орфеєм: обернешся — все втратиш.

Ніч була теплою і тихою, наче господь вимкнув звук у всьому світі. «Ні, не у всьому, — поправила я себе. — Коли в країні починається повітряна тривога, ракети обов’язково кудись поцілять. Обов’язково хтось помре». Але тут було тихо, у внутрішньому дворику між будинками. Блимали сигналізації від машин, повітря пахло мастилом і нічними фіалками на клумбах. Наші з Аріною кроки відлунювали округою; трака йшла, як завше, безшумно.

Ми обійшли загорожу, піднялися бетонними сходами у незакінчений будинок. Пробирались навпомацки; у глибокій тьмі очі траки світилися потойбічним сяйвом. Трака підвела нас до проходу в одній з квартир — колись тут будуть вхідні двері.

— Сюди, якщо не передумали, — зкомандувала вона.

Я чекала більшого. Якихось таємних символів, ритуалу на крові чи хоча б райдуги та блискіток. А отримала чорний прямокутник.

Трака прошепотіла щось собі під ніс, повітря довкола нас задрижало, наповнилось холодом.

— Можна йти, — хрипко сказала вона, наче кожен звук вартував їй чималих зусиль. Можливо, так і було. — Але нагадую ще раз — ви не зможете вернутись. Ніколи.

Я потерла спітнілі долоні до куртки, повернулась, щоб перепитати Аріну, чи вона точно готова на це. Та Аріна шумно видихнула і зробила крок вперед. Чорнота забрала її без єдиного звуку.

Трака послідувала за нею. А я все стояла і не могла наважитися ні піти далі, ні втекти геть. Серце тремтіло всередині, наче клятий нічний метелик, що б’ється і б’ється до холодного скла. І над ним вже зависла я, із тапком в руках, нажахана не менше, ніж метелик. Жовч підступила до горла, ноги підкосилися. «Тікай! Тікай! — гуділо в голові. — Тобі там не місце. Тобі ніде не місце».

Але ці думки не мали наді мною влади. Точніше, їх влада була такою тривалою, що я навчилась на них не зважати. «Якщо мені ніде не місце, то я можу йти, куди хочу», — сказала собі і зробила широкий крок.

От, ще трохи — і почнеться нове жи…

Перечепилась.

Проїхалась колінами та ліктями по бетону і впала під важкістю рюкзака. Ох, не варто було літр віскі з собою брати, не варто…

«Зараз портал закриється, а я залишусь тут. Одна, без ключів, грошей і сенсу існування», — подумала я і похапцем піднялась. Думка була жахливою і заманливою водночас. Я обтрусила джинси, підняла гострий камінчик, що врізався в коліно, і заховала в кишеню — сама не знаю, навіщо. Він пік мою шкіру крізь тканину, поки я йшла до порталу.

*

— Атрак?! Ку де йор атрак?! Х’яра!

Чужий голос врізався у свідомість, наче шип. Я пам’ятала, як увійшла у портал, а далі — нічого. Ніяких тобі веселкових мостів чи сяйливих тунелів. Тільки чорнота. І шум у вухах, як в літаку, коли той набирає висоту.

Я розплющила очі, але довкола було чорно. Трака сперечалася з кимось незнайомою мовою; її голос був різкий, буква «р» наче вібрувала у горлі. «Невже портал осліпив мене? — майнула жахлива думка. — Або я загинула і блукаю в одвічній чорноті».

Але якщо так, чому вічність смердить потом, кров’ю і сечею?

— Трака, — покликала я. Голос звучав вище, ніж зазвичай, звуки вилітали з рота якось надто швидко. Я сказала лиш слово, а нудота вже підкотила до горла.

— Швидко ти очнулась, — крижана рука торкнулася мого коліна. Сині очі блискотіли, наче ліхтарики, але темряву розігнати не могли. — Твоя Аріна спить, збуди її. А потім я познакомлю вас з братом.

Невже у їх світі одвічна тьма? Про сонце-то ми з Аріною нічого не спитали, перш ніж піти сюди. Я обмацала рукою обличчя. Рухи мої були надто швидкими, але водночас час тягнувся повільно, наче під дією трави. В одній із книг у фентезійному світі в повітрі був опій, а тут що, канабіс?

— Я не бачу нічого. Темно, як в могилі, — нарешті сказала я. Повітря було сирим і смердючим — ні натяку на наркотики. Ще й зі стелі щось ритмічно капало — звук відлунював у саме серце.

— О, так ви дійсно настільки погано видите… — пробурмотіла трака. — Я думала, то брехня. Ти по кухні вночі впевнено ходила.

«Так це ж моя кухня, я там кожен кутик знаю! — хотілося крикнути мені, але тіло поводило себе надто дивно. Трака взяла мене за руки і повела за собою. Крок, другий — посадила назад на підлогу, напоїла затхлою водою з чогось металевого. Хвилина за хвилиною чорнота перетворювалась у сірість. Я бачила обриси фігур, а ще — прути. Товщиною в палець, вони тягнулися від стелі до підлоги. Мій мозок вперто відмовлявся аналізувати побачене. Але це замість мене зробила Аріна, яка якраз отямилась.

— Ми що, у в’язниці? — закричала вона. Але відповів їй не хрипкий голос траки і не мелодійний чоловічий, з яким трака раніше сперечалась.

— Окток! — гупнуло глибоке, наче грім. Адреналін вдарив мені в кров, серце сполохалось, наче на рок-концерті. Хто, ну от хто може так кричати? Яке чудовисько?!

— Він хоче, щоб ми заткнулись, — пояснив голос незнайомця з нашої камери. Напевно, брата траки. В тому, що це камера, я вже не сумнівалась. — Раджу його послухати, якщо хочете цілі ребра.

От тобі й початок пригоди.

Замість зелених галявин та літаючих замків (хоча трака не обіцяла ні того, ні іншого) ми опинилися в темній смердючій в’язниці з наглядачем, здатним своїм голосом горіхи колоти. Думаю, руки в нього такі, що наш череп одним щигликом розквасять.

— Ти обманула нас. Привела в пастку, — сказала Аріна. Я не бачила в темряві її обличчя, та чула голос — сухий, мов пергамент.

— Обманула? — трака фиркнула. — Ні, це ви були надто дурними, щоб взнати всі деталі. Хотіли в мій світ? Я привела.

— У в’язницю. І що тепер, будете нас тут тримати, наче тваринок?!

Збоку почувся якийсь рух, лязкнули ланцюги. Прямо перед Аріниним обличчям спалахнули оранжеві, наче в хижого кота, очі.

— Ми всі тут в’язні, — сказав чоловічий голос дуже тихо. Він був холодним, наче камінь на дні річки, але дзвенів, немов кришталева рюмка, коли по ній вдариш. — Моя сестра надто легковажна в угодах. А ви, люди, надто легковірні. Один-один, так у вас кажуть?

Я вже бачила достатньо, щоб розгледіти те ж блискуче темне волосся, що й у траки, тільки дуже коротко підстрижене. Такий же довгий вузький ніс і тонкі губи. Але він не був худим і маленьким, як наша крадійка. «У них чоловіки настільки більше жінок чи трака просто дитина?» — майнуло в голові, наче інших проблем було мало.

— Ні, — сказала Аріна. Єдине, що могло її настільки сильно вивести з себе, це несправедливість. — Не так кажуть. Ми давали їй їжу і ліки, а отримали у відповідь брехню і недомовки. Навряд… ц-це чесна угода. Якщо портал… є… але ти к-крізь нього не йдеш, хоча по… поранений, значить, не можеш. А сестра тебе самого не кине. Ми… — вона все ж закашлялась. — Ми…

В темряві почулися звуки блювання. Я кинулась до Аріни, та ноги погано мене тримали. Осіла на кам’яну підлогу, скинула важкенний рюкзак, куртку, черевики — одразу стало трохи легше. Поясна сумочка тиснула на живіт, наче була із заліза, та її знімати я не наважилась: замість грошей і документів в ній лежали набагато цінніші для мене речі. Речі зі світу, який я проміняла на цей. На в’язницю.

— Ми були чесними з тобою, трака, — сказала я. Слова давались вже легше. — Тому заслужили на правду. Можеш почати з імен.

Трака зашипіла, вишкірилась. У темряві вона була схожа на морське чудовисько, та я не мала сили боятися. Вона сказала щось братові — рвучко, нервово, він відповів їй втомленим голосом, потім звернувся до нас:

— Я Кварцит. Мою сестру звати Х’яра. Вона привела вас сюди, тому розкаже усе, що хочете, поки ми тут дружньо чекаємо смерті.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.