10. Почвари, інцест та братовбивство

Мої перші кроки у новому світі були безглуздими і нездалими.

— Не туди! — кричала Х’яра. — За мною, давайте!

Від стрибка вниз гуділи ноги і кололо під ребрами. У кількох метрах від нас лежало закривавлене лотове тіло — його розмазало по білих каменях, наче він з неба скотився — не менше. Адреналін так сильно гупав у тілі, що питань у голові не було. Ні одного. Стрибати з висоти десяти метрів? Байдуже, стрибаємо! Бігти вперед, знаючи, що там може бути пастка? Прорвемося!

Кварцит на ходу витягнув щось з кишені й метнув за спину. Вітер вдарив мене у спину, після — прийшов звук вибуху. Наші переслідувачі навіть не кричали. Або це я на мить оглохла.

Обертатися не було часу. Ми звернули у лабіринт із живої огорожі, потім перелізли через невисокий мур. До того моменту мої легені горіли так, що я ледь могла дихати. Ноги майже не рухалися. «Ще крок — і я помру», — казала собі, але бігла далі. Останнє заняття спортом у моєму житті було ще в універі, на другому курсі — бачив би фізрук, як я біжу тепер, точно би найвищий бал поставив. Або посміявся.

Коли ми опинилися за межами муру, то нарешті зупинилися, щоб перевести дух. «Через нас загинуло мінімум три людини, — дбайливо нагадав мозок. — Не людини, та все ж… Живі, розумні істоти». Такий собі відпочинок. Я зігнулась, обхопила руками коліна і з усіх сил старалася не виблювати легені.

— Досить відпочивати! — крикнула Х’яра і побігла далі. Минуло секунди чотири — не більше. Звісно, ця мала брехуха відпочивала у просторій камері, поки я лежала у тій кам’яній могилі!

— Дарцю, дивись, — почувся тихий хрипкий голос Аріни. Я мимоволі підвела погляд.

Спершу я подумала, що попереду такий химерний ліс — обабіч широкої прямої дороги. Та коли ми наблизилися, мої очі та ніс не дозволили обманюватися далі. Сотні палиць з невідомого дерева чи металу височіли рівними рядами. На них були нанизані голови, а інколи — й цілі тіла істот, що могли б являтися у кошмарах. Комахи роїлися довкола і дзижчали; в небі їм вторили велетенські птахи, схожі на червоних, наче кров, голубів. Про сморід і говорити не варто… Думаю, трупи у всіх світах розкладаються однаково.

— Що це за… повтори? — видушила я обережно. Хтозна, може тут ці вишкірені білошкірі морди були взірцем краси.

— Діти альвів, — трака недобре посміхнулась.

— Але як їх діти можуть бути… такими?

— Краще скажи, як вони можуть вбивати своїх дітей? — перебила Аріна. Я вперше задумалась, що ми опинилися у темному фентезі. З усілякими почварами, інцестом і братовбивством.

Ми зійшли з дороги і повільно пересувалися далі — сил бігти ні в кого не лишилося. Мухи вилися довкола нас — брудних, смердючих; піт просочував одяг.

— Щоб це пояснити, потрібно всю історію альвів розказувати, а ми не на лекції, — Кварцит мазнув пальцем по крові, що стікала з однієї з голів, принюхався: — О, цей свіжий. Молкард може пишатися ще однією перемогою.

— Він вивішує лише голови сур’їв… воєначальників, — пояснила Х’яра. Вона дивилася на цю жахливу експозицію з огидою, та не з жалістю. Отже, ворог мого ворога — мій друг, тут не працює.

Ми йшли і йшли, а голови не закінчувалися. Від деяких лишився тільки череп, інші дивилися на нас скляними білими очима та шкірили криві ікла. Світле рідке волосся розвівалося довкола нагострених штирів, наче бойовий штандарт. В якийсь момент Кварцит почав розказувати:

— Альви прибули у наш світ дев’ять століть тому. Може, трохи більше. Високі, сяйливі, практично безсмертні, вони не хотіли зв’язувати свої долі зі смертними траками або яллаками. Їм дали вільну землю і можливість жити, як заманеться. І вони, покоління за поколінням, змішували кров зі своїми родичами. Може, виною, був ще наш світ… Він не надто приймає чужинців. Та діти перших альвів народилися нормальними, а ось вже їхні діти… — Кварцит скривився. — У них не було довгого життя і гострого розуму, не було тої вроди, та вони швидко розмножувалися. Теж зі своїми родичами, бо гординя від батьків передалася як треба. Кожне наступне покоління було тупішим і потворнішим, поки не перетворилося на це, — Кварцит тицьнув гострим нігтем у висушену голову. Вух там не було — певно, об'їли ворони.

— Але чому альви їх вбивають? — запитала Аріна.

— Не розумієш? — трак фиркнув і витер палець до сорочки (підозріло схожої на людську). — Тоді ти не пройшла тест на погорду. Альви не заводили дітей з іншими расами, бо вважали всіх гіршими. Недостойними. Тих альвів, що відходили від звичаю, вбивали. Як і їх дітей-напівкровок. Вони хотіли заселити свій проклятий Альвенград вищою расою ідеальних безсмертних альвів. А отримали країну потворних бовдурів. Ха! Провал тисячоліття, — відсміявшись, Кварцит продовжив: — Тоді вони вирішили знищити своїх нащадків, дали їм нове ймення — гроки, відреклися від них.

Деякий час ми йшли мовчки, прислухалися, та довкола було надто тихо. Наші з Аріною кроки відлунювали на всю околицю, червоні голуби-мутанти не то крякали, не то курликали — жахливо неприємний звук. А більше — ні звуку. За частоколом голів виднілось поле, ген далі — чорний густий ліс. Це все нагадувало дорогі декорації для фільму, а не реальний світ.

— Тут якісь дивні кольори, — пробурмотіла Аріна, розглядаючи на ходу свою долоню. — В мене вже очі втомились.

Я затримала погляд на Аріниному обличчі — ластовиння на світлій шкірі здавалося ледь не чорним, зелений колір очей був глибоким, наче всіяне ряскою озеро.

— Це не в нас дивні, то в вас — ніякі. Бліді, — скривилась Х’яра і демонстративно смикнула себе за рукав чорної спортивної кофти. І чого кривитися? Сама ж її обрала серед нашого одягу.

Я мимоволі пирснула — видовищем ми були жалюгідним. У дертому брудному одязі, та з блискучими, прикрашеними аметистами та діамантами (поняття не маю, чи це вони) кинджалами і мечами. Х’яра та Кварцит — вдягнені з чужого плеча, ми з Аріною — в улюбленому одязі, від якого лишилося дрантя. І це все на фоні синющих небес та відрубаних голів. Краса.

— Ти б вдень прийшла хоч раз — от би здивувалася, — буркнула я.

— А що там далі? З альвами і гроками, — поспішно запитала Аріна.

— Класичний сюжет, — Кварцит посміхнувся — здається, він теж любив історії. Х’яра невдоволено зажмурилась і пішла вперед — вдвічі швидше, наче злість була її топливом. — Альвів було пару тисяч, а гроків — мільйони. Коли вмирав один альв, на його місце не було заміни. А гроки плодились й плодились. Почалася війна, яка триває вже сотні років. Альви хочуть знищити сліди свого сорому, огородили королівство високим муром і магією, щоб гроки не тікали в інші країни. Та їх стає все менше з кожною війною.

«Я жив тоді, коли людське плем’я забуло магію», — казав Молкард. Я подумала, що це пафосна казочка, та, здається, я погрожувала… Ох, він ж старіший за Ісуса!

— То Молкард один із… перших альвів?

— Так, Древній, — останнє слово Кварцит виплюнув разом з кривавою слиною. Сіра земля під нашими ногами увібрала все без сліду.

— Ага, древній, як сама земля і каміння, — буркнула Х’яра, не обертаючись. — Подейкують, їх лишилося лише п’ятеро. Найперших альвів.

— Тобто, вони сотні років воюють зі своїми менш здібними дітьми, бо їм не сподобався результат інцесту? І вони не можуть лишити їх у спокої і жити окремо? Це ж… це ж так тупо! Найтупіша причина війни.

— Для альвів це справа честі. Вони не відступлять ніколи. А гроки теж хочуть знищити альвів, бо ті постійна загроза їх існуванню.

І згадка, якими вони могли б бути, та не стали. Насправді, це непоганий сюжет для трагедії.

— І хто перемагає? — запитала Аріна, коли ми нарешті вибралися за межі частоколу. Вона виглядала розчарованою.

Х’яра з Кварцитом знизали плечима. Переглянулися, наче не могли вирішити, правду нам казати чи збрехати.

— Думаю, в результаті вони всі один одного переб’ють, і буде спокій.

Я обернулась назад — Молкардовий замок сяяв у напівтемряві білим і золотим; його гострі шпилі звивалися, наче роги химерної тварини, вікна-троянди світилися зсередини. «Запам’ятай, — наставляла себе подумки, — красиве може бути лихим. Не забувай це ніколи». Та ось останній промінь оранжевого сонця ковзнув за найвищий шпиль, і замок спалахнув, наче коштовність. Пурпурове небо з білосніжними низькими хмарами, здавалося, от-от впаде на цей витвір мистецтва. Це була краса на межі болю — і дивитися неможливо, і відвести погляд немає сил. Невже у цьому світі все таке? Жахливо прекрасне.

Я згадала розповідь Кварцита і відвернулась. «Звичайний собі світ, — відзвітував мозок, — наче з дому ніде не йшла».

Густі сині сутінки блискотіли від нічних квітів та світлячків. Високі трави тихо-тихо шуміли. Ми йшли спершу витоптаною стежкою, потім — вузькою вихлястою дорогою, древньою, як клятий Молкард.

— То що ми робимо? — запитала Аріна, коли ми зійшли з дороги.

Х’яра махнула рукою в бік лісу:

— Йдемо до найближчого порталу.

— Чому ти не відкриєш його тут?.. Ти ж можеш це. Нам потрібно звалити звідси. І пошвидше.

— Я відкриваю портал, а не створюю його, — зашипіла трака. Чим більше вона спілкувалась з нами, тим кращою була її мова та злішими — слова. — Портал або є, або нема!

— Портали розкидані по всьому світу, але подорож ними дорога. Їх добре охороняють. І якщо в тебе нема сили моєї сестри, ти не можеш пройти через портал просто так, — пояснював Кварцит. — Потрібен або спеціальний… — він цокнув язиком, наче не міг підібрати правильний аналог слова. — Ключ… карта… перепустка… Дракканове плем’я, сподіваюсь, ви зрозуміли! Потрібна перепустка або трака з силою порталів, яка тебе проведе.

— Молкард хотів когось, хто проведе через портал його військо, — вишкірилась Х’яра. Але за цим тоном ховалось щось ще. Я не знала, які небезпеки воно нам принесе. А колись трака мені здавалась невинною, наляканою істотою… От тобі перший урок нового, прекрасного світу.

Поле швидко змінилося густим підліском. Дерева були схожими на земні, та водночас — іншими: голки на сосні вились спіраллю, пуп’янки на тонких гіллястих кущах були яскраво-синіми та мерехтіли у сутінках. Шипи на чагарниках були розміром з мою долоню, між ними квітнули на товстих темних стеблах велетенські дзвіночки. Моя рука постійно смикалась до задньої кишені джинсів — дістати телефон і все зазнимкувати. «Ніякого телефону, — нагадувала я собі, — і ніякого Інстаграму». Від гострої потреби поділитися нікому не потрібними фото в мене свербіли пальці. Тривога, яку я раніше глушила тіктоками, тепер виїдала нутрощі.

— Ех, таксі тут не викличеш, — Аріна взяла мене під руку. Мене дивувало, що вона не злостилась на мене — все ж, через мої тупі бажання ми тепер в біді.

— І маршрутки не їздять, — піддакнула я. Мені хотілося нарвати крихітних зелених квітів з золотою облямівкою — вони б так пасували Аріні, але траки просили нічого не рвати і нічого не їсти по дорозі.

— Дивне тут все. Гарне, але вороже.

— Це точно. Я побачила справжнього ельфа, а він виявився шматком лайна. Можеш в таке повірити?

Аріна тихо розсміялась. Із хащів, густих і темних, почувася зойк якоїсь пташки. Дивна справа, але поруч з Аріною тут, в чужому світі, я почувалась самотнішою, ніж якби була одна. В Аріні мені все нагадувало про дім. Ми стільки речей з собою взяли, а тепер вони назавжди втрачені. Стільки надій притягли, але вони теж лишились там, за гратами.

— То все ж, як ви взагалі вибралися з камери? — запитала я, щоб відволіктися. Якщо не говорити, швидко згадуєш про воду, їжу, туалет та гарячу воду.

— А, це було просто! — трак зблиснув гострими зубами. — Я звабив Шакшука. Їх відрубає після сексу намертво, от тоді я викрав ключі, зброю та трохи… кхм… вибухівки.

— Але ж… — Аріна недовірливо зміряла юнака поглядом. — Він велетенський.

— І важчий у разів п’ять, — підхопила я. Кварцит підмигнув нам:

— Як я вже казав, траки чудово адаптуються… До усього. Можете самі перевірити, людські жіночки!

Аріна ледь не вдарила його за нахабну пропозицію, я — за «жіночок». Та все ж, якщо закрити очі на зухвальство Кварцита, виглядав він не дуже. Хоча мав би бути мертвим, враховуючи його жар і марення кілька днів тому. Невже, ібупрофен такий животворящий?

— Тобі набагато краще, — обережно почала я. — Це якась особливість вашої раси? Самолікування?

Смішинки в очах Кварцита згасли, він кинув короткий погляд на сестру. З Х’ярою розмовляти не було сенсу — вона брехала як дихала. Кварцит ж виглядав чесним, наскільки можуть бути чесними траки. Я мимоволі згадала, як бігали очі Х’яри, коли вона розповідала про наші речі. Та і якщо у цьому світі настільки розвинене поняття приватної власності, хіба могли вартові забрати чужі речі просто так?

— Ви обміняли наші рюкзаки на якісь ліки? — випалила я. Обличчя моє горіло — раптом, здогадка хибна?

Х’яра розвернулась і загрозливо зашипіла. Меч вона використовувала як мачете, щоб пробиратися через підлісок, тому з нього тепер капало щось густе і зелене — немов природа стікала кров’ю. Дивний контраст між Кварцитом — смішливим та легковажним — і Х’ярою — постійно напруженою та злою — муляв мене, наче хворий зуб. Щось ховалось за цим, якась важлива історія, та розпитувати не було сенсу, принаймні зараз.

— Мій брат вмирав! — відповіла трака. Її очі палахкотіли, наче два селенових факели. — Я би і ваші життя виміняла, якби підвернулась така можливість!

— Ти так і зробила, — тихо додала Аріна. — Кричала, коли нас виводили, наче ми важливі і потрібні тобі. Щоб вартові лишили у спокої твого брата і переключились на нас. А потім використала наші речі для підкупу. Ми думали, що винні щось тобі — за подорож у інший світ, але це ти нам тепер винна, бісова дитино.

Тонкі пальці траки стиснулися на руків’ї меча; жилка на шиї билась швидко-швидко. Вона готова була стрибнути. Захищатися до останнього, наче все її життя — нескінченна боротьба.

— Ми врятували вас з полону, — виплюнула Х’яра. — І нічого вам не…

— Не винні? — крикнула я, надто розлючена, щоб помітити: щось не так. Х’яра кинулась на мене, затиснула крижаною долонею рота. «Тихо, — ворухнула губами. — Хтось іде». Ми всі завмерли посеред стежки — ні туди, ні сюди. Навряд у когось лишилися сили на втечу — Кварцит взагалі ледь стояв на ногах.

Х’яра повільно відступила від мене і дістала меча. Її сині очі дивилися в таку ж синю темряву так, наче там ховалося щось жахливе. «Молкард спіймає вас і насадить на піки, як тих нещасних гроків, — вертілося в голові, — а ти ж знаєш, як довго вмирають насаджені на піку, ти ж читала про це». Жах стиснув моє горло, на очах мимоволі виступили сльози. У організму не лишилося сил бігти, боротися, щось вигадувати — мені хотілося лягти у важку прохолодну траву і чекати смерті. Хотілося…

— Не рухайся! — верескнула Х’яра і кинулась на мене. Меч полетів у траву, а кігтиста рука метнулася до моєї голови так швидко, що я встигла лише скрикнути і зажмуритись. Щось за моєю спиною загарчало: «Йок-йок-йок», закашлялось і затихло. Бух — впало на землю.

— Дарцю, ти… ти ціла? — сполохалась Аріна. — Він вистрибнув нізвідки, такий швидкий…

Вона обмацала моє обличчя, струсила щось з волосся. Коли її губи торкнулися мого лоба, я наважилась розплющити очі.

Грок лежав мордою вверх; на його почорнілому від засохлої крові тілі червоніла нова, свіжа — із роздертого горла. Блискучі опалові очі дивились у небо здивовано, але спокійно. Здається, він був насаджений животом на палицю та якось зумів звільнитися і вислідкувати нас. Принаймні спробував, а Х’яра…

Я витерла рукавом кров грока, що заплямувала мою щоку і шию. Х’яра врятувала мене. Хоча — можу заприсягтися — хотіла придушити, а то й не раз.

— Х’яра, я…

— Тихо! — зашипів Кварцит, принюхався. Його очі сяяли, мов у дикого звіра. — Він не єдиний, хто на нас полює.

Звісно, не єдиний… Хіба могло все закінчитися добре?!

Х’яра витерла кігті до одягу і підняла свій меч. Аріна спантеличено роззиралась і хапала губами повітря. Я не чула нічого — ні чужих кроків, ні голосів. Хоча я й грока за моєю спиною не чула, а він підібрався близько. Ще секунда, і… Не варто й думати.

Вони пересувались безшумно — у нас так не виходило. Моє гучне серцебиття, здавалося, трусило землю. «Мерці піднялися, і перетворять нас у зомбі, — мозок підкидав все нові варіанти, поки ми повільно пробиралися поміж деревами. — Молкардова магія оживить гроків, і вони з’їдять нас. Або тут щось ще гірше! Щось, що ти й помислити не можеш!»

Але помислити я могла. Відчай, глибокий, як могила, досі чіплявся за тіло своїми щупальцями. «Здавайся, тобі нікуди йти», — нашіптувало щось голосом, від якого йшли мурашки по тілу. Чи то від збудження, чи то від страху. І чийсь погляд наче продирався крізь листя, шукав нас, та поки знайти не міг.

Ми йшли швидко та обережно. Траки постійно роззиралися і нюхали повітря. Ліс ставав все густішим, темрява — глибшою. Я б хотіла збрехати, що не боялась, та ця брехня вийшла б надто нахабною. Аріна чіплялась за мою руку і тихенько схлипувала. А я ж колись клялася, що вона ніколи не буде через мене плакати…

— Ти злякалась через того грота, зірочко? — наважилась запитати я, коли Арінина долоня у моїй трохи розслабилась. Але дівчина тільки похитала головою; її тіло знову напружилося. Чудово. Усе псувати — це в мене виходить найкраще.

«Пробач», — ворухнувся мій рот, але жодного звуку не злетіло з губ. Інколи від слів тільки гірше.

— Воно пішло кудись, — нарешті сказав Кварцит. Його пальці зробили якийсь заморочений пас перед обличчям, Х’яра повторила вслід за ним.

Це що, своєрідний захист від злих духів — як от для нас перехреститися?

Він перевів погляд з мене на Аріну — на наші зціплені до болю пальці, заплакані брудні обличчя, і щось зблиснуло у його вогняних очах. Щось дуже вразливе, але водночас зовсім нелюдське.

Сльози, чорні, мов найтемніша літня ніч.

Ми, не зговорюючись, зупинилися. Холодне повітря здавалося густим і колючим.

— Я зобов’язуюся казати вам тільки правду або мовчати, — сказав Кварцит. — Бо ті речі були для вас важливими, а тепер їх немає. І ваші життя були б у безпеці, якби не… я. Думаю, це чесна угода. Але вона тільки моя. Ви можете йти, куди хочете. Але можете піти з нами. Все ж, вас теж будуть розшукувати, безпечніше триматися разом.

Кварцит простягнув мені руку долонею вверх. Його блакитно-сіра шкіра тьмяно мерехтіла, кіготь на вказівному пальці був зламаний. Я не знала, що робити, тому поклала зверху руку і сказала: «Я приймаю угоду». Аріна зробила те саме. Її брудна долоня красиво лежала поверх Кварцитової, наче вони — пара, що збирається до шлюбу.

Х’яра розвернулась і пішла далі, розмахуючи мечем. Листя і дрібні гілочки розліталися навсібіч, в повітрі густо пахло гірким трав’яним соком.

— Срака болить? — запитала я Кварцита. Його гостре обличчя з палаючими оранжевими очима важко було уявити комічним, але ви спробуйте. Кварцит спантеличено витріщився на мене, потім перевів погляд на Аріну, наче вона слугувала перекладачем з моєї дурноватої на нормальну мову.

— Тобі яке діло? — буркнув він. Щоки і шия його потемніли — своєрідний рум’янець. Аріна пирснула від сміху — так звично. В мене завжди добре виходило її смішити.

— Перевіряю угоду. Так що, болить?

Кварцит засопів, наче ображена дитина і, шкутильгаючи, пішов вслід за сестрою. Можливо, трава шуміла. А, може, Кварцит тихо сміявся.

«Тільки б не плакали. Вони обоє, — майнуло в голові, — тільки б не плакали».

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Інна
12.09.2022 00:30
До частини "10. Почвари, інцест та братовбивство"
Аххахахах, це прекрасно!!🤣🤣🤣 нє, дуже класний розділ, цікавий)) я чекала чогось більше про той світ, і персонажі дуже класно розкриваються 😍 ти молодець, чекаю продовження😊
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Магда Марчук
    12.09.2022 01:17
    До частини "10. Почвари, інцест та братовбивство"
    про світ буде поступово ще більше, хоча, думаю, все одно більшу частину усього про світ не буде розказано (ну, те, що на сюжет не впливає), хоча я детально пропрацювала історію всіх рас, географію, політ.устрій і тд) дякую!
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше