ВЕРТИКАЛЬ

Колись я світ стрічала подивом дитячим,

І віра в мені множилась сама.

Я вірила в невидиме, а значить —

Для сподівань обмежень не було й нема.

Та жовтень вкрав те світло необачно,

Приніс з собою втому і розпач.

І стало серцю холодно й лячно,

І дні тяглись, як безкінечний плач.

Чотири роки тиші й порожнечі,

Коли не гріє жодна з дальніх зір.

Я прірву обіймала ту за плечі,

А прірва в серце цілила, повір.

Лиш близькі люди, що були за тил,

І праця, що давала трохи сенсу,

Вертали крихти втрачених вітрил,

Щоб знову вийти з того оніміння.

Я зрозуміла: день новий — сильніший,

Майбутнє більше за тривоги й щем.

Воно приходить тихо, найніжніше,

Й виводить нас під лагідним дощем.

Ми — наче м’язи: крізь розриви й втому

Гартуємо свій дух, стаєм міцніш.

Зростаємо у болі, невідомому,

Карбуючи свій шлях, немов леміш.

Не прагни скель — застиглої твердині,

Будуй мости над прірвою тривог.

В своїй ласкавій, тихій берегині

Знайди джерела нових перемог.

Не будь як дуб — похмурий та статичний,

Що корінь рве у бурю горілиць.

Стань, як лоза — тонкий образ магічний,

Що гнеться в танці блискавиць.

Її смиренність — то не слабкість духу,

А мудрість життєдайного тепла.

Бо в гнучкості, в самому серці руху,

Непереможна сила проросла.

На зміну попелу приходить вертикаль,

Ми — тріумфатори над хаосом безодні.

Де гартувалася розірвана спіраль,

Там дух здобув причастя благородні.

Вже страх не владарює над буттям,

Лиш відгомін розбитої стихії.

Я вінчана із власним каяттям,

Щоб звести храм оновленої дії.

Майбутнє — не фантом, а зрілий плід,

Що визрів у вогні випробувань і тиші.

Я залишаю вчорашній блідий слід,

Щоб написати долю значно вище.

Тонка лоза вросла у небокрай,

Непереможна в лагіднім терпінні.

Я вірю знову. Світ мій це не край,

А безкінечний рух у сонячнім сплетінні.