«Крок углиб»

Воно не приходить із гуркотом слави,

Не в сурмах тривожних, не в блиску звитяг.

А тихо ступає по росах ласкавих,

Лишаючи світло у наших життях.

Приходить нечутно: у парі від чаю,

У лампі, що ніч розганяє крилом,

У слові, що раптом плече обіймає,

Й наповнює душу незримим теплом.

Ми прагнемо гучного, шукаємо дива,

Чекаємо свята в сузір’ї подій…

А щастя — це серця мелодія тиха,

Це спокій, що квітне у глибині твоїй.

Там вдячність панує. Там очі відкриті

До кожної миті, що Бог дарував:

Умінню ходити, і бачити, й жити,

Й сказати коханим найважчі слова.

Воно не боїться дощів чи туманів,

Бо труднощі — тільки короткий етап.

Якщо в твоїй душі вогонь не зів’яне,

То радість знайдеться в звичайних речах.

Це щастя — прокинутись вранці й відчути:

Я є! Я живу! Я люблю цей розсвіт!

І мати можливість людиною бути,

І добром наповнювати втомлений світ.

Не треба летіти за ним за край неба,

Чи стукати в двері чужих берегів.

Воно вже є тут, поруч. Все, що нам треба —

Впустити цей промінчик у власний курінь.

Воно не в золоті, що холодом іскриться,

Не в стінах замків, величі й пітьмі.

Бо гордість — то лише тонка спідниця,

Що не зігріє душу у зимі.

Не в титулах, що зверхністю налиті,

І не в скарбах, що множать пустоту...

А в тому, щоб у кожній-кожній миті

Відчути серцем справжню висоту.

Щастя — це тихе «я тебе кохаю»,

Яке не крикне, не злякає світ.

Це шепіт, що дорожчий від розмаю,

Це вірності глибокий заповіт.

Воно у тім, що хтось не відвернеться,

Коли настане вечір чи біда.

Що крізь тумани знов до тебе рветься,

І руку, мов опору, подава.

Це знати твердо: «Я не відійду...»

Не через клятви гучні й паперові,

А через те, що в радості й в біді

Ми — дві частини вічної любові.

Коли ти просто є. Коли ти поруч.

Коли без слів зрозуміло все.

Це світло, що веде нас крізь обіруч

І через роки дбайливо несе.

Не треба гнатись за примарним блиском,

Бо щастя — в вдячності за кожен вдих.

Воно живе у серці, дуже близько —

В очах рідних і серцю дорогих.