Слово на літеру «К»

— Щось з дитиною. Я впевнений, з нею щось не так, Нейт, — стривожено почулось позаду нього.

Нейт перевернувся на спину і повільно потер очі, змушуючи їх відкритися. У кімнаті було темно. Він міг тільки припускати, котрий був час.

— Що сталося? — його голос прозвучав хрипко, не відійшовши від сну.

Силует чоловіка, його чоловіка, сидів на помʼятих простирадлах. Вони одразу нагадали йому про те, як пізно вони лягли і на що витратили вкрадені у сну години.

Одною рукою Габріель тримався за живіт, а пальцями іншої вивчав мокру пляму на простирадлі.

— Що це? — Нейт поклав руку на вологе місце, намагаючись роздивитись крізь свій затуманений погляд і погане освітлення.

Таку ж саму він помітив на його штанах. Це була звичайна прозора пляма.

— Щось з дитиною. Нам треба у лікарню, — сказав ще раз Габі.

— Зараз? — уточнив Нейт.

Відповідь не змусила себе чекати.

— Так! — збудженим тоном скомандував чоловік. — Вона не рухається, Нейт, вона завжди товкається, коли... - його голос здригнув і він підняв голову, стримуючи сльози, - коли я її кличу.

— Може вона просто заснула? — припустив Нейт.

— Ні, ні, ні, — різко замотав головою Габі. — Ти бачиш цю пляму? — він тицьнув пальцем у білу тканину. — Це значить щось дуже погане! Нам треба їхати. Будь ласка...

Габріель підскочив з ліжка і почав метушливо ходити по кімнаті, збираючи речі у рюкзак.

— Добре, зараз поїдемо, тільки переодягнись.

Нейт встав з ліжка і зняв телефон з зарядки. Екран блокування засвітився і він побачив час — 3:41.

— Нема часу! — відповів Габі, продовжуючи метушитися від шафи до ліжка і назад.

Тоді Нейт обійшов ліжко і зупинив його, поклавши руку на його плече, а коли їх очі зустрілись, попросив ще раз.

— Переодягнись, будь ласка.

Ця ситуація повторювалась кожні кілька місяців. Зазвичай Нейт годинами вмовляв Габріеля поїхати у лікарню, тому що він виказував огиду до білого кольору і медичних халатів, насправді ж просто боявся, а потім вже ставало надто пізно щось робити. Але сьогодні Нейт почув від нього активну згоду і побачив надію у очах, що означало лише одне — сьогодні у них був шанс. Шанс, що на цей раз у них все вийде.

— Річарде, це Нейт. У нього знову приступ, — Нейт швидко проговорив у телефон вже завчений текст зі всіма симптомами і іншими подробицями, заводячи машину. — Ми вже виїжджаємо... Зрозумів... Так, скоро будемо, — Габі юрзав на пасажирському сидінні, пристібаючи ремінь, коли він закінчив розмову.

— Дякую, що переодягнувся, — звернувся до нього Нейт, а він лише кивнув, обіймаючи себе руками за живіт, і відвернувся до вікна.

У лікарні Габріеля одразу забрали, а Нейт залишився чекати у порожній приймальній, щоб не заважати там, де він точно нічим не допоможе. Хвилини тягнулись вічністю і він слідкував за кожною на екрані телефону, який крутив в руках, поки сидів між рядами з пластикових крісел, спираючись на коліна. Тишу нічної лікарні компенсував шум в голові — думки зʼявлялись самостійно, і всі про те, що він зробив не так і як можна було це запобігти.

Одна справа Габі: у нього гормони, лібідо скаче, тіло не повністю підвладне. Його цілком можна зрозуміти. Ну, а він що? У повному розумі і здоровʼя стані про що він думав взагалі? Він повинен був зупинити, відмовити, запропонувати свої руки, губи, і сказати, що максимум який в нього ввійде цієї ночі — його середній палець. А якщо цього буде мало, він міг би бути знизу і тоді взагалі ніяких хвилювань. Він міг би проконтролювати все. Але не зробив цього.

Габріель прокинувся, коли він прийшов пізно ввечері з чергування. Нейт спитав, як він себе почуває, потім звернувся до малечі — торкнувся губами живота і щось шептав. Габріель спочатку тихо сміявся, потім раптом піднявся. Нейт не зупинив, коли Габі сів на нього зверху і почав обсипати поцілунками обличчя. Не відмовив, коли Габі спитав, наскільки сильно він втомився на роботі. Відповідь зʼявилась раніше слів — в штанах все напружилось, тільки відчувши чіткий слід чужого бажання.

Нейт усе ж спробував укласти його назад, аргументуючи, що він і так майже спить. Тоді Габріель пожалівся на поганий сон, ховаючись в його плече. Нейт попросив розповісти, уважно слухав, сподіваючись, що відволіче обох, але його руки вже мали свої самостійні плани, втішаючи бідного під футболкою. Габі все говорив і говорив, поки пальці блукали далі, самі себе впустили в домашні штани, до непристойності відверто стискаючи сідниці. Паузи між словами ставали довшими, а розповідь перетворювалась на важкі подихи, поки вони переходили на іншу мову.

Нейт увірвався в простір повністю, не жаліючи, як того і хотіли, по зітханню розумів як саме, під яким кутом і в якому темпі. Живіт, який вже почав помітно округлятись, легко упирався, терся о нього і розтирав сліди їхнього бажання. Незабаром його стискали, солодко стогнучи йому в плече, і тоді вже не витримував він, доходячи до завершення кількома хвилинами пізніше.

Після цього Габі висів у нього на шиї, відходячи, а Нейт приводив у порядок їх і простір навколо. Більше Габі нічого не казав. Максимум, на який його вистачало, — крива втомлена усмішка на «так» і мичання на «ні». Нейт допомагав йому вдягнутись, подаючи речі, вкривав ковдрою, коли він лягав, і укладався сам.

Тоді він просто піддався бажанню і не сильно хвилювався. Причин і не було. Габі сам ініціював, брав участь у процесі та посміхався. Усе було спокійно, ніяких тривожних дзвіночків. А тепер думає, що треба було. Він — той, хто повинен допомагати, оберігати, ніяк не робити гірше.

Нейт повернувся думками до лікарні, коли почув своє імʼя. Йому дозволили пройти в палату, де вже лежав його чоловік.

— Вони говорять, що ніякої дитини не було, що я все придумав, що це фантазії. Невже я правда...

Габі не дивився на нього, він згорнувся на ліжку, піттягнувши ноги до живота, а його погляд був прямий і пустий.

— Хто це сказав? Хто сказав, що ти вигадав? — Нейт опустився на край ліжка і поклав руку на його стегно.

— Жінка у рожевому, — відповів він, а думками був зосереджений зовсім на іншому. — Вона була, моя дівчинка... Ми втратили її. Я втратив. Я не зміг її зберегти, — він закрив очі.

— Милий, мені дуже шкода, — Нейт завів руку вище, до спини, провів по мʼякому матеріалу кофти, вирівнюючи усі складки на своєму шляху.

— Ти ж відчував, я тобі показував, як вона товкається своїми маленькими ніжками... — Габі подивився прямо в очі і звернувся до нього. — Ти мені віриш?

— Так, я відчував. Я вірю. Вона була там. Звісно, вона була там. Вона була реальна, по-іншому і бути не може.

— Тільки ти мені віриш... — він опустив голову.

— Цього недостатньо?

Габі знову подивився на нього.

— Цього дуже багато, — простягнувши руку перед собою він обійняв долонею його щоку. — Я кохаю тебе.

— І я тебе кохаю, — Нейт накрив його руку своєю, нахилився і поцілував у лоба, після чого його погляд зачепився за знайому фігуру у дверях. — Я зараз повернусь, добре?

— Ти куди? — Габі мʼяко стиснув його руку у своїй. — Не йди, будь ласка, — прошепотів він.

— Я швидко. Я поговорю з лікарем і одразу повернусь, — сказав Нейт, тримаючи пальці у своїй долоні, поки дозволяла відстань.

Він вийшов у коридор. Перед ним стояв чоловік на голову вище за нього, в окулярах з прозорою оправою і білому халаті, з під якого виднілась сорочка в клітинку мінімум трьох отруйно яскравих кольорів. Її господар любив нарядитися в строкатий одяг і виправдовував це тим, що в дитинстві батьки не давали йому проявляти свою індивідуальність, забороняючи усе, що повʼязано з модою і діями «фарбувати», «проколоти», «набити». Як можна здогадатись, пара татуювань та проколотих місць у нього теж були.

Це був Річард — психіатр Габріеля на протязі багатьох років. Він їм вже як найближчий родич, настільки часто вони спілкувались. І як зазвичай буває з родичами — їх не дуже люблять. Габріелю не подобались його дивні і скурупульозні питання, а ще часта зміна таблеток, тому що тільки він запамʼятовував, коли і які приймати, як все змінювалось.

— Що за жінка у рожевому? Чому вона сказала йому, що він вигадує? Якого біса її взагалі підпустили до нього? Це вже четвертий раз, два роки наших спроб просто нанівець через якусь... — Нейт підтиснув губи, перервавши себе, сперся спиною до стіни і закрив обличчя руками.

— Це з гінекології, її помилково викликали. Новий інтерн з приймального подумав, що він трансгендерний хлопець, — так часто думають, коли дізнаються про стан Габріеля. Що ще вони можуть подумати? Особливо зараз, коли подібна практика стала доволі поширеною. — Потім я прийшов і все прояснив. Ти ж знаєш, що і без неї він навряд чи повірив б, що все обійшлося.

— Так, я розумію, просто на нервах. Кожного разу одне й те саме, — Нейт глибоко зітхнув і подивився на свої ноги — його кросівки були протилежними по кольору від лікарні, не завʼязані у поспіху шнурки були недбало засунуті всередину. — Як його стан?

— Все як завжди... нічні кошмари, енурез.

— Ми... - Нейт зупинився, зніяковівши, намагався краще підібрати слова. — У нас був секс. Він сказав, що йому наснився поганий сон, коли я прийшов. Я подумав це відволіче його...

— Ти в цьому не винен, Нейт. Якщо хочеш знати мою думку, то, як на мене, ти робиш все від тебе залежне. Я бачу це. Він бачить це. Інше залиш йому. Він впорається.

І після невеликої паузи додав.

— Знаєш, ми можемо спробувати навіть на цьому етапі дати вам дитину. Необовʼязково стільки чекати. У нас є варіанти.

— Як ти це собі уявляєш? Він ніколи не повірить, що після двадцяти тижнів вагітності у нас якимось чином зʼявилася дитина.

— Двадцять тижнів — це вже великий прогрес. У минулі рази все закінчувалося на дванадцяти. Дванадцяти, Нейт. Раніше все трималось на його словах і самовідчуттях, а тепер ми маємо наглядне підтвердження того, як все протікає. Можливо, наступного разу він протримається до третього триместру і ми знайдемо недоношену дитину з високими шансами на виживання.

— Якщо дитина помре на його руках, він точно не витримає, ти ж розумієш це?

— Я знаю, що роблю.

— Дуже на це сподіваюсь, — він наблизився і перейшов на шепіт. — Я переживу скільки завгодно смертей наших уявних дітей, але його смерть — ніколи.

Для переконливості він поставив крапку вказівним пальцем у повітрі. Річард встав поряд з ним до стіни і зняв свої окуляри.

— Ну ви хлопці даєте. Ось чесно. Ніколи б не подумав, що між вами пробіжить ця... іскра. Ти мені здавався достатньо терплячим для роботи з такими пацієнтами, але для життя, сімʼї... якщо чесно, ні. З такими людьми в цілому буває важко, а тебе я бачив холостяком, постійно зайнятим роботою.

— Ну дякую, дядьку, — красномовно підняв брови Нейт. — Для мене в цій історії теж багато несподіваного.

У реабілітаційному центрі Річарда проходила практика Нейта, як майбутнього медика. Нейт був куратором та проводив групову терапію з постійними і новими пацієнтами Річарда. Там були наркозалежні, пацієнти з шизофренією, біполярним розладом, депресією... І Габріель. Один із його найдавніших пацієнтів. Його карту він не читав, але бачив.

— Як це між вами сталося? Ти ніколи не розповідав.