Слово на літеру «К»

— Так я і зрозумів, що надто привʼязуюсь до пацієнтів, — закінчив свою розповідь Нейт і винувато посміхнувся.

— Ох вже цей Габріель, розтопив нашого Містера Холодне Серце.

У кишені халату Річарда засвітився пейджер і видав характерний звук.

— Треба йти, — сказав він, глянувши на маленький екран. — Ви можете залишитись до ранку і тоді вже їхати. Може навіть вийде поспати.

Він поклав джерело шуму назад, кинув коротку посмішку на прощання і збирався йти.

— Добре, дякую.

В останній момент Річард обернувся.

— А щодо вашої історії... — додав він, — що було далі я, здається, і так добре знаю, — і багатозначно підморгнув.

Тоді він дійсно пішов. Але тепер схаменувся Нейт.

— Річарде! — вигукнув він підвищеним тоном, щоб точно бути почутим, і той одразу повернувся до нього. - Зайдеш до нас на тижні? Він був би радий тебе бачити.

Пейджер у кишені знову засвітився, але Річард не звернув на нього уваги, наче все головне відбувалось тут, у цьому моменті.

— Звичайно, — сказав він зі своїм найсерйознішим виразом обличчя і швидко пішов.

Коли Нейт повернувся до палати, то побачив, що Габі спить. Він виглядав виснаженим після пережитого стресу.

Нейт підійшов ближче і помітив, як його рука стискає плюшеву мишу молочного кольору у симпатичному рожевому наряді — першу іграшку, яку вони разом купили для своєї майбутньої малечі. Габі довго не міг наважитись зайти в дитячий магазин, розглядати і торкатись крихітних речей. Тоді вони пішли разом. Він ховався в плече Нейта, щоб сховати свої палаючі щоки, потім червоною фарбою заливались і вуха, лише частково прикриті волоссям. Але з порожніми руками вони не вийшли.

Габі завжди мріяв про дівчинку. Він багато разів вдавався фантазіям, як би розчісував її довге, хвилясте на кінцях (тому що у Нейта таке) волосся, як би вони разом ходили по магазинах, купляючи їй усе, чого вона забажає. А якщо б вона хотіла коротку стрижку, то він би укладав її щоранку і поділився секретом мʼяких волос її тата Нейта. Він читав би їй казки про сильних жінок і показував свої улюблені мультфільми дитинства, а коли вона підросла би, вони утрьох дивилися б Нетфлікс вечорами.

Нейт обережно влаштувався поруч зі своїм чоловіком, намагаючись не розбудити його.

— Ми спробуємо знову? Ми ж спробуємо? — його очі залишались закритими, а губи ворушилися, змушуючи сонний голос ставити хвилюючі питання. 

— Обов'язково спробуємо. Щойно тобі стане краще і ми одразу спробуємо знову, — прошепотів Нейт і чужа рука слабо стиснула край його світшоту.

— Дякую. Це дуже важливо для мене.

— Я знаю, — тихо відповів він.

Невдовзі Габі остаточно заснув, що стало зрозуміло з його рівного, глибокого дихання.

Нейту заснути так і не вдалось. Спогади з продовженням подій крутились в його голові. Усі їхні подальші емоційні суперечки пошепки, щоб ніхто не почув. Вони зʼясовували, хто винний, а хто правий, і як скоро їх викриють, якщо вони щось не змінять. І у кінці кожної такої розмови мирились, вибачаючись за різкі висловлювання.

Глобально нічого не змінювалось ще багато тижнів, тільки градус напруги в їхніх стосунках зростав, а кожна дрібниця ставала причиною сварки, наче вони тільки і шукали привід. Одного дня це коло розірвалось, але не так, як передбачали прогнози.

Нейт і Габріель спілкувались в туалеті, невимушено, як звичайні люди, пацієнт і куратор. Раптом почулись виразні кроки того, хто явно хотів показати свою присутність. Вони замовкли. Двері відчинились. Тоді Нейту вистачило одного погляду. Він міг написати. Подзвонити. Когось послати. Але він обійшов весь корпус, прийшов особисто, щоб сказати одне речення. Нейту вистачило одного погляду, щоб зрозуміти, що він абсолютно все знає. Не було сенсу заперечувати, щось вигадувати, виправдовуватись — Річард усе знав.

Він попросив Нейта піти з ним до його кабінета, де відчитав по повній програмі, розказуючи про тонку душевну організацію Габріеля, наче він сам цього не бачив. Річард доказав йому, що насправді це він той, хто ні чорта не знав.

Він посадив його на стілець і ігноруючи всі спроби протесту, відкрив карту Габріеля, почавши цитувати. Нейт відчував огиду — дізнаватись усе таким чином було схоже на зраду. Габріель ставав якимось персонажем книги, підручником з анатомії, набором властивостей. Це все було не про нього. Він був більше, ніж це. Але Нейт сидів на тому стільці, як приклеєний, а гучні заголовки різали слух знову і знову.

«Тривале примусове вживання психоактивних речовин з формуванням стійкої залежності згодом».

«При надходженні до закладу численні гематоми середнього ступеня тяжкості по всьому тілу...»

«...спостерігаються прояви дисоціативних епізодів, фрагментарна амнезія, тенденція до фантазування як механізму захисту».

Кожна нова фраза знаходила ще один спосіб, як болісніше вдарити.

Річард знав, що на Нейта це добре спрацює — зачепить його его, пробудить почуття відповідальності, провини, сорому — усього, що зріло всередині нього весь цей час. І хоча Річард психіатр, саме це робило його небезпечним, адже він чудово розумів, що робить. Його виховні методи іноді були жорстокіші, ніж ті, які Нейту були відомі від свого холодного, емоційно відстороненого батька.

Усе, що Нейт знав про Габріеля це те, що він тут давно. Навіть закінчував школу, яка прикріплена до центру. Що у нього складна ситуація з сімʼєю і наркотична залежність у минулому. Що вони одного віку, але живуть вкрай різне життя. Нейт думає про карʼерний зріст, складає грандіозні плани на майбутнє, розглядає варіант життя в Штатах, де у його сім'ї звісно є потрібні знайомства, тоді як Габріель намагається уникнути проблем, а його плани це спокійно прожити наступний день.

Річард попросив його піти з центру, у чому Нейт був із ним повністю згоден. Він думав про це щодня протягом останніх шести місяців їхніх стосунків з Габріелем.

Річард попросив його більше не бачитись з Габріелем. Далі — його жалюгідні спроби щось довести. Як доказував, усіма правдами і неправдами, свої наміри щодо їхніх стосунків, про серйозність і плани. Як випалив, що тепер Габріель буде жити з ним. Цього в планах не було, але половина речей Габріеля вже зберігалась в його шафі, де у нього вже була особиста полиця. Зубна щітка в ванній, своя чашка на кухні. Навіть своя сковорідка, яку Нейту прийшлося купувати, щоб Габріель міг готувати свої неперевершені страви. Без них він уже не уявляв своїх вихідних. Отже, справа залишилась за формальностями.

Тоді Річард зняв свої окуляри, як робить завжди, коли хоче бути особливо відвертим, і сказав те, що поставило крапку в їхній суперечці.

Нейту здавалось, що Річард сердиться на нього через порушення кодексу, легковажність, що не зміг владнати з собою. Скільки ще людей він зустріне на своєму професійному шляху, скільком буде подобатись і ні, скільки будут відкривати йому свій внутрішній світ, зізнаватись в найтаємніших бажаннях, найглибших почуттях, скільки будуть безмежно вдячні, назавжди змінені і щасливі завдяки йому (він хотів вірити, що так і буде), але ні з ким з них він не повинен підключати свої емоції, переносити свої потреби, у коханні, розумінні і близькості. Нейт був впевнений, що саме це Річард хотів від нього почути.

Нейт думав, що вони в різних командах, по різні сторони уявного поля бою. Річард зі своїм багаторічним досвідом не хоче, щоб його племінник наробив дурних помилок через недосвідченість.

І тоді Річард сказав ті самі слова.

— Зроби це заради мене. Я знаю Габріеля з його тринадцяти років. Я все переживав з ним разом. Я все бачив. Не забирай його у мене, Нейт. Я не можу його втратити.

Він замислився на мить, подивився у вікно. Потім продовжив:

— Коли я дивлюсь на нього, я й досі бачу того маленького хлопця, який кричав прямо тут, у цьому кабінеті, зносив усе з цього стола, — він указав на своє робоче місце з купою документів і папок. — Вимагав, благав, наказував. А потім плакал у моїх колін від безсилля, сам не розуміючи, що з ним відбувається і чого у мене просить. Будь-що, тільки щоб стало краще. Але я нічого не міг зробити. Тільки гладити по голові й запевняти, що скоро, дуже скоро стане легше. Від ломки існують лише одні ліки — час. А потім роки, які знадобились на те, щоб не травмуючи його ще більше, сказати, що він наркозалежний, що це тепер з ним назавжди, що йому прийдеться кожний раз у лікарні казати, що йому не можна цілий список знеболювальних препаратів. Хоча він жодного разу у своєму житті не приймав ніякі речовини. Що він ні в чому не винний, йому просто так не повезло. — він важко зітхнув. — Він виріс у мене на очах. Подорослішав, зрозумів себе. Усі наші довгі розмови — про сенс життя, призначення, соціальну нерівність, екологічні катастрофи. Він любив приписувати собі всі проблеми світу...

Річард замовк, але спогади в його голові зупинятись точно не планували, тому він сидів так ще деякий час.

Дітей відпускати важко, Річард це знав, хоча своїх дітей у нього не було.

Нейт зрозумів, що вони на одному боці. І ніякий досвід не переможе перед відчуттями.

Того дня Нейт забрав свої речі і пішов. Просто, без слів. Але відчуття, що частина його все ще залишилась тут, гуляє коридорами, можливо сидить десь у кабінці туалету, радує своєю присутністю це місце, не покидало його.

Звичайний вечір пʼятниці Нейт, тепер безробітний, вирішив провести в ліжку, досипаючи так потрібні години сну, коли дзвінок, той самий, який є у кожній квартирі, але він уже навіть не пам'ятав, як він звучить, дратівливо розшумівся на всю квартиру. Він невдоволено піднявся, щоб дізнатися, кого принесло до нього сьогодні і взагалі.

На його велике здивування, на порозі стояв Габріель.

— Привіт, — невимушено сказав він.

— Що... Що ти тут робиш? І як вийшов з центру?

— Я сказав, що ти чекаєш мене на вулиці. Мені повірили і відпустили. Вони ж знають, що ми кожні вихідні разом... — він зупинився так і не закінчив свою думку. — Можна зайти?

— Так, проходь, — він повернувся, оглядаючи простір і замітаючи сліди свого депресивного епізоду. — Як ти добрався?

Вид на кухню відкривався добре і на всі розкидані упаковки з-під локшини швидкого приготування на стільниці. Він поспішно став збирати їх і кидати у смітник. Порожні бляшанки, у яких колись було пиво, красувались біля сміттєвого баку, нагадуючи його безглузді спроби потрапити туди з великої відстані. Він намагався сховати їх швидко, але було пізно. Габріель вже все побачив.

— На метро. У мене залишилась твоя решта з останнього разу, коли ми були в магазині. Вибач, що не віддав одразу.

— Залиш собі, — просто сказав він, шукаючи очима, що ще можна прибрати, тепер, щоб не дивитись на нього.

У наступну мить повітря поряд з ним згустилось. Габріель опинився зовсім близько. Це змусило Нейта все ж таки повернутись до нього у німому питанні. Відстань між ними скоротилась ще більше і це вже було занадто близько для звичайної розмови. І тоді Нейт зрозумів — його хотіли поцілувати.

— Габріель, не треба, — різко сказав він.

— Чому? Мене не тригерить запах пива, якщо ти через це...

— Річард не розмовляв з тобою?

— Розмовляв.

— Тоді я не розумію, чому ти прийшов до мене.

— Ти хочеш, щоб я пішов?

— Ні. Я не це мав на увазі. Куди ти підеш, там... темно, холодно, мокро.

Нейт дивився на його дві кофти, на його чортові кросівки з сіткою, в яких він ходив восени, на усі потертості на них. Йому хотілося їх з нього зняти і дати свою одежу, обернути ковдрою, обійняти і так заснути, а не оце все.

— Так справа в цьому? Ти мене жалієш?

— Звісно ні.

— Тоді що? Що, якщо не жалієш? Чому весь цей час був зі мною?

— Ти мені подобався.

— А зараз?

— Усе так само.

— Тоді чому так просто відступаєш?

Нейт мовчав і тупив погляд вниз, як людина, яка у чомусь провинилась.

— Невже це через суперечки? Усі сваряться час від часу. Іноді частіше, іноді рідше. Ти сам так казав. Або що, передумав?

— Не передумав. Справа не в суперечках. Просто... так буде краще для тебе.

Габріель скептично примружився, ніби ретельно обдумував його слова.

— Річард не знає, як буде краще для мене, - нарешті видав він, його голос прозвучав твердим, як ніколи. — Тільки я це знаю. Тільки я знаю, чого хочу. А я хочу бути з тобою.

А далі — подія, з якої почалось усе, що вони мають зараз. Він памʼятає холодні пальці Габріеля під своєю футболку, які робили те саме, що і він усі минулі рази. Вони повторювали його стиль з неймовірною точністю, і від того відпиратися було ще важче. Памʼятає, що пиво накрило набагато пізніше, ніж очікувалось, і у таких непідходящий момент. Він добре памʼятає блискавку на чужій кофті, яка сверкала у темряві, чим дратувала його. Памʼятає, як вів застібку вниз, поки вона не розійшлась у різні боки, як стягнув її з чужих плечей і вона впала на підлогу. Так само він зробив і з другою. Памʼятає стегна, які міцно притискав до стола, губи, які цілував і кусав. Навіть памʼятає, що попередив про свою нестриманість і можливу необережність під дією алкоголю, що може їм варто зупинитись і просто лягти спати. Памʼятає, що його проігнорували, безсоромно стягуючи з нього штани. Памʼятає змазку, її смак, усі відчуття потім, активні рухи йому назустріч, які відключали розум ще більше. Памʼятає все. Тільки знайомого відчуття латексу не памʼятає.

Коли вони втратили дитину в перший раз, ніхто не зміг сказати, чому так сталось. Даних було надто мало, щоб можна було робити висновки. Річард лише міг будувати теорії і писати свої наукові статті (особистість Габріеля залишалась анонімною і позначалась як «пацієнт А»).

Вони думали, що після цього Габі відмовиться від ідеї про дитину, але через кілька депресивних тижнів, з ліжка його підняли тільки слова Нейта про те, що вони можуть спробувати знову. Тоді Нейт і замислився над дитиною всерйоз. Не те, щоб до цього він не сприймав все серйозно. Раніше все було новим і не зрозумілим, а на цьому етапі почали будуватись плани. Вони відрізнялись від його минулих і тепер складались з пошуку варіантів удочеріння, ремонту дитячої кімнати, відкладання грошей.

Зараз, коли викидень стався вже в четвертий раз, вони можуть спостерігати закономірність.

— Здебільшого це залежить від його психологічного стану, — констатував Річард, сидячи з Нейтом на кухні.

Він прийшов до них зі свіжозвареним власноруч супом і йому навіть вдалось погодувати ним Габріеля, який по традиції влаштував бунт проти їжі.

Після цього вони втрьох грали в Дурня, сподіваючись, що це підніме Габі настрій, адже він любив грати в карти в центрі і навіть встиг набратись різних прийомів, які тепер допомагають йому постійно вигравати. Частіше за все дурнем ставав Нейт.

Коли Габріель втомився грати, Нейт пішов на кухню, мити посуд, а Річард збирався йти.

— Але ж... мені здавалось, у нього не було ніякого стресу.

Нейт старанно намилював тарілку і сподівався, що шум води заглушить їхню розмову.

— Він чутливий хлопець, особливо в такому положенні.

— Ти хочеш сказати, що шансів немає?

— Є, але, як я і казав, краще вам прийти до інших варіантів.

Нейт поставив посуд і сперся руками на раковину.

— Він дитину хоче, але готовності не відчуває. Але ж ми знаємо, що повністю готовим не будеш ніколи. Треба, щоб це просто сталося.

— І я так розумію, це я повинен його вмовити.

Річард натягнув посмішку.

— Правильно розумієш.

Габі ходив привидом по їхній квартирі вже другий тиждень. Спершу він за звичкою тягнувся рукою до живота, після чого різко, ніби дратуючись на самого себе, її відсмикував, розуміючи, що нічого там вже торкатись, ні з ким розмовляти, нікого там немає. Постійно закривав дитячу кімнату, коли проходив повз.

Усі справи по дому перейшли повністю на Нейта, але не дивлячись на роботу, він все одно намагався підтримувати нормальне функціонування Габріеля: готував йому те, що у нього виходило хоча б їстивно, вмовляв подивитись разом серіал вечорами, на вихідних обов'язково витягував на довгі піші прогулки.

А потім пройшов час, Габріель встає раніше за нього і встигає переробити більше, ніж він за цілий день; закрашує свої відрослі корні в свій звичний чорний, прядки фарбує окремо, на цей раз - у червоний; думає, як краще обставити дитячу кімнату і шукає робочі проєкти, за які зможе взятись.

Скоро він захоче спробувати знову, а Нейт поняття не має, що йому сказати.