Я ЗНОВ ПОЛЮБИЛА ТИШУ

Я знов полюбила тишу.

Тікаю в безмежжя світле

цілованих там,

в минулім,

росою умитих трав.

Горнуся у неї щільно,

в повітря п’янке,

розквітле,

і спогад ловлю на дотик,

де подих ти мій ковтав,

де ти красномовно й ніжно

сонети читав очима,

де мліла тодішня тиша

у ніжних твоїх руках,

де гріх полював на тіло,

а святості тінь незрима

прощала земні провини,

вустами знімала страх.

Стелилась покровом ночі

давно,

в незворотнім часі,

ота незбагненна тиша,

солодша за сотні тиш,

бо там,

на долонях світу,

бо там,

на всесвітній трасі,

з рук Бога пили ми щастя,

для нас вготоване лиш.

Це щастя дало нам сили

на тисячі літ…

На вічність,

що тернами йде мовчазно,

долаючи виклик доль.

Я знов полюбила тишу.

Мабуть, це егоїстичність.

Знов спогад ловлю на дотик.

Цю слабкість мені дозволь.