«Оксамитовий голос»

Буває свято — як тонкий кришталь,

Як шепіт вітру в сонячній завісі.

Воно не кличе в гамірну спіраль,

А розчиняє в тиші всіі компроміси.

Вразливій музі спокій — мов обряд,

Коли думки стають м’які й шовкові.

Це не вогні, не галасливий ряд, —

Це мир душі у кожному обертоні.

І весь цей світ, притишений і мій,

Я в погляді твоїм знаходжу, як смирення.

Там очі — дзеркало зцілілих сподівань і мрій,

Де тоне біль і зайве сьогодення.

Я перетікаю в тебе… крізь вуста,

Де п’ю твій спокій — чистий і глибокий.

І ніжність рук — то твердь моя свята,

Що гасить в серці сполох мій стихійний.

В твоїх обіймах, міцно-оксамитних,

Я відчуваю — свято відбулось.

Без слів гучних, без спалахів неситних —

Так просто, тихо… врешті все збулось.

Хай кожна знайде цей свій тихий дім,

Де не лякає серце гул століття.

Щоб спокій був не гостем, а усім —

Отим святим, невидимим суцвіттям.