«Тату: Сакральна сповідь»

Я винна була собі цей гострий щем,

Цю тонку сталь, що б’є у власну шкіру.

Я стала під залізним цим дощем,

Щоб повернути в самоцінність віру.

Тату — мій власний, чесний суд,

Це біль, що я сама собі обрала.

Щоб випалити сумніви і бруд,

Я плоть свою голкам подарувала.

Через терпіння, крізь гарячу нить,

Я йшла туди, де спокій мій чекає.

Бо тільки те, що справді відболить,

Сакральним світлом в серці розквітає.

І ось мій лотос — тиха сповідь рук,

Мій білий гріх, що став моїм спасінням.

Він народився з цих солодких мук,

Переплітаючись із моїм корінням.

Я в камінь переплавила свій жаль,

Я зцілена — через рубці і квіти.

В моїх очах тепер спокійна даль,

Бо я змогла цей біль перетерпіти.

Вона не просто ніжна — вона дужа,

Ця квітка, що розквітла на плечі.

Вона пройшла крізь тисячі калюжок,

Крізь кригу відчаю ночі.

Її краса — не випадок, не диво,

Не дар богів, що впав до ніг колись.

Це вибір — бути чистою й щасливою,

Коли обставини у вузолі сплелись.

… Вона в собі цей лотос гартувала,

Крізь кожен удар голки, крізь вогонь.

Свій власний біль на світло обміняла,

Щоб сонце не виходило з долонь.

Бо знає жінка: чистота — це зброя,

Це шлях, що прокладався через мул.

І лотос цей — як пам'ять про героя,

Що втихомирила в душі одвічний гул.

Тепер вона — сакральна і велична,

Пелюстка кожна — вистражданий крок.

Її краса віднині — таємнича,

Бо в ній і біль, і сповідь, і пророк.