Цитрин і Топаз (розширена версія)
Цитрин і Топаз
Дрібні цитрини, немов насміхаючись, виблискували жовтим на орнаменті обручки, боляче кололи очі й душу на контрасті потьмянілого світу.
Інна була такою щасливою всього два місяці тому, коли вони нарешті стали родиною. Скромний розпис в колі найближчих зовсім не перегукувався з її майже дитячими мріями про пишне весілля. Але це геть не хвилювало жінку. Жорстока сучасність навчила розуміти, що є дійсно важливим: розділяти «сьогодні» з коханою людиною та боротися за спільне «завтра».
"Блакитний і Жовтий завжди будуть разом", — рикошетило від стін тяжких нав'язливих думок, сказане ним того дня, коли вона одягла на його палець срібний обідець з розсипом ніжних блакитних топазів.
Так хотілося вірити в почуте! Але війна не знає милосердя: зовсім скоро прийшла жахлива звістка…
— Ти збрехав, Жовтий залишився самотнім.
Вона схлипувала в темряві кімнати, що змішалася з посірілими спогадами, до болю шкребла себе нігтями. Червоні смуги на тілі щеміли. Інна з усіх сил старалася дослухатися до того щему, немов спраглий, що витрясав з порожньої пляшки останні краплі води. Але вони не могли заглушити те, що боліло всередині.
Їй казали, що вона ще молода. Впорається. Вистраждає. Навчиться жити наново.
Але ж не виходило!
Жінка ввімкнула нічник на тумбочці біля ліжка. М’яке жовте світло огорнуло весільне фото. Інна на мить затримала погляд.
— Не треба тобі нині на мене дивитися, — прошепотіла й опустила рамку.
Піднесла жменю до рота, але тої ж секунди хтось сильно вдарив по долоні. Пігулки з глухим постукуванням посипалися на підлогу.
— Забудь про ці дурниці, — знайомий голос, за яким вже так шалено спрагла, оповив теплом. — Ти ще не знаєш, але тобі треба берегти наш Смарагд під серцем.
Жінка хотіла щось відповісти, обійняти, розцілувати, але коли спромоглася підвестися, кімната вже спорожніла. Все перед очима завертілося, Інні здалося, що зараз втратить свідомість, та натомість різко всілася на ліжку.
Сон обірвався. Але чи дійсно то був сон? Дотик здавався таким справжнім, таким рідним, таким бажаним… І однаково, що то був майже удар.
Втім пуста кімната говорила надто промовисто.
Інна торкнулася до живота. А що як…
Почала зароджуватися полохлива надія, яка обережно, міліметр за міліметром, посувала геть з думок плани на нещодавно куплені ліки. Цитрини на обручці вже не так боляче кололи своєю жовтизною...
Наступного дня пігулки опинилися у смітнику, а за кілька місяців і справді народився маленький зеленоокий Смарагд.
Ще за рік сталося неможливе: на порозі з'явився змарнілий чоловік, постарілий щонайменше на десятиліття, без руки, з вічним відбитком пережитого жаху на обличчі. Ступав тяжко й повільно, шкутильгав. Та жінку всі ті зміни не надто стривожили. Він живий! Живий! А решта тьмяніло перед цим, не мало значення.
В колисці заплакав син. Чоловік здригнувся. Щокою прокотилася одинока сльоза й він нарешті наважився посміхнутися.
— Ви мені снилися, — лише й зміг прошепотіти перш ніж опинився в міцних обіймах дружини.
Жовті камінчики на обручці нарешті не символізували втрату.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!