Мряка

Дні не відрізнялися один від одного. Захар йшов за стрілкою компасу, відмічав на мапі відстань, яку зіставляв з показниками крокоміра, інколи виходив з лісу на дорогу, аби перевірити правильність своїх розрахунків. Похибка за два тижні подорожі становила за його міркуваннями не більше п'яти-семи кілометрів.

Лукія незмінно шла за його спиною. Вона заповзялася самотужки тягти візок з ящиком. Захар не заперечував, адже їжі ставало менше, то й ноша була вже не така важка. А він не міг відволікатись від компасу. Стрілка час від часу змінювала напрямок і кружляла, немов хто заводив її у танок. Тоді доводилося ходити колами, ставити мітки на стовбурах або кущах, поки магнітні поля не врівноважували свій вплив на цю ділянку простору.

Аномальні зміни вже не дивували Захара, а лише дратували своєю наполегливістю нав'язати власні правила співіснування. Здавалося, ліс разом з його мешканцями, жив у злагоді під владою Мороку і Вологи. Дерева повсякчас змінювали форму, рухалися на короткій відстані услід, підхоплювали довгими вітами, коли ноги ковзали в багні, били по плечах, якщо погляд надто довго затримувався на одному об'єкті. Галявина, де вони влаштовувалися на ніч, кожного разу на рано сяяла гладкою поверхнею, наче її облизали язики цілої зграї лисиць чи диких котів.

Лукія мало коментувала навколишні події. Вона, здавалося, влилася у симбіоз «мрячного життя». Захар зауважив, що її очі набагато раніше помічали перепону чи прохід. А вночі з нею, взагалі, діялися дивні речі. З настанням темряви Лукія виринала з намету і зникала на півгодини, а то і довше. Поверталася волога, розпашіла, іноді зовсім голісінька, ховалася в своєму спальнику і моментально засинала. Захар намагався прослідкувати за нею, але ота мала звірина, клята кішка, що раніше завжди спала у переносці, тепер сиділа вдень на плечах Лукії, а вночі стерегла її ноги і вихід з намету. Те смугасте створіння хижо вишкірилося, засичало не згірш за гадюку і наїжачило довжелезні пазурі. Захар не хотів зайвих ран. Його тіло вкрилося дрібними гнійниками, особливо їх багато було в паху та інших западинах, і кожен дотик міг спричинити нову виразку. Лукія ще раніше, у перші дні подорожі, бралася лікувати мазями, що несла з дому і мастила нею повсякчас ту котячу мегеру, але Захар відмовився:

— Мені легше, коли немає зайвого слизу. А мазь лише подразнює.

І він не брехав, бо дотики Лукії, навмисні чи мимовільні, спричиняли ледь стерпну реакцію свербежу. Йому чухалося у всіх впадинах тіла, немов кожна клітина хотіла відштовхнутися від іншої, і їх, тих клітин, всіх разом страшенно бісила присутність сторонньої субстанції. Тому Захар був чесний з Лукією. Вона стенула плечима у звичному жестові і більше не пропонувала лікування. Її врода розквітала і змінювала зовнішність. Шкіра набула прозорості й блискучої шовковистості. Виструнчена постава підтягнула зріст і тепер Лукія здавалася ледь не на півголови вищою за нього. Голос жінки лунав срібними переливами та таємними зітханнями. Вона більше не глузувала і не заперечувала його словам, а лише загадково посміхалася і дивилась на щось далеке, видиме тільки їй одній. Він не просто марив тією давньою Богинею зі своїх малюнків, а був переконаний, що Лукія і є Нею. Уява болісно малювала злиття оголених тіл, гарячі поцілунки і дотики, дотики, дотики…

***

Лукія бачила довгий сон. Там вона літала з жрицями води. Вона сама їх так назвала, бо як інакше пояснити їхні раптові з’явлення і владу над її розумом. Серед них були не лише жінки, що називались подругами, але й чоловіки, яких впізнавала за кумедними компліментами з давно забутої юності. Вона ніколи не згадувала своїх колишніх. Життя з Юрком розмежило навік сторінки минулого та їхнє кохання. Тепер, коли вона бачила той сон, нескінченні прихильники заповзято шукали її уваги. А подружки тільки те й робили, що підохочували до флірту. Сміх та забави на якийсь час звеселяли Лукію, поки десь у імлі не виринало знайоме обличчя Юрка. Вона неслась до нього, а коханий чоловік дивився суворо та з докором…

Тоді вона прокидалася. Візок з ящиком стрибав на гілках та по камінню. Похмурий хлопець попереду вдивлявся в стрілку компасу. Навкруги сіяла мряка. Питання в голові обертались у нескінченній каруселі: «Чому я все ще тут? Чому не відпускаю свій тягар і не танцюю, як це роблять інші? Що мене тримає коло цього майже незнайомого чоловіка?» Потім згадувала місто, завалене тілами: мертвими від хвороби та вбитими. Згадувала своє життя, сина… Можливо, йому теж десь дуже скрутно у цю годину. І, дай Боже, щоб знайшлася людина, яка допоможе вибратися з пекла і врятує життя. Лукія кусала вуста і вперто йшла далі.

Вночі все ті ж невпинні сили гнали її з намету. Тіло пашіло під променями, що відчувалися, як могутній пучок примусової влади. Щось тягнуло її догори, змушуючи розводити руки вусібіч і злітати, немов птаха. Напівпрозорі мацаки підхоплювали тіло і присмоктувалися пухирчастими поверхнями до кожного міліметру шкіри. Тягучий слиз входив у пори і проникав у найпотаємніші місця. Лукія не відчувала задоволення чи болю, але й не могла чинити опору. За відчуттями цей процес нагадував прискіпливий огляд у не надто делікатного лікаря. По закінченні її тіло спускалось під струмінь водоспаду, що випорскував дощову воду зі скупчення гілок. Засоромлена й знесилена, вона бігла до намету і забувалася сном, що теж, ймовірно, був частиною тією дослідницької процедури невідомих істот. На рано продовжувався довгий сон-марення зі звабленням подружок та колишніх залицяльників.

***

Захар вкотре перевірив мапу та свої розрахунки і повідомив за сніданком:

— Сьогодні маємо вийти до підніжжя гори.

Лукія підняла голову і прислухалася. Він повторив ще раз. Його дратувала її незосередженість, а ситуація потребувала нагального обговорення. Коли ж, як не зараз, домовитись про свої дії в разі небезпеки?

— Чуєш мене?

— То ми йшли до гір? Ти знав, куди треба йти? — її погляд ліниво блукав порожніми баночками на куцій цереті.

Йому хотілося зірватись і прокричати всі звинувачення, що накопились за час подорожі. Але її ясні очі зблиснули живими вогниками розуміння і вуста заквітчалися посмішкою:

— Заку, любий, це ж чудово! Ти так добре придумав — йти до гір!

Захар затнувся, така переміна емоцій теж тисла на нерви. Щось з Лукією недобре відбувається. Так наче дві особистості роздирають її тіло, і ніколи не знаєш, хто перший відізветься.

— Лу, ти зі мною зараз?

— Звісно, такий дивний, — вона усміхнулася і глянула вбік, ніби почула знайомий звук.

— Лу, дивись на мене! — він доторкнувся до її щоки і ледь втримав долоню, що миттєво обпеклася шпичаками болю. — Ми сьогодні йдемо рука в руку. Запаси розділимо і кожен візьме свою частину до наплічника. Зрозуміла?

Підійшла кішка, вигнула спину і почала тертися об ногу Лукії.

— Кицяня, кохана! — вона відхилилася від Захара і присіла біля кішки.

— Її заховаєш у переноску, — він примружив повіки. — Якщо треба заспокоїти, то я маю снодійне саме для таких гризунів.

— Це ж не гризун.

— А гризе не гірше, — він згадав як кішка буквально роздряпувала руки Лукії і смоктала кров з ран. — Руки твої як?

— Та то вона так цьомкається. Не боляче зовсім, — вона виставила бездоганні гладкі руки перед очима Захара і покрутила ними.

Йому стиснулося в грудях. Почуття брали гору над самовладою. Постійне напруження і спроби подолати відчайдушне бажання близькості доводили до сказу. Якби ж то вона хоч раз відповіла взаємністю. Хоч натяком, хоч згодою на довший дотик, він би перетерпів будь-який біль, що б це йому не коштувало. Вже тоді й вмерти не страшно. А зараз хотілося вити вовком. Натомість сказав сердито:

— На збір десять хвилин!

***

Мармизка дрімала після котячих пігулок для сну. Лукія притримувала переноску знизу, щоб розхитування не будило кішку. Лісова стежка, на диво не сильно забита листям та гілляками, так наче протоптана, тягнулася вгору. Дерева здавалися куцими і не такими розлогими, як раніше. Навіть де-не-де виднілися малі пуп’янки зеленого молодняка. В голові паморочилося від забутих, але таких рідних, запахів. І з кожним кроком Лукія відчувала, що їй не вдається вдихнути на повні груди. За кожної спроби щось міцно стискало під шлунком і тягнуло донизу. Таке було лише при болісних місячних і при вагітності. Вона зупинилися:

— Заку, мені важко. Зажди хвильку.

Він обернувся, зміряв поглядом і спохмурнів. В скельцях окулярів віддзеркалилась темна хмара. Лукія обернула голову за його поглядом. На якусь мить видалося, що з каламутної гущі проступає постать, і не одна.

— Не дивись туди, Лу! — зашипів Захар крізь зуби. Він скочив за її спину, кинув рюкзак під ноги, вихопив револьвер і присів.

Лукія заплющила очі. Тендітні дотики водних жриць залоскотали обличчя, пройшлися спиною, торкнулися ніг:

— Йди до нас! Погуляємо з хлопцями. Дивись, скільки красунчиків зібралося!

Лукія задерла голову і глянула догори. Над деревами кружляли сила-силенна різних створінь, що лише на перший погляд нагадували людей. Оголені тіла вкривав тьмавий слиз, вибудовуючи над живими формами додаткові руки, ноги, хвости, вуха, крила... Вони зникали і знову проявлялися, лякаючи різноманіттям і щільністю, бо все це перепліталося між собою та агонізувало в хтивих позах. Якоїсь миті з цієї маси виринули довгі ереговані відростки, вистукуючи по корі дерев ритм, що гучнішав з кожною секундою немов рясна злива. Слиз стікав додолу і повз гадючинням до ніг.

Лукія знову заплющила очі, повторюючи вголос:

— Ні! Не я! Не я! Ні!

— Тільки ти! Хто, як не ти? — солодко співали жриці. — Ну ж бо, йди до нас! Подаруєш нам Королевича!

Вона затисла пальцями вуха, ховаючи обличчя в долонях. Голоси наростали. Вони проникали крізь щілинки між шкірою пальців і вушною раковиною, вгвинчувалися під шкіру через пори, пульсували судинами, вливалися у мозок. Волали:

— Ти наша! Ти мусиш!

А внизу на землі хтось шарпав за лікті і намагався докричатись через весь цей гвалт:

— Лу! Отямся! Чуєш?! Ти моя! Моя!

Морок огорнув її свідомість.

***

За якихось кілька секунд з того часу, як насунула хмара, Лукія лежала біля ніг Захара безпомічною пелюсткою, яку вирвали з бутону, приречена на повільну смерть, змушена коритися долі, без права на спротив. Тільки не це! Він її витягне на світло, поверне до життя, тільки треба відбитися від тих гнилісний гадюк.

Захар знав, що боротись з навалою слизових істот неможливо звичайними методами. Жодна куля не спричинить ані найменшого ураження чи навіть помітної шкоди для їхніх тіл. Він заховав револьвер і розстібнув рюкзак. Має бути щось на протидію від цієї погані. У відсіку, де містився складений намет, окрім кріплень та мотузок, спочивала, жодного разу не використана, захисна сітка від комашні. Це було звичайним додатком до туристичного комплекту. Та які комарі в безупинний дощ? Але, здається, Захар нарешті знайшов для неї застосування.

«Синку! Ти знайшов моє зілля?» — спалахнуло яскравим спогадом.

Мамині перестороги спрацьовували у найбільшу небезпеку. Як би Захар не намагався все пояснити раціональним мисленням і практичним досвідом, деякі речі відбувалися за межами логіки і вимагали простої довіри. Скільки він себе пам'ятав, мама лікувала порошком німу всі рани і, зрештою, всі проблеми також. Вона нашіптувала незрозумілі слова і, на диво, це діяло, а можливо просто хотілось вірити, що допомагає. Ті пакетики німу й досі лежали майже у всіх кишенях одягу. Він забув про цілющі властивості і носив їх з собою на пам’ять про маму та її любов. То ж він засипав весь порошок, який знайшов, у пакунок з сіткою і добряче струсив, розподіляючи в кожний куточок. Опустив повіки. Застиг на мить. Слова мантри виринули з пам'яті:

— ОМ ШРІ ДУРГАЯ НАМАХ ОМ ДУРГАМ ДЕВІ САРАНАМАХАМ ПРАПАДЬЯ!

Чоловік стрімким рухом висмикнув сітку і огорнув нею себе та Лукію. Порошок завис у просторі, не розчинившись у рідині, ігноруючи всі правила хімії та гравітації. Захар зиркнув на розлючені пики почвар і ще раз протрубив на всю міць свого горла слова захисту:

— … САРАНАМАХАМ ПРАПАДЬЯ!

Зі свого кубельця виповзла кішка. Вона пчихала, блювала брудною слиною та хижо позирала червоними зіницями. Захар обережно закотив край сітки, аби звірючка не змогла пролізти назовні. Все ж таки Лукія пестила свою улюбленицю, яка б та не була нестерпною за характером. Кішка кинулася на його руку і вчепилася зубами за оголене зап’ястя. Кров ринула назовні потоками, розмальовуючи котяче тільце химерними знаками. Захар марно намагався стягнути оскаженіле створіння. Воно трималося мертвою хваткою і силилося втиснутися у рану головою, як то зазвичай роблять кліщі. На пальцях залишились піщинки порошку німу. Вони приємно кололи шкіру. А голос матері наказував: «Ти бачиш, куди запхати? То швидше!» Захар тицьнув у чутливе місце кішки, те що оголене і не прикрите — зморщену серединку дупи. Звірина вирвалася з руки і заволала, звиваючись в конвульсіях. Він підняв сітку з землі і пхнув кішку ногою геть. Вона дзигою крутнулась на місці, впала у мокре листя і, зволоживши хутро, знову стрибнула у бік Захара. Проте сітка міцно тримала оборону. Кішка ніби наштовхувалася на вогняну перешкоду, жалібно нявчала і відстрибувала назад.

Темна хмара виблювала червонястий бруд, спопеляючи поверхню до гладкого блиску. Так, як це, певно, відбувалося щоночі навколо намету. Дерева засвітилися неоновим сяйвом і затріщали зламаними гілками. Мацаки почвар захиталися і неохоче почали втягуватись у гущину. Простір світлішав та яснів. З кожною миттю темна імла згорталася і зменшувалася, поки не перетворилася на м’яч розміром з дрібне яблуко, що випарувався за одне кліпання повіками.

Рана несамовито пекла, кров і далі струменіла додолу, в очах мерехтіли зірочки. Захар потягнувся за мотузкою, аби стягнути руку вище укусу. Сили вистачило лише на те, щоб нахилитися до рюкзака. Він впав, очікуючи на прилив енергії після короткого відпочинку, але того не настало. Перед очима попливли кадри з його мрій: Лукія обіймає його, всім тілом притискається і ніжно цілує, дарує подих і забирає назад, потім знову вдихає у його легені і забирає назад, поки не розчиняється у ньому назавжди…