Мряка

Лукія відчувала піднесення. Страх, який на початках заполонив її розум, тепер відступив і дав дорогу радості та азарту. Вона немов опинилася у пригодницькому фільмі, де виконувала одну з головних ролей. А герої завжди перемагають, хіба не так?

Дахи будинків виринали з імлистої напівтемряви і знову зникали, проводжаючи вагон порожніми зіницями вікон, аж поки дорога не привела їх на плато, де починався ліс.

Захар протягнув додаткові канати в глиб лісу, закріпивши гаками за стовбури на висоті людського зросту. Лукія сиділа всередині вагончика і натискала на магнітний сигналізатор, щоб Захар не загубив орієнтир. Коли вони доправили свій транспорт до місця, то облаштували там щось на кшталт парковки. Захар зняв канати, запихнув їх у один із металевих ящиків та відніс убік. Там викопав неглибоку яму і засипав грунтом. Лукія допомагала, як могла. Але, здавалося, що її присутність була лише для того, щоб Захар мав до кого промовляти свої зауваження.

— Якщо доведеться повертатись, а всяке може бути, то матимемо запас харчів і припаркований вагончик, — він підбадьорливо кліпнув одним оком.

Навкруги срібними нитками струменіла невпинна мряка. Монотонний шум дрібних крапель створював ілюзію гамірного життя лісу. Інколи дощова вода збиралась у заглибини дерев чи на скупчення листя і потім спадала гучним водоспадом додолу. Імла малювала уявні обриси тварин, що не зовсім нагадували справжніх. Так, наприклад, у білки ввижалося два а то й три хвости. Такі довжелезні, як батоги циркового дресирувальника, вони шмагали тканину срібного шовку, що линула згори. Невагомі їжаки перетворились на крилатих медуз, які ширяли догори дриґом над химерними гілками невідомих дерев. Навесні листя, якщо де й вилізло, то було надто чудернацької форми, тому для Лукії було важко визначити ту чи іншу породу дерев. Лише сосни виділялись незмінними соковитими шипами, простягаючи хижі пазурі в молитовному екстазі до Богів Імли та Мряки.

— Треба поїсти і відпочити, — Захар, як наче був за розпорядника, керував усіма процесами до дрібниць.

— І поговорити, — додала Лукія.

— Про що?

— Я маю право знати про твої плани і свою роль. Бо в мене таке відчуття, що я слугую для тебе якимось баластом, котрим не шкода пожертвувати в разі чого, — вона зустрілась поглядом з його розширеними зіницями, де більше читався страх і розгубленість, аніж підступний задум. — Пробач. Просто ти мовчиш, і мене це бентежить. Мені важко жити у невизначеності. У такому, так би мовити, підвішеному стані.

— Добре. Заспокійся. Поїмо і поговоримо, — вона помітила його спробу посміхнутись.

***

Захар повернув до вагончика. Безсонна ніч та кваплива втеча з домівки давалася взнаки. Серце гупало немилосердно. Ноги враз налилися тягарем. Все навкруги закрутилося й зашуміло. Він схопився за стовбур і ледь втримався за слизьку кору. З боку притулилася Лукія:

— Йой, Божечки! Тримайся!

Захар нахилився. Тілом пройшла хвиля дрижаків. Повітря не вистачало на вдиху. Наче якась дужа рука стиснула груди і не давала легеням наповнитись. Миготливі вогники вишикувались у кособокий трикутник і кинулись врозліт вигадливими символами, що відразу згасли у мороці. Пітьма згустилася, набула видимих обрисів чорного монстра і за внутрішніми відчуттями розірвала на шмаття черепну коробку. Свідомість схопилася за останню думку: «Треба дійти до вагончика». Захар спробував озирнутися. Тонкі шпичаки болю проштрикнули спину і кинули його розум у забуття.

— Ти як? Захаре? Заку! — крізь вузькі шпарини повік замиготіло тривожне обличчя Лукії.

— Я… Я помер?

— Ні, ти тут. Просто підсковзнувся, — вона силувано посміхнулася. — Ти знаєш де ми? Хто я?

— Ти Лу.

— Так. Це я. Як тебе звати?

— Захар… — його дихання знову перервалось. — Я… Я…

Вона обхопила його голову руками і почала легенько терти щоки, чоло, підборіддя:

— Все добре. Я поруч. Зараз це пройде. Все проходить. Просто дихай. Повільно.

Її рука торкнулася його губ. Запах квітів і літа зненацька увірвався нестримним бажанням пригорнутися до неї, до цієї гарячої частинки життя. Він заплющив очі і вдихнув. Потім так само протягло видихнув. Лукія тримала свої руки на його обличчі. Певно, відчула, що саме це його найбільше заспокоює. Картинки з дитинства замайоріли слайдами безтурботності та тепла. Солодкий крем з тістечка вимастив ніс та губи. Шоколадна патока спорснула на язик. Захар зглитнув і облизав. Лукія висмикнула руку. Він притримав.

— Пробач, — підняв погляд і відпустив кінчики пальців.

До вагону йшов сам. Лукія крокувала попереду, несла лопату та мотузки. Він раз у раз поглядав на струнку постать жінки. «Скільки ж їй років?» — чи не вперше задумався інакше про свою попутницю. На вигляд не даси більше тридцяти п'яти. Може й молодша, просто виснажена тією клятою мрякою. Від того, певно, і морщинки біля очей і губ, але це лише додає привабливості. Ті азійки — найзагадковіші жінки в світі. Їм що двадцять, що сорок — ніякої різниці у зовнішності.

***

— То поговоримо? — Лукія вмостила на колінах Мармизку і дбайливо масажувала котячу спинку.

— Питай, — голос Захара звучав м'яко в порівнянні зі звичною його менторською інтонацією.

— Часто в тебе панічні атаки?

— Як коли. То не вгадаєш. Буває і місяцями немає, а інколи майже чи не щодня, — він дивився прямо. Приховувати більше було нічого.

— Це тому тобі потрібен був попутник? Тому ти зголосився мене взяти з собою? Щоб було кому підтримати, коли накриє «панічка»? Чому раніше не сказав?

— Не було нагоди, — його плечі смикнулися догори, мовляв: «сама бачила, що творилося зранку.»

— Слухай, я не така сильна і молода, як тобі може здатися. Я, звісно, вдячна за те, що допоміг вибратися з міста. З моєї сторони зроблю все, що зможу, аби ми дійшли до безпечного місця. Але далі…

— В тебе є хлопець, чоловік?

— Ні, нема… Він загинув у полоні.

— Пробач, я не подумав. Там важко було вижити.

— Ти був?

— Ні. Мені пощастило отримати поранення. Куля не зачепила нічого важливого. Пройшла наскрізь, — Захар провів рукою повз черевну порожнину. — Контузило, правда, добряче… Наслідки ти сьогодні бачила. Тому списали до виздоровлення, — він зітхнув і став збирати залишки сніданку в окрему тару. — Ще до кінця дня проголодаємось, — пояснив на її здивований погляд.

Вона помітила його нерішучість, наче як щось обдумував, тоді враз схопився на ноги, крутнувся біля свого рюкзака:

— Знаєш, у мене є одна річ, яка тобі більше знадобиться. Прийшло одного разу з доставкою гуманітарного дрону. Так і залишилось. Тримай, — він простягнув пакет.

Лукія відгорнула край і побачила стопку жіночих прокладок. Посміхнулась думкам: «Та вже пізно для мене. Вже десять років пройшло після операції з чисткою всього «по жіночому». Тепер не потрібно. Хіба що Мармизці на підгузки?»

— Дякую, — промовила вголос.

— Може тобі треба сходити в кущі, то я зачекаю, — він позіхнув і примостився на розгорнутому спальнику.

Коли Лукія повернулася назад, Захар мирно сопів в обидві ніздрі. Вона накрила його зверху ще одним спальником і примостилася в кутку ладнати ті самі підгузки для Мармизки.

***

До настання сутінок вдалося пройти вісім кілометрів. Захар тягнув за собою другий металевий ящик. Ще вдома він змайстрував полегшену версію всім відомої «кравчучки» і припасував до неї мотузки з кріпленнями. Ящик тримався, але самі коліщатка підскакували на кожній гілці та випнутому корені, і треба було добре тримати, аби ця конструкція зовсім не розлетілася на друзки. Лукія час від часу змінювала його і теж тягла візок. Захар у цей час розтирав долоні, перев’язував заново ганчірками і брався за тягар:

— За кілька днів стане легше, коли з’їмо більшу частину, але тоді доведеться добувати їжу самим.

— Гмм, — Лукія смикнула бровою, — цікаво, як?

Захар не відповів. Навіщо їй знати, на що він готовий, аби зберегти своє життя. І її також… Жінкам ліпше не відати про темні думки чоловіків, на що вони здатні, аби захистити своє і її… аби надати комфорт, безпеку, їжу… Хай ліпше думають, що це прояв героїзму і не задають зайвих питань. Хоча, насправді, й сам не знав, де шукати додатковий провіант. Просто треба економити, та й все!

Але Лукія не вгавала, певно, була не з того сорту жінок, яким байдуже на все:

— Ти так впевнено йдеш. Раніше був у цьому лісі?

— Ні. Знаю за мапою.

— Гарно читаєш мапи? Там іноді таке позначають, чого й немає насправді.

Він обернувся на її глузливе зауваження:

— Я сам складав ці креслення. Писав дипломну на тему навколишньої місцевості. Ганяв на гелікоптері і дрони запускав, аби все правильно зазначити.

— То ти?..

— Так. Геодезист. Маю ступінь магістра. Ще трохи і став би …

— А! — вона зайшлася нервовим смішком. — Тому тебе прозвали Доком? Я права? Права?

Її вигуки набули істеричних нот і лунали з неприємним верескуванням. Захар стиснув долоні. Це вже зовсім якісь дитячі дурощі. Хотілось чимдуш присоромити жінку і довести серйозність ситуації. Він обернувся і закляк від несподіванки.

Темна постать з густого туману, заввишки понад три метри, обхопила лаписьками голову Лукії і торкалася напівпрозорими пальцями її щік, силоміць змушуючи жінку сміятись від лоскоту. Згори визирали червоні цятки очей, що пропалювали наскрізь густину «плоті». З маківки спадали струмки водяного волосся. Краплі потрапляли до носа і рота Лукії, чим і провокували ті дивні звуки. Все тіло почвари вихилялося з боку в бік, немов вихваляючись гнійними виразками та ранами, з яких стікав червонястий бруд.

Захар на мить заплющив очі і похитав головою:

— Це примара. Просто ввижається. Згинь, паскудо!

— Що? — голос Лукії прозвучав чисто і природно.

Захар підняв повіки. Вона стояла, стривожено оглядаючи себе. Почвара розчинилася серед імли, наче і не було її.

— З тобою все нормально? — він кинувся розтирати її обличчя.

— Та звісно. Я ж наче нічого такого не сказала.

— Не сказала. Пробач. Просто виснажений, — він опустив погляд і помітив брудні червоні калюжі біля ніг. Ще раз глянув у її обличчя. — Просто примарилось.

Лукія роззирнулася довкола:

— Треба шукати місце на ніч.

— Так, звісно, але давай пройдемо далі звідси.

***

Лукія відчувала себе напрочуд бадьорою. Якщо Захар втомився, то вона, хоч і розуміла його стан, та сама не відчувала слабкості. Здавалося, якби не ніч, то могла б ще йти і йти, аж поки не засвітиться простір і не вигулькне з туману хоч-яке поселення. Саме про це вона й думала протягом дня.

У тісному наметі, де ледь можна було присісти, запалили свічку-каганець і підігріли скромну вечерю. Захар розв'язав бинти на долонях. Порізів не було, але шкіра набубнявилась і почервоніла. Рука скидалася на рукавичку, якою на Геловін лякають довірливих перехожих.

— Болить? — спитала.

— Ні, не відчуваю. Радше, затерпла. Важко рухати пальцями.

Лукія глянула на підігріту консерву:

— Погодувати чи сам зможеш?

Він опустив погляд.

— Перестань. Нема чого соромитись. Сам ти лише порозкидаєш і не наїсися, — вона підсіла ближче і як турботлива мати піднесла ложку до його рота. — Ну, давай, бо вистигне.

Нарешті Лукія віднайшла свою роль у цих стосунках. Захар — всього лише дитина, великий, але ще зовсім незрілий, все одно, що її син. А піклуватись про дітей вона вміє. Зрадівши цій думці, вона посміхнулася, витерла пальцем залишки їжі на його губах і з'їла сама. Матері можна, навіть якщо він так дивиться і байдуже, що червоніє, аби був здоровий та щасливий. Аби залишався живий…

Спали, кожен у своєму спальнику, сковані тісним простором намету. Гарячий подих Захара зігрівав її шию. Зовні шурхотіло листя або, може, то гілки зачіпали одна одну в сподіванні отримати хоч крихту тепла у випадкових дотиках. В ногах пискнула Мармизка. Лукія підтягнула сумку з кішкою до грудей і обійняла:

— Ми в безпеці, мала.

***

У сірості ранку галявина, на якій вони влаштувалися на ніч, мала вигляд, не те щоб зовсім інакший, ніж ввечері, а інстинктивно зловісний. Вся поверхня навколо намета спустіла: ні тобі пліснявого листя, ні дрібних гілок чи тьмяного моху. Немов хтось змів геть усе і відвіз до місцевого смітника. Якщо вчора йому привиділась потвора і він зміг це сприйняти за марення, незважаючи на той червоний бруд під ногами, то тепер Лукія стовідсотково теж мусить побачити дивні зміни.

— Лу, прокинулась? — він зазирнув до намету. — Поглянь сюди.

— Так тихо… — вона зсунулася у спальнику до порогу і випустила Мармизку на гладку поверхню.

— І тобі не здається більше нічого дивного?

— Щось випалило землю навколо нас. Не знаю причини, але з іншого боку — це чудово! Я б затрималась тут на кілька годин, аби просушити речі.

— Ого! Я тільки зараз зрозумів, що нічого не крапає зверху!

— Оаза, — Лукія знизала плечима і заходилися розбирати спільне господарство.

Захар тупцяв довкола рюкзаків і клацав язиком. Йому важко давалось сприйняття несподіванок. У якійсь мірі він навіть заздрив Лукії, що так швидко пристосовувалась до обставин, які змінювались надто непередбачувано.

— Тобі не здається, що хтось навмисне хоче нас затримати тут?

— Угу, — відізвалась Лукія, — летить над нами і вичікує, коли ми зупинимось, так?

Захар поглянув на небо, але воно залишилось незмінно затягнутим густою імлою без видимого просвіту.

— Не треба так, — він відчув образу від її слів, здалося, що вона взяла на себе роль всезнаючої матері, а він зостався у дитячому віці. — Треба дослідити. Я лише виказав припущення.

— Не сердься. Я розумію. Скоро підемо, — вона підняла погляд і він зчудувався блиску очей і зовсім гладенької шкіри навколо них, але змовчав. Хай ті зміни, більш ніж загадкові, і чи він зможе хоч колись їх зрозуміти, але достобіса прекрасні.

— Я… я… — ні, він так і не насмілився сказати те, що крутилося на язиці, — не серджуся. Просто нам треба дійти до поселення. Тут поруч, як вказує мапа. І варто позначити це місце, як аномальне в аномалії… — пробурмотів під носа. Контроль втрачати зовсім не хотілося. Він тут за головного, і саме він вирішує, як реагувати на зміни.

***

Дорога, що вела в село зустріла вибоїнами, в яких могли завиграшки сховатися невеликі авто. Вздовж побитого бордюру лежали шматки зірваного асфальту та залишки від вибухівки. Далі стриміли бетоновані стовпці, на яких раніше кріпився паркан. Очевидно, всі штахети розібрали на дрова. Але вцілілих будинків теж не виднілося. Без дахів, з пролазами замість дверей і вікон, із заляпаними брудом стінами, таке поселення не давало сподівань на затишок чи спокій. Якщо хтось і залишився жити тут, то навряд чи приязно прийняв переселенців. Радше, вони спробують їх пограбувати або зробити щось таке, що значно гірше грабунку. На підсвідомому Лукія відчула тривогу Захара. В горлі залипла вязка грудка. Хлопець ступив назад, не дійшовши й до половини подвір'я:

— Повертаємось до лісу. Чуєш? Повертаємось! Там менше гуляє хижаків. Менше двоногих хижаків, я маю на увазі. Надто близько до міста. Кожна паскуда, що сюди дісталася, жерла і нищила все на своєму шляху, — його очі гарячково оберталися, а рука посмикувалася на руків’ї візка.

Лукія кивала на кожне слово і слухняно пленталася за його спиною. Вона боялася, що учорашній приступ паніки повториться. А якщо він правий на рахунок грабіжників, то в купі з його недугою сценарій малювався у її голові зовсім невтішний. Вона підтягнула котячу переноску, схопивши обидвома долонями за дно. Мармизка всередині тихо пискнула і зашкряботіла лапами. Лукія відкрила верх накидки. Звідтам блимнула червона зіниця, а тоді тоненькі котячі зуби вгризлися у палець.

— Йой! Мала, що це ти надумала! — Лукія обережно розтягнула пащу кішки і вирвала руку.

З рани цебеніла світла, майже прозора, кров. Захар обернувся:

— Поранилася?

— Та… зачепилася застібкою, — Лукія всотала губами рідину з подряпини. Вирішила не пояснювати йому. Мармизка ж хвора. Якщо він почне докопуватися чим саме, то ще собі понавигадує різні варіанти вірусів. Тоді вважай, що кішка пропала. — Все добре! Просто задумалась і сама себе шкрябнула.

Кров смакувала гіркою кавою. Спогад одразу відніс у часи, коли було все не так, як тепер. Зовсім не так. Їй тоді було не більше двадцяти. Літо в задушливому місті здавалося нудним та передбачуваним. Хотілося пригод, драйву, емоцій. Юрко запросив у гори. Вона погодилася не роздумуючи. Запашна кава з термосу, трав'яні пагорби, помережені люпиновим цвітом, просторе небо… Краса невимовна! Почуття… Які ж були почуття між ними! Жоден фільм, жодна книга не здатна описати того навмисне, що відчувала вона і що помічала за ним. Сяйво пристрасті і розуміння. Кохання всього життя. Найяскравіші спогади, як не крути, завжди пов'язані були з Юрком. Того літа в горах він освідчився. Весілля зіграли за півроку. Все ж було добре… Сім'я, діти, робота, що ліпша за хобі. Та хто вона тепер? Минулого не повернеш, хоч як не обертай свої думки на одне й те ж саме. Навіть кава — не кава, а всього лише власна кров.

— Значить, нам небезпечно заходити у села? — Лукія намагалася перейнятися сьогоденням.

— Так, ліпше триматися подалі від колишньої траси. Підемо лісом. Можна навіть скоротити.

— А куди ми маємо вийти, якщо не в поселення? Ні в мале, ні у велике? Який тоді план?

— Слухай, ти мені довіряєш?

Вона гмикнула. Такі розмови йшли намарно. Хай веде, а вона буде спостерігати. Можливо, і сама зрозуміє, а, можливо, він і сам не знає, куди хоче вийти. Але заводити знову про невизначеність не хотілося.