Сутінки Переміщення

Я лежу. На чомусь твердому, але не на підлозі. Холод бетонної підлоги я вже ні з чим не сплутаю. Ворухнувшись, отримую купу нових тактильних відчуттів.

Я безперечно в черевиках. У своїх, як підказують пальці ніг, що обмацали внутрішню поверхню взуття, тут сумнівів немає. В одязі, теж своєму. А ось зверху я накрита чимось не моїм, ця штука велика, але коротка, мені по коліна, але під нею тепло. Крізь закриті повіки відчуваю досить приглушене світло, не набагато світліше за повну темряву, але відкривати очі не хочу. Мені тепло. Затишно. І ще я чую голоси. Два голоси.

- Не знаю, Ашане, начебто, все нормально. Твої хлопці її навіть не надто пом'яли. Навіть синців на руках не залишиться, може, злякалася?

– Чого? Чого можна злякатися у найбезпечнішому місці нашого світу?

– Зброї? Я б теж злякався, знаєш… Або, може, так Перехід на неї подіяв. Тиск, може, стрибнув. Ну, а ти що дізнався?

– А, зв'язався з нашим Західним округом, пробив її чіп на розпізнавальному браслеті. Майже нічого. Ніде не працює, ні з ким не спілкується. По безкоштовні продукти приходить раз на тиждень. Живе не в селищі, а в одному з покинутих після Катастрофи, будинків. Імовірно, у своїй колишній квартирі. Звичайно, що ні електрики, ні води там немає.

– О? Тоді вона цілком пристойно виглядає. Не знаю, як би я виглядав, живучи без води та електрики тринадцять років. І як би, при цьому, пах… М-да… Що ще наші колеги змогли впізнати?

– Кажуть, нашій дамочці близько сорока років, приблизно. Понад тридцять п'ять, але менше п'ятидесяти.

– Зашибісь, точність, Ашан!

– А що робити, Петере, що робити? Майже всі документи втрачені і коли дев'ять десятих населення згинуло, копатися у підтвердженнях особистості теж особливо нема кому.

- М-да ... Що ще?

– Можливо, її прізвище Реммінгтон, якщо вона справді живе у своїй колишній квартирі. Ім'я невідоме.

- Як так?

– Кажу ж, не розмовляє вона. Домогосподарка, що трохи не в собі. Частково втратила розум.

- М-да ... І як же нам взаємодіяти і пояснювати завдання?

Домогосподарка, думаю я. Загалом, мабуть, можна сказати і так. Просто… це не те, щоб цілком свідомий вибір. Коли все звалилося, я просто продовжувала жити на уламках свого світу, як впала з підвіконня кімнатна квітка, яку нема кому викинути, і яку поливають часті, тепер, дощі, крізь відчинене вікно, в його жменьці землі в розбитому горщику. А те, що не говорю, так більше немає тих, хто мене знав, з ким і про що мені тепер розмовляти? І навіщо?

Я чую тихий дзвін посуду і тихе дзюрчання рідини, що наливається.

– Знаєш, – каже Петер, – а вона ж дуже гарна жінка… була колись. Що нам тепер робити, Ашане?

– Сентиментальничаєш? Адже сам казав, що Оракул ніколи не помиляється. А у вказаному Оракулом місці більше нікого не було. Отже, відпорядкуєм її.

– Так, звичайно, Великий Боб не помиляється, але... Шкода, хіба ні?

– А наших хлопців не шкода? Нині вони взагалі не мають шансів.

– Так звичайно…

Я чую скрегіт стільця, що відсувається по бетону, і тихі кроки. Чиясь рука торкається до мого плеча.

– Пані Реммінгтон?

Розплющую очі і повільно сідаю на довгій дерев'яній скрині, схоже з-під зброї, камуфляжна куртка, якою я була прихована, сповзає мені на коліна. Біля мене, насторожено схилившись, стоїть сивий носатий військовий і простягає мені чашку. У маленькому, дуже захаращеному кабінеті, біля освітленого саморобним абажуром столу сидить повний чоловік похилого віку в білому халаті і теж на мене дивиться.

Незграбно беру гарячу чашку і обережно сьорбаю. Чай! З цукром! Він ще існує на цьому світі!

***

У морзі Петер у білому халаті та носатий Ашан показують мені труп. Точніше, два.

У світловолосої дівчини в пластиковому мішку зламана шия, а в усьому іншому, вона, мабуть, виглядає краще за мене: молода, з гладкою білою шкірою і безтурботним виразом обличчя.

Петер зітхає і ми йдемо дивитися другий труп. Це великий чоловік років тридцяти п'яти. Я дивлюся на його перекручені риси і розумію, що перед смертю йому дісталося. Петер показує мені тільки голову, тому я відгинаю край мішка, і доки військовий не перехоплює мою руку, встигаю помітити безліч неглибоких рваних ран на грудях і плечах мертвого. Я піднімаю брови, і Петер швидко і знервовано знизує плечима:

– Ми не знаємо, – каже він, – можливо, якісь тварини…

– Пані Реммінгтон, пройдімо, – квапить мене Ашан і, ще раз глянувши на два довгасті скрутки в білому пластику, один побільше, і один поменше, йду за ним.

***

Технічні подробиці їхніх пояснень випали в мене з пам'яті. Я нічого не розумію у фізиці, а вже у фізиці Переміщення – й поготів. У пам'яті залишилося тільки те, що було подано в образній і доступній формі, і тут, як не дивно, носатий Ашан з колючими очима опинився на висоті.

– Зрозумійте, пані Реммінгтон, старшину Івліна викинуло сюди з тією частиною чіпа... маяка, без якого решта групи з врятованими не зможе повернутися. Мабуть, у ході операції виникли непередбачені складнощі.

Чого там незрозумілого? У невідомому іншому світі, куди наші Пильні Примари поткнулися за зниклими людьми, щось пішло не так і тепер одна частина маяка тут, решта там, і поки я не передам їм забраклу потрібну частину, вони не повернуться. А дівчинка, отже, із зниклих... Шкода, молода зовсім...

– Пані Реммінгтон, ви слухаєте? Я кажу, ми синхронізуємо вашу масу до маси старшини Івліна і відправимо в те саме місце, наскільки можливо ближче, кхм-кхм… щоб у вас було більше шан… можливостей зустрітися з рештою групи та передати маяк. Погляньте та виберіть зброю. Ви вмієте з нею поводитися?

Що? Зброя? Ну, ні! Я й до Катастрофи-то в стрілялки не грала, а вже тепер ... Тягти на собі десяток-другий кілограм заліза, що бракують мені по масі до старшини, як його, Івліна, нема дурних! Та й не схоже, що зброя йому допомогла.

Я рішуче замотала головою і попрямувала до вчасно поміченої в кутку ангара сумки. Своєї сумки, повної безкоштовної риби від щедрого уряду.

– Пані Реммінгтон? Залишіть цю погань. Я говорю, що зброя…

Я не удостоїла ціх типів відповіді. Раз це мене викрали, завдяки їхньому безглуздому Оракулу, і мене збираються закидати біс знає куди, я вже постараюся взяти те, що хоча б можна їсти. А то ці підозрілі застереження про шанс…

– Пані Реммінгтон? Ви збираєтеся взяти із собою господарську сумку? Це вкрай невдала ідея, запевняю вас… У вас мають бути вільні руки, – лепече товстун Петер. – А дати вам рюкзак – Оракул не схвалює. Втім, як і зброя… Схоже, Великий Боб схвалює лише те, що було з вами, коли ми вас… запросили.

Ззаду крізь зуби лається носатий Ашан, поруч стирчить Петер, що задумливо потирає підборіддя.

– Гаразд, поки Великий Боб, наш Оракул, не помилявся ... Гей, зважте, швиденько, цю рибу, а ми поки подумаємо як її упаковати в одяг, щоб у вас все-таки залишилися вільні руки...