Сутінки Переміщення

З кожним кроком вага хлопця все більше лягала мені на плечі. Скосивши очі, я побачила, що потік крові, що сочився крізь його притиснуті до боку пальці, залив його мокру штанину, босу ступню, і залишає дивні одноногі відбитки, позначаючи червоним пунктиром наш шлях.

Якоїсь миті ми зупинилися і змучений, скелетоподібний Харві допоміг посадити Ріка на підлогу, біля стіни. Я чула тріск пляшки, що зминав пластик, булькання, тихі голоси, напевно, наш провідник ділився водою з товаришами. Може, я й хотіла б подивитися на них, але мені шкода було відволікатися від Ріка і гаяти час, тому що час у нього явно закінчувався.

– Гей, де маячок Івліна? – чую я голос Харві і, не дивлячись, простягаю руку, щоб він зняв браслет.

Чужі пальці вправно щось натискають і керамлітова змійка, як справжня змія, зісковзує з мого зап'ястя.

– У вас теж все залізо під час Переходу зникло? – знесилено цікавиться Рік.

– Ага, залишилися лише пластик та керамліт. Та ще, у Дена, дерев'яний значок Всевишнього.

– Скажи про це Генералу, Харві. Так? Нам би хоч ножі з керамліту... Або шокери... Проти щурів...

– Ви теж зустріли щурів? Хлопців покусали, тварюки…

– І ще, Харві, скажи Професору – риба… Безкоштовна риба… Вона полегшує Перехід… Чужий білок… Я керував Переходом…

– Він що, марить? – Харві сів біля нас і з тривогою глянув Ріку в обличчя, а потім на бік. Я раптом зрозуміла, що він теж молодий хлопець, навряд чи старший за Ріка і що рухається він давно через силу, на одних нервах.

– Давайте завантажуватись, решту я перетягнув. Швидше!

Рамка Переміщення була… хм… дивною конструкцією. Очевидно, тут раніше була ванна кімната. І коли стеля обвалилася, бетонне перекриття з погнутими вузлами арматури просіло, одним кінцем майже діставши до краю розбитої ванни-джакузі. Усередину були покладені тіла, що слабо ворушилися, в брудному камуфляжі, чотири? Шість? А зверху, на них і до навислого перекриття, покладені худіші та легші тіла підлітків – два хлопчики та дівчинка. Їхні цивільні джинси, майки та куртки такі брудні, що майже не відрізняються від військового одягу. І ще я побачила примотані шнурками до виступів арматури чорні керамлітові браслети, на яких ритмічно блимають зелені вогники.

– Швидше, швидше, батареї розряджуються! Ніхто не думав, що ми застрягнемо тут на п'ять днів… Зону перенесення Рамки я прикидав на око, Ден непритомний, зазвичай він це все вираховував, але чим менше площа, тим надійніше, я позначив її цією цеглиною. Постарайтеся, щоб руки-ноги не виходили за ці межі, ага? А то при Переході… Ну, сподіватимемось, потужності вистачить…

Харві зняв браслет Ріка і примотав його до закріпленої чотирма цеглинами залізки, біля цієї купи-мали з людських тіл, що сяк-так утримувалась розбитою скорлупкою ванни і підпиралася самим Харві. Як же нам із Ріком вписатись у задані межі?

– Швидше! – гаркнув Харві. – Зворотній відлік! Десять, дев'ять, вісім, сім...

Я впустила Ріка Харві під ноги і впала зверху, боячись тільки придавити рану на його боці. Чи ми вписуємося у відведені межі?

– …шість, п'ять, чотири, три, два, один…

Неважливо. Я міцно обхопила хлопця поперек тулуба і притулилася щокою до мокрих крижаних грудей. Остання думка – а чи б'ється в нього серце? Замружилася.

Сіре мерехтіння і вир Переміщення…

***

Мені здалося...

Здавалося, що цей Перехід був довгим.

Довгим-довгим.

Щось миготіло посеред кружляння сірих пікселів, наче уривки снів або розбитої на пазли картини.

Нас тягнуло з однієї реальності в іншу, жбурляло, крутило, обдавало повітрям та спалахами світла. Свідомість прагнула податися слідом за цією сірою круговертю, але…

Я пам'ятала голос Ріка, який прагнув наповнити тишу.

Я пам'ятала його очі у злипшихся від води віях.

Я пам'ятала його сміх і скрегіт коліщатка запальнички.

Я пам'ятала, як він сказав, що смерті не існує, і що просто одного разу ти йдеш у Сутінки Переміщення глибше звичайного і, хто знає, що чекає на тебе там, на іншому боці?

О, я точно знала, що хочу побачити на іншому кінці Переходу! І ще я пам'ятала, про червону кров, що сочилася крізь білі пальці, і метушилася як щур лабіринтом, який ледве вискочив, повертається і мчить назад, щоб знайти інший вихід.

***

Біль… Я знову вдарилася колінами об підлогу. Щоправда, між підлогою та колінами – килимок. Мій килимок із старої та облисілої гуми, біля вхідних дверей.

"Де все починалося, – подумала я, – там і... І..."

Перед очима все ще миготіли сірі пікселі і кружляли темні мушки, як буває від різкого перепаду тиску. Я похитала головою і озирнулася. Ага, я біля своїх вхідних дверей. Рачки.

Спогади про те, скільки разів мене сюди викидало після Переходу, замиготіли, як порожні дерев'яні іграшки, вкладені одна в одну в нескінченній послідовності, або як відображення в дзеркалах, спрямованих одне в одне. Якщо всі ці спогади правдиві… Чорт, давно треба було кинути перед дверима матрац!

В голові просвітліло, зір став чіткішим, але натомість шкіру обпекло крижаним холодом. Що за... Звідки, в осені, що назавжди застрягла в нашому світі, такий холод?! Я щось забула?

І тут у дворі, серед наших багатоповерхівок щось… бахнуло. І я одразу згадала…

Це було схоже на те, що я – це гачок, закинутий на стіну, стріла, з прив'язним на шнурі вантажем. Спочатку в реальність потрапила я, а трохи згодом, і трохи осторонь, впав вантаж…

Рік! Решта!

Я схопилася і ковзаючись, та хапаючись на поворотах за перила, помчала, перестрибуючи сходи і збиваючи босі ноги, зі свого дев'ятого поверху надвір. Одяг стояв колом, хрумтів на згинах і, спочатку, заважав, пасма волосся дзвеніло, стикаючись, і били по обличчю, поки намерзлий на них лід не розколовся і не обсипався по дорозі. Загриміли об стіну старим залізом двері підїзду, відчинені зсередини, як від постріл гармати.

На подвір'ї… лежало щось.

Прямо там, де раніше, до Катастрофи була пісочниця, де грали діти і робили свої справи коти. Я, втративши всю спритність і хоробрість, повільно підходила.

Ця штука, що з'явилася посеред двору, була, загалом… приблизно… прямокутна. І складалася із людських тіл. Змерзлих, як заморожена риба, людських тіл. У камуфляжі...

Я торкнулася рукою до цієї інсталяції, і вона почала розвалюватися на складові, повільно ворушитися і хрумтіти одягом. Ух, то вони живі! А Рік? Де він? Загубився? Ні, ось він лежить… і не рухається.

Я повільно опустилася біля нього навколішки і подивилася.

Коротке волосся змерзло в бурульки, біла шкіра у візерунках інею, рана на боці… зникла, тільки рожевий шрам на цьому місці.

Але ж він не рухається! Невже все було марно? Ні, ні, ні…

Рятуючись від нестерпного болю, я підняла голову. По периметру двору клубилися сірі вихори, з яких вискакували люди і бігли до нас, хто з ковдрами, хто з ношами, була серед них і знайома постать генерала Ашана. У отворі поміж будинків, із сірих хмар до нас швидко наближалася чорна бабка гвинтокрила. Навколо вже штовхалися, гули, щось питали напруженими голосами, тільки ми двоє нерухомим айсбергом застигли посеред цього радісного людського хвилювання, ніби відокремлені від усіх силовим полем.

Я моргнула – і сльози покотилися, зриваючись з підборіддя.

– Леді? Ви знову… мене мочите? Жорстоко було… тягнути нас… у мокрому одязі… у той сніговий світ… А?

Я опустила погляд, ще не вірячи собі. Рік валявся на посипаному снігом, витоптаному піску, паморозь на його шкірі потроху перетворювалась на краплі, густі вії навколо темних очей знову злиплися, як тоді, коли він виринув і відганяв від мене щурів, і незрівнянна посмішка почала з'являтися на його блідих губах.

– Леді? Ви тепер зовсім як дівчисько... з цією кригою у волоссі... Ще красивіше.

Я схопила його за руку і міцно стиснула пальці. А потім нахилилася і прошепотіла в саме вухо:

– Мене звуть Тесса. Тесса Реммінгтон.