3
У бабусиній хаті панувала тиха урочистість. Висока піч дихала ще нічним теплом, пахло свіжим житнім хлібом та сухими травами, що звисали під сволоком. Крізь маленьке віконце з мережаною фіранкою лився сонячний промінь, граючись на старих вишитих рушниках, що висіли над іконами.
Оля сиділа на дерев’яній лаві біля стіни, рівна, мов свіжа берізка. Її руки злегка тремтіли на колінах, але обличчя було спокійне й серйозне. Здавалося, ще мить — і вона злетить у світ, який відкривався перед нею новою долею.
Старша дружка Люба обережно надівала їй фату. У наш час, людина б посміхнулася при виді такої фати: шматок звичайної тюлі, прозорий і легкий, немов ранковий туман над полем. Але для Олі та для всіх у цій хаті то була справжня фата — символ нареченої, найцінніша й найкрасивіша прикраса, бо за нею стояли покоління традицій і мрії.
Ще зовсім недавно українські дівчата йшли під вінець у вінку з барвінку, рути чи калини. Вінок зі стрічками розповідав про їхню чистоту й красу. А потім наставала хвилина «розплітання коси» та «покривання» — коли дівчину прощали з її дівоцтвом і вперше вкривали очіпком чи хусткою. Відтоді вона ставала жінкою, господинею, берегинею роду.
Тепер же біла фата — хоч і запозичена з чужих традицій — стала своєю, українською, бо вплелася у наші свята й серця. Вона додавала нареченій ніжності, легкої та світлої краси, мов крила янгола за плечима.
Оля підвелася. Її сукня була проста, але чисто-біла, з мереживними вставками, що світилися, наче ранкова роса на павутині. Білі туфлі тихо скрипнули по долівці. Вона нахилилася до маленького дзеркальця, що стояло на віконці, й на мить побачила себе зовсім інакшою: очі сяяли, а з-під фати вибивалася темна коса — остання ознака дівочих літ.
Вона усміхнулася. І та усмішка була такою чистою й щирою, що навіть сонячний промінь ніби зупинився на її щоках. У ту мить Оля вже не просто чекала Ваню. Вона чекала своєї нової дороги, свого життя, що починалося тут, у бабусиній хаті, серед пахощів хліба, трав і вишитих рушників.
Аж раптом у дворі загуділо, загомоніло — наче цілий ярмарок прокинувся. До хати долинув дівочий сміх, дзвінкий, як весняні дзвоники, а парубки голосно жартували, перегукуючись між собою. То прийшли бояри з нареченим — урочисті, вбрані святково, з короваями та пляшками, з гілками барвінку у руках.
Дружки миттю кинулися до порога, щільним гуртом перегородили дорогу. Їхні стрічки й намиста сяяли на сонці, обличчя палали від азарту. Вони весело сміялися й співали дражнилки, не пускаючи молодого до нареченої.
— А викуп де? — запитала одна з них, примруживши очі. — Так просто не пройдете!
Старший боярин Вітя, хоч і мав відстояти честь жениха, виглядав дещо розгубленим. Торгуватися він не вмів, та мусив пробувати. Дівчата ж хитрі: то цукерку вимагають, то гроші дрібними монетами сип у хустку, то ще й жартівливу пісеньку загадують заспівати.
— Ой, не скупіться, паничі, — гукнула Люба, старша дружка, — бо інакше сидітиме ваш Ваня цілий день під тином, а наречена й не гляне на нього!
Гомін піднявся ще дужчий. Бояри сміялися, намагаючись хитрувати, та дівчата не давали спуску. Сміх і жартівливий галас перепліталися з тупотом ніг та звуками весільних приспівок. Нарешті Вітя, обідраний до останнього карбованця й пригощань, вимучено розсміявся і простягнув останні «скарби» — барвисту стрічку й пляшку медовухи.
— Гаразд, — милостиво мовила одна з дружок, роблячи вигляд, ніби ще вагається. — Пропустимо, але дивіться, аби наречену добре шанували!
Двері розчинилися ширше, і весела юрба з баяном й співами рушила в хату, несучи з собою шум, тепло та передчуття свята.
Першими до хати зайшли бояри — розчервонілі, галасливі, з усмішками до вух. Вітя, старший серед них, не гаючи часу, почав із жартів:
— А де там ваша куниця? Показуйте хутчіше, не ховайте! Ми бачили, як вона тут причаїлася!
Дружки засміялися, та далі Вітя зам’явся, не знаючи, що ще додати. І в ту мить з-за спин своїх бояр виступив Іван.
На ньому була білосніжна сорочка, підперезана вузькою темною краваткою, темні штани — простий, але святковий одяг. Його обличчя сяяло, а очі не відривалися від Олі, яка стояла перед ним у білій сукні, під легкою фатою.
— Не передумала? — тихо промовив він, і в його голосі бриніла тривога, з якою не могли зрівнятися жодні жарти.
— Ні, — так само тихо відповіла вона, але впевнено.
Тоді Іван зробив крок уперед, взяв Олю за руку — обережно, наче найдорожчий скарб.
— То пішли?
— Пішли.
Дружки й бояри розступилися, утворивши живий коридор, крізь який пара рушила до дверей.
Коли вони вийшли у двір, усе навколо ніби завмерло на мить. Сонце вже піднялося вище і сипало на подвір’я золотим світлом. Під старою грушею — стояла бабуся Настя і по її щоках стікали сльози. Діти визирали з-за тину, роззявивши роти, сусіди зібралися біля хвіртки, перешіптуючись і вітаючи молодих.
Оля й Іван ішли поруч, тримаючись за руки, і їм здавалося, що все село дивиться тільки на них. Її фата ледь тремтіла від вітру, його сорочка сяяла білизною, а на обличчях обох світилася радість.
Біля двору вже чекала запряжена бричка, прикрашена стрічками та гілками барвінку. Кінь нетерпляче тупотів копитом, ніби теж відчував, що починається подорож не лише дорогою, а й життям.
Сміх, музика, дзвін голосів — і в цьому шумі було стільки тепла, стільки любові, що навіть старенькі бабусі витирали очі краєчком хустки.
— Може таки кіньми поїдемо? — вкотре запропонував дядько Грицько, виставивши груди й роблячи вигляд, ніби це вирішальна пропозиція війни чи миру. — У гриви понаплітаємо стрічок, у хвости — квітів.
Бояри розсміялися, підштовхуючи один одного ліктями. — А хто ж у хвости заплітати буде, дядь Гриша?! — голосно підхопили вони. — Як увірве копитом ваш кінь, то на тому й весілля закінчиться.
Дядько Грицько огризнувся, наче поранений півень: — Та шо ви смієтеся, лоботряси! — і в його словах чутно було й обурення, й водночас щира стурбованість. — Як потрібно — то я сам заплету! Он Ліда допоможе.
Він подивився на дружину з надією, що в цей момент була одночасно смішною і зворушливою. Ліда лише хитро всміхнулась і відвернула очі.
— Ой ні, ні! — засміялась вона. — Твої коні — ти й заплітай.
І знову загомоніли жартами й підколками, бо у таку мить кожне слово мало бути веселим, аби не псувати свята.
Оля тихо, але рішуче втрутилася: — Ми пішки підемо. — В її голосі не було докору — лише спокій і твердість. — Що тут іти? Поруч же.
Дядько Грицько бурмотів під ніс, наче дякуючи й водночас протестуючи: — Ну нічого, — говорив він, — завтра я когось покатаю.
І пішли. Йшли центральною вулицею повільно, не кваплячись, ніби хотіли кожним кроком відчути вагу цієї події. Попереду — молоді, взявшись за руки. З боку Івана ішов старший боярин Вітя — «майбутній хрещений батько». Поряд з Олею — Люба, старша дружка, «майбутня хрещена мати». За ними вже вперемішку гомоніли бояри й дружки: сміх, жарти, приспівки котилися вулицею, мов весняний гомін. Позаду всієї процесії, як завжди, тягнулася зграйка дітей — запилені, але найщасливіші свідки свята.
Односельчани виходили зі своїх дворів, вітали молодих. Дехто визирав через паркани — аби хоч краєм ока побачити весільну пару. Хтось махав рукою, хтось гукав жартівливе побажання. Вулиця жила, дихала весіллям.
Пройшли повз школу, спустилися з гори до сільради. І тут назустріч виринула ще одна молода пара — уже розписані, з обручками на руках, ще злегка розгублені, але сяючі від щастя.
— Ой-ой-ой… — враз зашепотіли баби, що стояли при тинах. — Недобре це… Дуже недобре…
— Дві пари назустріч — на щастя не зійдеться, — бурмотіла одна, прикриваючи рот хусткою. — То буде сварка в сім’ї, то діти не житимуть у злагоді… — вторувала інша. — Ой, не доведи, Господи, щоб дві долі на одній стежці зустрілися! — перехрестилася третя.
Їхні слова були важкі, мов каміння, кидане навздогін молодим. Та хто їх слухав! Веселий гомін дружок і бояр заглушив зловісне бурмотіння. Сміх, дзвінкий і безтурботний, перекочувався через усю вулицю, наче сам відганяв недобрі прикмети.
Оля і Іван, не зводячи очей одне з одного, навіть не помітили тієї другої пари як чогось небезпечного. Для них це було лиш підтвердженням: не вони одні йдуть цією дорогою, є й інші, хто починає своє життя поруч.
А баби ще довго хитали головами, перешіптуючись: — Побачимо, побачимо…
Та молодість була сильніша за всі забобони.
Розписалися. Там же, у центрі села, відкоркували пляшку шампанського. Стало веселіше. Де тільки й узявся той баян! Музика вже розтягував інструмент, а пальці вміло бігали по кнопках. Заспівали. До самого дому ішли з піснями.
Співали голосно, щоб чуло все село. Тоді майже всі уміли співати: у полі — одних пісень, за столом — інших. На проводи в армію звучали свої особливі, щемливі мелодії. А на комуністичні свята — зовсім інші: грубі, кострубаті, не мелодійні й ще й чужою мовою.
У Олексієвому дворі ніде було яблуку впасти. Хоч які там яблука? Яблуні тільки-но відцвіли. Маю на увазі, гостей зібралось стільки, що й яблуко не протиснулося б між ними. Усі чекали на молодих.
Коли Іван з Олею зайшли у двір, натовп стих. Перед хатою стояли Олексій із Ніною, тримаючи на вишитому рушнику хліб та ікону. За ікону довго сперечалися: адже це було небезпечно при комуністах, та й молоді обоє були комсомольці — могли бути проблеми. Але бабуся Настя настояла на своєму. І Ніна поклала біля хліба невеличку ікону Богородиці.
Молодята тричі вклонилися в пояс.
Ніна, не стримуючи сліз, почала благословляти:
— Дітоньки наші… — сльози котилися по щоках, — благословляємо вас з батьком на щасливий шлюб. Хай у вашій хаті завжди буде згода, любов і Божа ласка.
Олексій прокашлявся. Він ніколи не любив виступати перед людьми, але цього разу, хочеш не хочеш, а треба було говорити:
— Живіть у парі, як сонце і місяць, як земля і небо. Ніколи не забувайте шанувати одне одного.
Оля підняла голову й подивилася тільки на маму. Бачила лише її, і більше нікого.
Потім вона з Іваном опустилися на коліна.
— Благословіть нас, мамо і тату, — тихо промовила Оля.
— Прийміть нашу вдячність і дайте нам свою батьківську науку й благословення, — виразно й чітко, добре налаштованим командирським голосом промовив Ваня.
Олексій із Ніною підійшли до дітей і поклали їм на голови рушника.
— Благословляю вас, дітоньки, і в мирі, і в щасті, і в добрій долі! — сльози вже бігли стрімким потоком по обличчю Ніни. Вона не соромилася їх — це були сльози радості й болю водночас.
Оля також плакала, хитаючись від хвилювання, ніби ще не вірячи, що цей момент справжній.
Олексій розчулився, але стримувався: ще не плакав, хоч серце й стискалося від любові до сина. Горло йому перехопило, в очах защипало. «Побачила б його Настя!» — майнула думка. Він навіть уявив, як вона стоїть зараз поруч, стискає свої натруджені руки і тихо киває: “Оце вже чоловік, не хлопчак…”
Олексій відчував, що от-от не витримає, але все ж таки зібрався і втримав сльози. Для сина хотів бути опорою — твердим і спокійним, навіть у цю хвилину, коли сам ладен був розплакатись, наче дитина.
— Хай буде дорога вам світлою, а серця вірними! — промовив він і з полегшенням видихнув.
Впорався! А так нервував, щоб не забути слова.
Хрестити дітей Ніна не наважилась. Комсомольці. Та позаду, за спинами онучки, стояла Настя. Витерла сльози на зморшкуватому обличчі й тричі перехрестила молодих, шепочучи свою тиху молитву.
А гості закричали, намагаючись перекричати один одного: — Гірко! Гірко! Гірко!..
Наречений нахилився до нареченої й обережно поцілував її в губи. Так зовсім трішки — лише доторкнувся устами, ніби боявся злякати цей перший шлюбний поцілунок.
Та натовп загув, засміявся, хтось навіть гукнув: — Та що це за «гірко» таке? Довше! Довше!
І вже почався відлік: — Один!.. Два!.. Три!.. Чотири!.. Шість!.. Десять!.. Сімнадцять!..
На двадцятому рахунку молоді, червоні як маки, все ж таки відчепилися одне від одного, а юрба вибухнула реготом і оплесками.
Усе село дихало весною: пахнув бузок, обліпивши двори пишними гронами, цвіли городи, шелестіла свіжа трава під ногами. У садах бриніли бджоли, а жайворонки виспівували так голосно, що навіть баян мусив змагатися з ними.
Сонце лагідно золотило подвір’я, теплий вітерець колихав яблуні, які щойно відцвіли. На столах, розставлених прямо посеред двору — глиняні миски з наїдками, ще теплий хліб, пироги із печі, пахучий кріп і зелена цибуля, вирвана просто з грядки. А поруч — глечики з узваром і пляшки, що виблискували на сонці, немов обіцяли новий виток веселощів.
Гості швидко повсідалися й закрутився традиційний весільний круговорот: наливали, бажали, випивали, закусували. Потім знову — наливали, бажали, випивали й закусували. І так разів чотири-п’ять, а від того лиш теплішало на душі. Чарки дзенькали, мов срібні дзвоники, а голоси лунали все дужче, дужче, подвір’я гуло неначе бджоли у вулику.
Після кожного тосту дружно вибухало: — Гірко!
І тепер молоді вже цілувалися сміливіше, веселіше, без сорому. У їхніх усмішках було видно — вони вже потроху звикали до свого нового стану: чоловіка й дружини.
А тоді заграла музика. Баян розгорнувся, наче крила птаха, й виплеснув у повітря веселі звуки. Спочатку сором’язливо вийшла молодь, а потім і жінки. За ними підтяглися й чоловіки — ті, кому карти набридли. Ноги гупали по землі, аж пил піднімався, хустки кружляли, сміх і вигуки лунали над усім подвір’ям.
А більшість чоловіків — дядьків та дідів — по цигарці в зуби й давай пекти у «дурня». Гра йшла серйозна: шість на шість, на виліт, бо колод не вистачало. Одні сиділи за столом, інші юрмилися довкола, чекаючи своєї черги.
Кому пощастило — примостився на лавці, а хто ні — то стояв, припертий плечем до паркану чи до стільця. Та хоч де, головне — бути ближче до гри. Карти ляпали по столу так голосно, що аж тріщало, а хто стояв збоку — гатив по стільцю, щоб теж долучитись до азарту. Виляски розкотисто йшли на ввесь двір, перекриваючи музику й співи.
Крики стояли страшенні:
— Ти мене підвів!
— Та ти сам винен!
— Грай чесно, бо я все бачу!
Сварилися, сміялися, сердилися, і знову сміялися. В азарті чоловіки не помічали ні танців, ні поцілунків молодих. Для них тепер найважливішим було довести, хто в «дурня» справжній майстер.
Діти вертілися поміж дорослими, пищали від радості, стрибали так, що здавалося — зараз злетять угору. Для них це було справжнє свято, щастя й диво: весілля, де все дозволено, де музика не стихає, а дорослі тільки й роблять, що сміються та обіймаються.
Повітря було густе від запахів смаженої картоплі, домашнього хліба, диму з печі й терпкого вина. Сонце повільно хилялось до заходу, золотило хати, а весільний двір дзвенів голосами, мов величезний жайворонковий хор:
- Гірко! Гірко! Гірко...
Тільки замовкала музика, як бабусі вже затягували свою — протяжну, тужливу. Тітки й дівчата підхоплювали, додаючи голосів, і пісня розквітала, мов травень у саду.
Врізалися й чоловічі голоси: гучні, басовиті, трохи хриплі від чарки, але щирі. І вже вся вулиця гомоніла піснею. Летіли слова понад дахами, понад городами, котилися луною далі — хай чує село, хай знає: в Олексія весілля, син одружується!
Старі люди витирали сльози, молодь сміялася і співала на повні груди, а сама природа, здавалося, слухала той спів. І кожен рядок був наче благословенням для молодих.
- Ой коси, коси, ви мої,
Довго служили, ви мені...
І де тільки взялася та чорна хмара! Налетіла зненацька, мов бусурманин зі степу, й раптом линув проливний сонячний дощ. Теплий, рясний, він за мить змочив подвір’я, столи й скатертини.
Дівчата верещали, зойкаючи та сміючись, молодиці хапали тарілки, чоловіки навперейми бралися за столи й давай тягти все до веранди. Добре, що Олексій недавно пристроїв її — тепер була рятівна схованка від небесної зливи.
Гості поховалися, сміх і гомін заглушав шум дощу. Та тіль ки один Іван лишився стояти посеред подвір’я. Вода стікала йому по обличчю, по руках, по святковій сорочці, яка вже промокла наскрізь, намочила волосся й туфлі. Він стояв і сміявся, закинувши голову до неба, немов хотів прийняти той дощ на себе, вбирати його в душу.
— Іване! — крикнула з веранди Оля. Її голос тремтів від тривоги й радості водночас. — Іване, йди сюди!
А він тільки махнув рукою й засміявся ще голосніше, щиро, як дитина. В його сміху було щось переможне, вільне, мов у того, хто на мить відчув себе сильнішим за саму долю.
Оля не витримала. Зняла білі, весільні туфлі і вибігла босоніж у дощ, бризки летіли з-під її кроків. Вона підбігла, схопила Івана за руку й потягла його до хати. Він ішов, мокрий, важкий від води, а вона — легка, рішуча, сяюча від кохання.
Увесь двір завмер, дивлячись на цю сцену. І навіть дощ здавався не стихією, а благословенням — як знамення для їхнього шлюбу.
І знову лунає: — Гірко! Гірко! Гірко!
І лунає воно аж до тих пір, доки мати не затягує пісню:
— Зеленеє жито, зелене,
Хорошії гості у мене.
Зеленеє жито при межі,
Хорошії гості від душі.
На вулиці вже ніч. А пісня ллється над селом, наче джерельна вода — чиста, як сльоза, стрімка й невпинна.
Чарки знову наливаються по вінця. Гості п’ють «на коня» — дехто один раз, дехто й по кілька. Сміються, обіймаються, дякують господарям. Та час бере своє: весільний гомін потроху стихає.
Одних чоловіків дружини вже тягнуть від столу, ніяк той не відпустить. Олексій з братом Митьком уперто не можуть розпрощатися: вже втретє «на коня» п’ють, і все їм мало.
Сусідка Галька Петричка щось без упину шепоче Ніні на вухо — то про гостей, то про пісні, то про «свої справи». Ніна слухає, киває, але думками вже десь біля доньки з молодим зятем.
Дядько Петро стоїть осторонь, чекає на дружину. Терпляче й мовчки. Бо знає: зачепи її зараз — і до ранку не втихомириться.
А все ж гості помалу розходяться. Розходяться, щоб завтра знову прийти — будити молодих і братися до роботи: жнива не чекають. Жито достигло, й його треба молотити.
Циганити.
Другий день весілля на селі я вам скажу, ще цікавіший чим перший. Той ще квест!
Ось послухайте!
На Олексієве подвір’я з самого ранку поволі сходилися гості. Ті самі, що й учора, тільки вже не такі свіжі й урочисті. Обличчя припухлі, очі злипалися від недоспаної ночі, волосся сторчма, неслухняні вихри даремно намагалися пригладити водою. Та це нікого не бентежило — весілля ж тривало!
На подвір’ї гурти збиралися самі собою. Чоловіки збивалися докупи й витягали з кишень затерті колоди карт. Карти вже трималися купи на чесному слові, але весільна гра у «дурня» мала продовження — з криками, сперечаннями та реготом на весь двір.
У хліві ображено скавулів Мухтар. Його замкнули ще звечора, щоб, не дай Боже, не наробив шкоди за весільним столом, як у тому відомому мультфільмі про Сірка. Слухав пісні та запахи з двору й скреготів лапами об двері, немов і сам хотів у гості.
А жінки були жвавіші від чоловіків. Вони вже наряджали «наречену» — сьогодні на себе цю роль узяла Ніна. На голову їй накинули стареньку, але чисту тюль, до якої причепили весняну квітку. Чорним обвели брови, щоки натерли соковитим столовим буряком, губи — теж «підфарбували». Одягнули в яскраву, хоч і вицвілу сукню, а на ноги взули чобітки замість туфель.
Сміху було — на все подвір’я. Хтось піджартовував, хтось підспівував, а хтось уже гукнув музику, бо яке ж весілля без музики? Атмосфера була така, що й самі яблуні в садку, здавалося, всміхалися білими пелюстками.
Олексія також ухопили дівчата — та й закрутили, мов вихор. На голову натягли старезну шапку-вушанку, хоч кінець травня й спека така, що можна зваритися. Але терпів Олексій — що поробиш, традиція. Люди ж прийшли подивитися саме на таке весілля!
До піджака причепили квітку, щоки буряком, щоправда, не вимазали, зате для більшої сміховини прив’язали йому між ногами велику морквину. До штанів начіпляли реп’яхів, так що він ледве рухався, а на ноги взули новенькі кирзові чоботи — не пожалів Олексій для такого діла.
Коли ті «молоді» вийшли до гостей, сміх стояв на все подвір’я. Люди хапалися за животи, переглядалися, не могли вгамувати реготу. Навіть старенькі бабусі, що сиділи під хатою на лаві, на чолі з Олексієвою та Ніниною мамами, сміялися до сліз. Сльози котилися по щоках, а очі світилися тим самим теплом, яке зберігалося на весіллях: і радість, і сміх, і трішки сліз — але від щастя.
Оля й Ваня стояли осторонь, поруч із молоддю, та й собі заливалися сміхом — аж за боки бралися. Весільна радість котилася подвір’ям, і сьогодні вони вже не були головними героями. Тепер настав час батькам віддуватися: нехай і на їхню долю випаде трохи весільної слави та жартів.
Посадовили молодих за весільний стіл. За старшу дружку тут правила тітка Галька Петричка: метка, голосиста, знала всі весільні порядки, ще й жартувати любила. Біля Олексія місце зайняв Митько, його рідний брательник, якому випала честь бути головним боярином.
Стіл засяяв від сміху, келихів і весільної гомінкої сили. Бо кожен знав: тепер весілля піде ще бадьоріше, коли дружки й бояри тримають хід у своїх руках.
Понаряджались і жінки з чоловіками, що були сміливіші. Хто в чому був! Була тут і циганка, яка приставала до гостей:
— Позолоти ручку! — кричала вона. — Всю правду розкажу! Що буде — покажу!
Гості сміялись, протягували долоні.
— Ой, біда буде, — скрушно хитала головою циганка. — Болячка буде.
— Болячка! — тут же підскакувала медсестра і пхала свого градусника під руку. Циганка вже відходила до іншого. — Та у вас температура! — робила круглі очі ряжена медсестра. — Де мій медбрат?! — волала вона на увесь двір. — Де медбрат?!
— Та тута я! — підбігав чоловік у білому халаті, білій шапочці з намальованим червоним хрестом.
— У жіночки температура, — ставила діагноз медсестра. — Потрібна мікстура.
— Я зараз, — медбрат витягував із полотняної торби чарку, пляшку, наливав по вінця оковитої й простягав «хворій».
— Та ви шо, я не буду! — виставляла перед собою руки жіночка.
— То ви ж хвора, — наполягала лікарка.
— Я чимось іншим полікуюсь, — сміялась жіночка.
— Тоді розтирання! — прокричав медбрат і вилив усе з чарки жіночці у пазуху.
Всі реготали. Сміялася й жіночка, яка тільки-но постраждала. Інша вже не пручалася й випивала «мікстуру».
Десь уже репетували кури — то цигани добралися до курника. Один циган у військовому зеленому кашкеті (напевно, Ваня позичив свій) відхилив двері у хлів — і звідти вилетів Мухтар. Схопив цигана за холошу й заходився терзати його штани.
Гамірно було. Весело.
Уже й у сусідів закричав півень. А слідом за ним і тітка Рачиха:
— А бодай тебе лихий візьме! — валувала вона на ввесь вигін. — Куди ж ти мого півника тягнеш?!
— На весілля, тітко! — сміялися у відповідь цигани. — На весілля!
Та півника все ж випустили — зрозуміли, що це вже занадто. Ох, що та горілка з людським розумом робить!
Аж тут Гриша, менший брат Ніни, разом із Толею Турським закотили у двір візка. Візок чималий, обвитий кольоровими стрічками й квітами, а на дно густо накидали кропиви.
— Карета для молодих подана! — гукнув Гриша.
А про себе ще й задоволено подумав: «Я ж учора казав, що покатаю!»
Тим часом гості вже гукали «Гірко!». Ніна з Олексієм поспіхом цмокнулися, та натовпу цього здалося замало:
— Один! Два! Три!.. — понеслося по кутку.
Молоді встали з-за столу, за ними потягнулися й гості.
— Гриша! Я туди не сяду. Нізащо! — позадкувала Ніна, дивлячись на візок.
— Сестричко! — сміявся Гриша, відкидаючи з очей довгу гриву. — Я обережно, не бійся!
Олексій мовчки всівся. А куди діватися? Ніна теж вмостилася — просто йому на руки.
Гриша й Толя Бойко вхопилися за дишло й рвонули сходу — мало не в галоп. Візок підстрибував на кожному горбику, а сміх і крики гостей котилися двором і вулицею, ніби вся весела сила села вмістилася в тій одній миттєвості.
Візок швидко викотився у навстіж відчинені ворота. «Коні» різко загальмували, розвернули дишло — і візок перекинувся. Олексій із Ніною викотилися з нього, мов стиглі груші з дерева.
— Поморились коні! — загуділи гості, що йшли слідом, сміючись і плескаючи в долоні.
До «коней» тут же підбіг медбрат, налив одному повну чарку, другому. Тим часом Олексій із Ніною вже всідалися назад, просто на кропиву, що вкривала дно візка.
Не встигли молоді зручно вмоститися, як «коні» знову підхопили візка й потягнули вниз до ставка. Курячий ставочок був зовсім поруч, тож бігли вони прудко, навіть не стомившись. І от, різко загальмувавши на березі, знову перевернули візок.
Олексій з Ніною покотилися з крутого берега, і — шубовсь! — обидва опинилися у воді. Сміх, крики, регіт гостей стояв такий, що, здавалось, чуло все село.
Олексій швидко опанував себе й почав витягати Ніну на берег. Добре, що під берегом було лише по коліна, тож вибралися швидко. Вилізли мокрі з ніг до голови — але усміхнені, радісні. Обоє світилися щастям.
І в тій миті, серед реготу, води й співів, вони й справді були найщасливішими.
Щасливі.
Вечором поклали посеред двору сніп жита.
Де тільки взяли у травні?
І взялися молотити жито ціпами. Гупали з таким завзяттям, що луна котилася подвір’ям, ніби весільні дзвони. Один змінював іншого, щоб робота не стихала й кожен відчув свою частку в спільній справі.
Намолочене зерно зібрали у відро — наче маленький урожай нового життя. А щоб пам’ятали, хто яку силу вклав, на стіні хліва крейдою понаписували: скільки намолотили й хто молотив. То вже була не проста гра, а знак — весілля не лише гуляння, а й спільна праця.
Солому ж винесли надвір і спалили. Полум’я весело тріщало, іскри злітали високо в нічне небо, наче зорі, що благословляли молодих. І саме тоді стара Настя підняла руки до неба й промовила:
— Горить солома — хай горе згорає, Зерно родить — хай щастя прибуває!
Гості підхопили й засміялись, хтось тричі гукнув «Гірко!», а хтось затягнув пісню — і в ту мить було відчуття, що нова сім’я справді починає своє життя з чистого вогню й доброго зерна.
Потім знову лунали пісні — веселі чергувались із сумними, витягували так, що аж дух захоплювало. Здавалося, співали б і до самого ранку. Та кожен знав: у селі завтра знову праця, роботи по горло. Тож прощалися, розходилися неохоче, ще й по дорозі перегукувалися піснею.
Олексій з Ніною лишилися самі посеред спорожнілого двору. Прислухалися. То на одному кутку села хтось затягне, то на іншому. І от пісні переплітаються, зливаються в одну, а там ще хтось підтягнув — і вже ціла нічна симфонія несе над селом свою чарівну хвилю.
— То Митько «Галю» виводить, — посміхнувся Олексій. Десь неподалік почулося: — Розпрягайте, хлопці, коней, Та й лягайте спочивать… — А це Гриша, — прошепотіла Ніна, й очі її засвітилися теплом. Гришу підтримав жіночий голос, - Вера, - посміхнулась Ніна.
Вони ще довго стояли під весняним повним місяцем, вслухаючись у нічні співи, тримаючись за руки й посміхаючись. Біля їхніх ніг розтягнувся Мухтар, герой сьогоднішнього дня, що врятував курей. Він дрімав, іноді тихо скімлив уві сні, ніби ще ганяв цигана за штани.
Двір огорнула тиша, а навколо розлився спокій. Весілля закінчилося. Хоча… Олексій з Ніною добре знали: завтра неодмінно хтось зайде «похмелитись».
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!