3
Тепер Олексій щоранку робив швиденько свої господарські справи й біг на вигін. Чекав Ніну, проводжав її до школи.
— Чим тобі допомогти? — питав.
Питав уже сміливо, не ніяковів, як раніше.
— Та чим ти, Альошо, допоможеш? — усміхалась Ніна крізь втому. — Всю роботу я роблю з вечора: прибираю, дров по класах натягую, груби позакладаю. А вранці тільки розпалити залишається.
— То давай я тобі з вечора допомагатиму!
— Олексію… — вона зам’ялася, не знала, як сказати. — Я з мамою ходжу. З Олею… А потім вирвалось: — Що я їм скажу? Скільки ми разом ходили, а тепер…
— Щось придумаєш, — не здавався він. — А навіщо взагалі брехати? Кажи так, як є!
— Мама зрозуміє, — Ніна тяжко зітхнула. — А от Оля… боюсь, вона буде проти.
Погляд Олексія потьмарився, плечі опустилися.
— Добре… Я спробую, — тихо сказала вона.
І він ураз повеселів. Крутнувся на слизькому порозі школи — й гепнувся, аж сніг закурів.
— О, напомагався вже! — сміялася Ніна. — Хоч нічого не поламав? Все ціле?
— Та ціле! Ціле! — регочучи підвівся Олексій. — До вечора тоді. Чекатиму на вигоні!
Щасливі!
Через день у Ніни було чергування. Оля ще лишалася в школі, тож вона наважилася поговорити з мамою сам на сам.
— Мамо… — почала, і слова застрягли в горлі, як та кістка, маленька, зі смаженого карасика. Ти її намагаєшся викашляти а вона проклятуща ні туди, ні сюди.
Так і слова. Наче й вирвалися з душі, але застрягли посеред горла й стоять там клубком. І як не намагаєшся, прокашлятись уже не вдасться
Настя дивилася уважно, навіть не кліпала. Обличчя її було серйозне, сповнене уваги. Вона, мабуть, уже знала, що скаже дочка. Бо село — воно й є село: швидко все доходить. Чула, що Олексій бігає до школи. Та не вчитись — ні. Перед роботою підробляє техпрацівником.
Вона чекала.
— Мамо… — повторила Ніна, як молитву. — Сьогодні зі мною на чергування не треба йти.
— Добре, — спокійно відповіла Настя й узялася до хатніх справ.
«Так просто! — дивувалася Ніна. — Це було так просто! А я дурна переживала…»
Щаслива!
Оля прибігла зі школи вже під вечір.
— Чого так довго? — запитала бабуся. — Вже й обід захолов, тепер уже вечеряти сідай.
Оля роззирнулася по хаті.
— А мама де?
— Пішла вже на роботу, — буденним, рівним тоном відповіла Настя.
— Сама?!
— А що тут такого? — зразу стала захищати дочку. — Вона доросла жінка, має право робити, що заманеться.
— Вона ж боїться сама!
— Значить, уже не боїться. Пере-боялась. А може, й до Цурихи сходила — та вилила, відшептала переляк.
— Я піду до неї! — гаряче сказала Оля й почала складати книжки до портфеля.
В печі весело потріскував вогонь, в хаті пахло борщем. А Настя дивилася на онуку й думала, як зупинити те навіжене дитя, яке могло все розвалити.
Вона добре розуміла: дочці важко. На її плечах — і чоловіча робота, і жіноча, і школа… ще й дитина. А в Насті й здоров’я менше, і сил. Було б добре, якби зійшлися Ніна й Олексій. Було б добре…
— Не підеш! — промовила тихо але власно. — Нікуди ти не підеш. Сідай, вчи уроки, а завтра в школу. Скоро канікули, контрольні, готуйся. Нічого тобі бігати!
— Це він! Це через нього! — розпачливо вигукнула Оля.
— Вчи уроки, дитино. Вчи.
Оля важко опустилася на лаву, розклала книги на стіл. Тривога вже в’їлася в її душу і тягнула за собою Біду, повільно але впевнено. А та йшла, посміхалась, задоволено потирали свої крючкуваті лапки і йшла. Відчувала поживу.
Тим часом Олексій чекав на вигоні. Витоптав у снігу чималу місцину, на місці не стояв, нервував.
«Давно я не ходив на побачення…» — думав він, викидаючи черговий недопалок у сніг. Той зловісно шипів і гаснув.
— О, ти вже чекаєш? — озвалася Ніна.
— Та так. Я б і раніш вийшов, та Ваня сьогодні приїхав.
— То чого ж ти виперся?! — почала лаяти Олексія. — Син на вихідні приїхав, а він стоїть тут, як перехідний вимпел. Біжи додому! Я сама впораюсь.
Олексій тільки посміхався. Давно його не лаяла жінка… навіть скучив за цим. Колись Настя як вичитувала, то він аж з двору тікав. А тепер це здавалося приємним: хтось думає про тебе, переживає.
— Та він мене сам відпустив, — зніяковіло сказав Олексій. — Можна сказати, виштурхав у плечі. Тільки шапку встиг натягти. Вони там з Вітею Гіркою… друзі, не розлий вода.
— Ваня знає?!
— Так.
— І він?..
— Бажає мені щастя.
— А от Олі боюся сказати. Лячно. А як не зрозуміє? Мама, може, й здогадується… а Оля?
— Все буде добре. Ходімо вже.
Вони вийшли на шлях. Молодий місяць дивився на них схвально, зорі хитро переморгувались між собою.
Щасливі!
— Пам’ятаєш, як ти мене мало не збила у цій вуличці? — запитав Олексій.
— Ні, не пам’ятаю. Коли це?
— Та коли на шляху… отут, саме на цьому місці. Василю носа розбила.
— Я не била його!
— А кров… кров юшила, як з кабана.
— То не я! То він сам. Наступив на штанину, коли тікав, як побачив мене.
Вони засміялися. Потім знову стала тиша.
— Падлюка той Василь, — буркнув Олексій.
— Альош, не треба. Хай живе собі чоловік. Хоч від чоловіка в ньому мало що лишилось.
Олексій глянув їй просто в очі.
— Ти як перейдеш до мене, покинеш ту школу. Не треба буде ночами робити. Підеш у ланку.
Ніна здивовано зупинилася.
— Це ти мене так заміж кличеш?
— Так. Виходь за мене. Я… здається, мене до тебе тягне, як магнітом. У мене син, у тебе дочка… Ми самі. Одинокі. А разом воно якось легше буде. Погоджуйся. Та й мамі твоїй допомагатимемо.
І він благально подивився на неї.
Ніна мовчала, вдивлялася в його обличчя. «Чи правду каже? Чи не насміхається?..» В пам’яті сплив той перший, що обіцяв — і злякався, відступив. За нього все вирішила мама. А тепер вона ходить селом і навіть від онуки відвертається.
«Повірити?.. А якщо знову обпечусь? А що скаже мама? А Оля?!»
Ніна стояла, розгублена, а над нею кружляв легенький грудневий сніжок. Волохаті, великі сніжинки падали на її пухову хустку — єдину нову, що мала в хазяйстві. Ноги тремтіли в стоптаних, стареньких чобітках (не захотіла сьогодні вдягати валянки). Зате серце билося шалено, нестримно, намагаючись підказати їй правильну відповідь. І вона вже знала, чого воно від неї хоче.
Щаслива!
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!