2
Листопад того року прийшов разом із снігом і міцними морозами.
Олексій прокинувся ще затемна.
«Щось холодно в хаті», — подумав. — «Чи розтопити грубу?..»
Ваня був на навчанні, цього тижня не приїде, тож із їжею не мудрував. Відрізав шмат сала з широкою м’ясною прошаркою, цибулину, скибку хліба — і смачно захрумтів цибулею. Пожував, проковтнув через силу, нахилився, витяг із столика пляшку. Налив оковитої по вінця. Скалки у склі, здавалося, от-от вискочать із чарки.
Випив.
Знову відкусив сала й цибулі — тіло почало зігріватися, по жилах поволі розтікалося тепло.
«Отак краще…» — подумав.
Поставив пляшку назад до столика, накинув куфайчину, взув чоботи, натягнув шапку, дістав цигарку й узявся за клямку дверей.
Не відчиняються.
— Біс їх візьми! — вилаявся Олексій. — Чи хто підпер мене там?!
Натиснув усім тілом — двері подалися. Вийшов на двір — і застиг.
— Мати рідна! — не стримався. — Оце навалило! Оце тобі й листопад!
Снігу — по коліна, не менше. Мороз міцно щипав за вуха й щоки.
Олексій зітхнув і повернувся до хати.
Витягнув пляшку, налив ще одну чарку, випив, закусив. Поставив назад на місце. Відкотив у вушанці вуха, скинув фуфайку, натягнув пальто. Замість чобіт узув биті валянки.
І знову — на вулицю, розчищати двір. Наснував тоненьких доріжок, щоб можна було пройти до хліва, до колодязя. Потім — до свиней, до корови: подоїти, нагодувати. Курей не випускав — хай сидять, бо ще лапи відморозять.
Уже збирався повертатися, аж згадав:
— А Мухтар!
Розвернувся, взяв лопату й почав відкидати сніг від будки.
— Де ти там, друже? — гукнув до пса. — Вибач, забув за тебе.
Мухтар, вирвавшись із снігового полону, застрибав довкола господаря, дзвінко брязкаючи замерзлим ланцюгом.
— Зараз і тебе погодую.
Коли все по господарству доробив, рушив на роботу. Ще темнувато, але поки дійде — якраз розвидниться. Іти далеченько — аж за село, у тракторну бригаду.
На вигоні побачив постать: хтось ішов попереду, важко переставляючи ноги, які глибоко грузли в снігу.
«Якась жіночка», — примружився Олексій.
Фігура зіщулилася від холоду, губилася серед заметів, деякі — аж по пояс. Десь на Ведмедівці вже диркотів трактор — розчищали дороги. Але коли вони ще доберуться сюди?..
Жінка завмерла, видно — загрузла в кучугурі.
Олексій, мов криголам, розгортаючи стегнами сніг, кинувся на допомогу.
«Та це ж Ніна Потієва! До школи пробивається».
— Що, Ніно, застрягла? — засміявся.
— Ой, застрягла, Олексію! — теж сміється жінка, пара білими клубками вилітає з рота. — Так загрузла, що й не знаю, чи виберуся. А ж треба ж порозтоплювати груби в школі, поки діти не прийшли.
— Та сьогодні, може, й не прийдуть, — жартома заспокоїв він. — Дорогу ще хтозна-коли розчистять. Та й мороз дере, як скажений.
— А моя Оля вже збирається, — сказала Ніна, намагаючись висмикнути ногу із снігової пастки.
— Ну, раз Оля збирається, тоді я тобі допоможу.
— Чи не нести зібрався, Олексію? — розсміялась вона.
Обличчя Ніни світилося, й Олексій на мить отетерів. Стояв, як укопаний.
— То несеш? — не вгавала жінка. — Чи передумав?
— Та поніс би! Чом би таку молодицю не понести, — підхопив жарт він. — Та тільки дороги швидше прочистять, ніж ми доберемось.
Вони були за якихось чотириста метрів від школи, але здавалося — дорога без кінця.
— Іди по моїх слідах, — сказав Олексій.
Він ішов попереду, старанно утрамбовуючи сніг, Ніна — за ним. Іти стало значно легше.
— А якщо спізнишся на роботу, Олексію? — жартувала вона. — Бригадир тоді тобі задасть!
— Та яка там робота, — відмахнувся він. — Крути ті гайки та й усе. Всі на ремонті, готуємося до весни. День відбув — і добре.
— А Іван як там?
— Вчиться. Каже, подобається. Стане трактористом. Хоч я вже й навтішався цим. Перейшов би на пилораму. Ближче й легше. Але Лісний, голова наш, каже: «От прийде твій Іван — передаси йому трактора, а сам тоді іди колодки стругай».
Так, розмовляючи, дійшли до школи.
— Дякую вам, Олексію Петровичу, — офіційно подякувала Ніна. — Що допомогли мені пробитися через ці замети. Сама б зроду не дійшла.
— Та який я тобі Петрович, — знітився він. — Альоша я.
— Дякую, Альоша, — посміхнулася.
А в Олексія душа соловейком заспівала. Тепло розлилося всередині повноводною рікою. Щасливий!
Ніна відчинила двері школи, ще раз озирнулася. Шаль укрився інеєм від гарячого дихання, валянки повні снігу, а очі — лагідні.
— Бувай, Альоша.
— Стій, Ніно! Може, допомогти ще чимось?
— А як же робота? — засміялася.
— Та куди вона дінеться. Не вовк — у ліс не втече.
— Справді допоможеш?
— Ну так. Що треба?
— Та снігу відкидай, поки я розтоплюю.
І зникла в школі.
Олексій завзято працював дерев’яною лопатою, та все поглядав на дах: чи вже з усіх димарів дим іде, чи скоро вийде вона.
Сонце піднялося, коли Ніна вийшла. Клубки диму вже виривалися з шкільних коминів, теплі класи чекали дітей.
— Давай я сама, — простягла руку до лопати. — А то тобі ще через мене влетить.
— Пусте, — відповів Олексій, але руки з лопати не прибрав.
Ніна теж ухопилася за держак і потягла його на себе. Його рука ковзнула нижче й накрила її.
— Мамо?! А що це тут відбувається?
Ніна здригнулася. Перед нею стояла Оля, дивилася прямо у вічі.
Мати не витримала — відвела погляд.
— Та ось, доцю. Йшла на роботу, застрягла в заметах. Олексій допоміг дістатися та ще й снігу відкинув… Допоміг!
Говорила, а в очі дитині не дивилася.
— Я ж не застрягла! — образилася Оля.
— Та ти, мабуть, ішла по наших слідах, — виправдалася мати.
Олексію стало ніяково. Він зрозумів, що заважає їм.
— Я піду вже, — пробурмотів. — До побачення.
— Щасливо, Олексію, — озвалася Ніна.
Набурмосена Оля промовчала, непривітно провела його поглядом. Восьмикласниця була не рада: якийсь дядько так дивився на її маму. Це її мама. І більше — нічия.
А в Ніни в серці щось ойкнуло. Вона дивилася йому вслід — і помітила: чоловік пішов не протоптаним слідом, а поліз у нові кучугури.
«Чому б це?..» — усміхнулася жінка.
Щаслива.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!