«СЕНСИ ЯК ЗОРІ»

Це не тінь, що лягла на обличчя раптово й похмуро,

Не подія, не іспит, не термін, що в безвість сплив.

Це душа твоя зводить величну свою архітектуру,

Відчуваючи кожен акорд і життєвий приплив.

Ти вже не біжиш — ти пануєш над кожним кроком,

Не хапаєш повітря — п’єш небо, немов вино.

Ти дивишся в світ не наляканим, а глибоким оком,

Відпускаючи все, що відболіло й минуло давно.

Замість «встигну!» тепер розквітає святе «я бажаю»,

Це найвища свобода — не бігти в чужі міражі.

Ти нарешті стоїш біля власного, справжнього раю,

На своїй непохитній, осяяній сонцем межі.

Ти знаєш ціну кожній силі, і серцю, і нервам,

Ти бережеш себе, мов найвищу у світі кришталь.

Це мудрість, що сяє над часом — свята й неперервна,

Що знімає з майбутнього страх і тривожну вуаль.

Так, накотить іноді сум за дитячою вірою в диво,

За тією, що йшла у вогонь без питань і вагань...

Але нині ти любиш — так вишукано і правдиво,

Без самозрад, без ілюзій і без каяттянь.

Ти рахуєш не роки, а сенси, що стали як зорі,

Ти обираєш не галас, а спокій і якість розмов.

Твій час — це не прірва, це світле і тихе море,

Де головним залишається тільки твоя любов.

Вік знімає всі маски — і стається велике прозріння,

Коли все другорядне зникає, мов дим у вікні.

Ти — це чиста сукупність, ти — світло і власне коріння,

Що тримає твій всесвіт на самій живій глибині.

І в цю мить ти злітаєш над обрієм власним і вільним,

Зрозумівши нарешті таємницю одну:

Молодість дар — яскравий, палкий але був спільним,

А зрілість — це Храм, що ти з вибору звела в свою вишину!