Глава 4 — "Ілюзії, які не відпускають"
Я почала писати ілюзії. Не тому, що хотіла. А тому, що вони самі прийшли. Уже кілька неділь поспіль вони чіпляють мене зсередини, не дають спокою, з’являються тоді, коли я найменше цього очікую. Це не фантазії і не вигадані історії — це щось глибше. Це те, що народжується між правдою і бажанням, між тим, що є, і тим, чого ніколи не було.
Спочатку я не розуміла, що це. Думала — просто настрій. Просто перевтома. Просто думки, які приходять і йдуть. Але вони не пішли. Вони залишилися. Кожної неділі, ніби за розкладом, вони поверталися знову. У тиші. У вечорі. У тому моменті, коли світ ніби завмирає, а ти залишаєшся сама з собою.
Ці ілюзії — не красиві. Вони не про ідеальне життя. Вони про те, якою я могла б бути. Про те, ким я уявляю себе, коли заплющую очі. Про версії мене, які існують лише в голові. І кожна з них болить, бо вона не справжня.
Я почала записувати їх не для когось. Для себе. Бо тримати це всередині стало важко. Слова ніби самі просилися назовні. Вони лилися неідеально, нерівно, іноді без логіки — але чесно. І в цьому письмі я вперше за довгий час відчула полегшення.
Ілюзії чіпляють мене, бо в них є те, чого мені не вистачає в реальності. Спокій. Впевненість. Відчуття, що все на своєму місці. У них я не боюся майбутнього. Я не сумніваюся в собі. Я не думаю, чи достатньо я хороша. Але коли я повертаюся в реальність, контраст стає болючим.
Ці неділі стали для мене особливими. Вони ніби відкривають двері всередину мене. Я сідаю, беру ручку або відкриваю нотатки — і починаю писати. Без плану. Без теми. Просто те, що проситься. І кожен раз я дивуюся, скільки в мені всього накопичилося.
Ілюзії — це не втеча. Я це зрозуміла не одразу. Це спроба зрозуміти себе. Побачити свої бажання без фільтрів. Побачити страхи, які я зазвичай ховаю. Бо в ілюзіях правда виходить назовні набагато швидше, ніж у розмовах.
Мене чіпляє те, що я сама створюю ці світи — і сама ж від них страждаю. Я знаю, що вони нереальні, але почуття в них справжні. Іноді я ловлю себе на думці, що хочу залишитися там довше. Але життя не дозволяє. Воно завжди повертає назад.
Писати ілюзії — це ніби дивитися на себе в криве дзеркало. Ти бачиш знайоме, але інакше. І це лякає. Бо раптом усвідомлюєш, скільки в тобі нереалізованого. Скільки «якби». Скільки «можливо, колись».
Ці кілька неділь навчили мене важливого: я відчуваю глибше, ніж показую. Я думаю більше, ніж говорю. І мої ілюзії — це крик тих частин мене, які довго мовчали. Вони не хочуть зникнути. Вони хочуть бути почутими.
Я не знаю, куди мене приведе це письмо. Я не знаю, чи стануть ці ілюзії колись чимось більшим. Але я знаю одне: поки я пишу, я жива. Я чесна з собою. Я дозволяю собі відчувати, навіть якщо це боляче.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!