Там, де я більше не мовчу

Я продовжую писати, бо інакше ці думки не мають куди подітися. Вони накопичуються, як повітря в кімнаті без вікон, і в якийсь момент стає важко дихати. Я не завжди розумію, що саме хочу сказати, але відчуваю: якщо замовчу — зламаюсь. Писання стало для мене не хобі й не мрією, а способом виживання.

Є дні, коли я прокидаюся з відчуттям, ніби я запізнююсь. Не на автобус, не на урок, не на зустріч. Я запізнююсь у власне життя. Мені здається, що всі навколо знають, куди йдуть, а я стою посеред дороги й не можу зрозуміти, в який бік рухатися. Я дивлюся вперед — і там туман. Дивлюся назад — і там біль. І єдине, що в мене є зараз, — це цей момент і цей текст.

Я часто думаю, що зі мною щось не так. Чому я відчуваю глибше, ніж можу пояснити? Чому мене зачіпають дрібниці, які інші не помічають? Погляд незнайомої людини. Слово, сказане не тим тоном. Тиша після повідомлення. Я ношу в собі більше, ніж можу винести, але навчилася усміхатися так, щоб ніхто не здогадався.

Іноді я думаю, що я складаюся з протиріч. Я хочу світла — і тягнуся до теми. Я прагну тиші — і боюся залишитися наодинці з собою. Я хочу вірити — і сумніваюсь. Я хочу бути сильною — і втомилась бути нею щодня. У мені немає чітких відповідей, є лише чесні запитання.

Мене лякає майбутнє не тому, що воно погане, а тому, що невідоме. Я боюся не провалу, а того, що одного дня прокинусь і зрозумію: я жила не своє життя. Я робила “треба”, а не “хочу”. Я мовчала там, де мала кричати. Я залишалась там, де мала піти. Цей страх тихий, але постійний, як фоновий шум, який не вимикається ніколи.

Я часто відчуваю самотність навіть серед людей. Вона не гучна, не драматична. Вона просто є. Вона сидить поруч, коли я сміюсь, і тримає мене за руку, коли я плачу. Іноді я думаю, що звикла до неї настільки, що без неї мені було б навіть дивно. Але я не хочу звикати. Я хочу навчитися бути з кимось, а не поруч з усіма і ні з ким по-справжньому.

Писання — це моя спроба говорити чесно. Тут я не прикрашаю себе, не роблю вигляд, що все добре. Тут я дозволяю собі бути слабкою, розгубленою, втомленою. І водночас — живою. Бо поки я відчуваю, поки можу написати бодай одне речення, значить, я ще не зламалась.

Я не знаю, куди приведе мене цей шлях. Не знаю, чи стане ця книга чимось більшим, ніж просто зошитом із думками. Але я знаю одне: сьогодні я обрала не мовчати. І, можливо, цього достатньо, щоб зробити ще один крок уперед.