ДИХАННЯ ЕФІРУ

Коли небес завіса потьмяніє,

І прірва болю розітне шляхи,

Душа в німому відчаї німіє,

Шукаючи крізь темряву віхи.

Та я збагнула: це не край безодні,

Не згаслий промінь у полоні скла, —

Це гарт святий, це іспити Господні,

Щоб духу міць над світом піднеслась.

Страждання — не кайдани і не пута,

А чисте полум’я, що випікає страх,

Щоб істина, у суєті забута,

Святим вогнем розквітла на устах.

Це шлях тернистий, даний одиницям,

Лиш тим, хто витримає лезо й гарт,

Хто не схилився перед ницим лицем —

Той знає: крок цей був усього варт.

І як би доля не була суворою —

Ти вір у Бога й силу, що Він дав.

Стань сам собі надійною опорою,

Щоб сторінки буття переписав.

Здолаєш все, серце омивши в горі,

Мов перезапуск — тиха глибина.

Коли стихають внутрішні роздори,

Приходить перевтілення весна.

Життя твоє, мов дихання ефіру,

Скидає вантажі програм старих,

Процесор долі входить в вищу міру,

Зціляючи рубці гріхів твоїх.

Ти приймеш світ, омріяний і чистий,

Який в молитвах вірно заслужив,

Бо гарт душі — це шлях роси перлистий,

Що тінь розсіяв і хвалу явив.