4. Ожеледиця
Цього року зима мінлива: то мороз — і все завмирає, присипане тоненьким шаром снігу, то потепління — і все навколо тане, оживає. Вдень — дощ, а вночі мороз усе сковує льодом, і на ранок — ожеледиця. Усе вкрите тонкою плівкою льоду — хоч на ковзанах катайся.
Звичайно, собаки на ковзанах не катаються. Це я так сказав — для красного слівця. А от хазяйчиним онукам можна було б покататися. Та в них, мабуть, немає ковзанів, бо сидять удома й на вулицю носа не показують. А надворі — краса!
Тротуарна плитка у дворі вкрита льодом і блищить, шви притрушені снігом — немов усе розкреслено. На газонах трава теж у льоду: кришталева, стирчить, мов колючки їжака. А коли йдеш по газону — лід ламається і хрумтить. Прикольно!
Одного такого зимового дня, коли все навколо було вкрите льодом, до нас у двір прийшов сусідський кіт Чорний (я про нього вже розповідав). Він стрибнув із сусіднього двору на паркан, послизнувся і впав на нашу сторону. Як відомо, коти завжди падають на лапи. Тож, щойно приземлився, він прожогом кинувся геть від мене. Знав, що я його в спокої не залишу.
Трохи побуксувавши на місці, бо було слизько, він метнувся і застрибнув на дерево, що росте у нас у дворі на газоні. Це груша. Сидить Чорний на груші, а я бігаю навколо дерева і «кричу» йому:
— Злазь! Чого видерся на наше дерево? Іди геть та лізь на свої! Нічого по наших деревах шастати!
Звісно, з боку здавалося, що я просто бігаю і гавкаю. Та це не так. Я сумлінно виконував свої обов’язки і виганяв чужака з двору.
Так я бігав, аж поки на вулицю не вийшов Вульф на ранкову прогулянку. Відчинилися двері, і на терасу прожогом вилетів Вульф. Він не знав, що надворі ожеледиця, тому, вискочивши з хати, послизнувся і поїхав по терасі, а потім сходами — вниз у двір. І так би їхав далі, якби я його не зупинив.
Кіт, побачивши, що я відволікся, зістрибнув із дерева і попрямував до підвіконня, де стоїть миска з кормом. Ми з Вульфом — за ним. Сміхота! Бачили б ви це: перебираємо лапами на місці, ковзаємо, а кіт, ніби нічого й не сталося, спокійно прямує на терасу. Мабуть, пазурами чіпляється за лід.
Нарешті й ми рвонули. З розгону я врізався в кота, Вульф — у мене. Ми покотилися по двору — купа мала! Котилися аж до воріт. Кіт прошмигнув під ними, я з розгону врізався у ворота так, що вони загуділи, а Вульф — у мене.
Вульфу сподобалися ці «ковзанки». Він розганявся, а потім намагався гальмувати й ковзав по двору. Усе було б добре, якби він не ковзав у мій бік і не збивав мене з ніг. Тоді ми ковзали разом аж до воріт: я — в ворота, Вульф — у мене.
Нарешті ми призвичаїлися і почали ковзати в бік газону. Коли з’їжджали на траву — було не так боляче.
Раніше я зиму не любив: холодно і сумно, нема з ким погратися. Усі ховаються від холоду та вітру. А тепер — ЛЮБЛЮ! Особливо, коли надворі ожеледиця!
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!