Пригоди собаки на ім'я Лайк

Одного разу, дорогою з магазину додому, з чужого двору через паркан вистрибнула величезна й грізна собака — вівчарка. Вона була дуже велика. Разів у десять більша за мене. Стривайте… Я, мабуть, зі страху трохи перебільшив. Але в чотири рази більша — це точно.

Саме в цей час я і мій найближчий та найвірніший друг Вульф бігли щодуху вулицею, граючись і злегка кусаючи один одного. Грізно гавкаючи, вівчарка кинулася за нами. Вульф одразу прискорився — чкурнув так, що тільки лапи миготіли в повітрі.

Я зрозумів: якщо побіжу, нам буде непереливки — вівчарка нас розірве. Мені стало дуже страшно. Я зупинився. Став, як укопаний, а потім зробив вигляд, що просто прогулююся і мені байдуже, чи є хтось поблизу.

Подивився вздовж вулиці — чи далеко хазяйка. Повільно, дуже повільно пройшов повз вівчарку вліво, потім вправо, ніби нюхаючи повітря. Вона стояла, мов укопана. Не чекала такого нахабства й байдужості до себе.

У мене від страху тряслися ноги. Та я робив дурнуватий вигляд і помаленьку ходив туди-сюди, туди-сюди. А що робити? Бігти не можна. Тож чекав, коли підійде хазяйка. Вона щось придумає.

Нарешті!

— Лайк, додому! — крикнула вона.

Я не витримав і чкурнув так, що у вухах загув вітер. По дорозі кілька разів оглядався — чи не біжить за мною вівчарка? Величезна, страшна собака стояла ошелешена, мов статуя. Мабуть, її скував подив від такого нахабства.

Я біг, не зупиняючись, до самого двору. Біля хвіртки віддихався.

— Фу-у-у… — видихнув. — Пронесло!