«Бабуся тихо казку доплітала...»

Бабуся тихо казку доплітала,

В’язала теплу впевненість душі:

«Не суди, доню, — лагідно повчала, —

Чужих гріхів на себе не пиши.

Бо ти не знаєш, як тій жінці боляче,

Чи чому чоловік той опустив свій зір.

Життя буває надто вже тернистим,

Не все так просто, ти мені повір».

Я слухала — і ще не розуміла,

Здавалось, правда в кожного своя.

Але тепер, коли я теж доросла,

Ціну тих слів нарешті знаю я.

Ми бачимо лише одну сторінку,

А Бог читає книгу цілу ніч.

Не поспішай судити за помилку —

Буває стільки невідомих річ.

Бо щоб навчити серце розумінню,

Господь нас часом тими ж веде стежками,

Щоб ми пройшли крізь те саме каміння

І втерли сльози тими ж молитвами.

Тепер я знаю: краще промовчати,

Обійняти думкою, не кидати слів.

Бо тільки той навчився співчувати,

Хто сам чужу дорогу зрозумів.