Чи зустрінемось ми ще колись?

Я вкрилася аж по шию, але так надто гаряче. Відкинула покривало. Ввімкнула світло, сіла і взяла в руки книгу і термометр. Вечір п'ятниці має бути не таким.

Очі щипає і слова роману тікають як і мої думки. Жити наодинці було моїм бажанням ще з шістнадцяти років, але зараз мені хотілося, щоб хтось прилетів на порятунок як у тій рекламі про застуду чи просто приніс мені чашку чаю.

Ну звичайно, ртуть піднялася вище поділки 38 градусів, чого б іще я мріяла про такі дурниці. Ще трохи і все буде добре, я міцно засну. Так, у цій шухляді точно має бути жарознижуюче, але не це і не це. О, нарешті! Ну, термін придатності завершився лише два дні тому… А який в мене вибір? Вип'ю цей порошок і завтра в мене буде справжній вихідний.

Я таки замоталася в покривало і залишила увімкнену настільну лампу. На приліжковій тумбочці стояли кілька книжок, які я маю прочитати. На одній зобразили парочку, що забулася в обіймах і вітер розвівав їхнє волосся. Як вона сюди потрапила? Мабуть, Юля залишила, щоб ще раз нагадати, що лише в мене немає особистого життя і пора це змінювати. Гарна спроба, але читати я це не буду!

Роздумуючи про слова, які скажу їй завтра, обриси квартири розтанули і я опинилася на борту корабля. Вітер доносив до мене солоні бризки і надимав парус. Я очікувала, що це яхта, але оглянувшись побачила великий дерев'яний корабель із головою якогось птаха на носі і канатами, що звисають навкруги.

— Хой, панно, ви принесете нам удачу чи біду? Я маю негайно доправити таке прекрасне створіння на берег, адже насувається шторм.

Я набрала повітря, щоб заперечити цій нісенітниці, адже море спокійне, але небо навкруги затягло свинцевими хмарами. Корабель почало кидати по важких хвилях.

— Де вся команда?— крикнула я щосили.

Ще мить і цей незнайомець обіймає мене за стан, іншою рукою тримаючись за канат. Мій ріст змусив потрапити поглядом на його розстібнуту сорочку і засмаглі груди в краплинах води. Чи може поту?

— Я Вас врятую!

Тільки-но я вирішила, що тут щось не так, як корабель накрило хвилею і ми з моряком полетіли, вдарившись об щоглу.

— Люди добрі, як же боляче!— я вхопилася за ліжко, щоб піднятись. О, то це був сон. Піжама прилипла до мене як друга шкіра, отже, температура таки впала. Я дезорієнтована падінням з ліжка і лихоманкою негайно мусила випити води, аби в голові прояснилось. В кухні вітер ворушив фіранкою, а за розчиненим вікном світив повний місяць. Я ж не відчиняла вікно навстіж?

— Ай! Та щоб тобі!— голову струсонуло, бо я знову гепнулась на підлогу у мокру калюжу.

"Тільки б кран не прорвало, цього я вже не витримаю."

Але мокра пляма була невелика і це втішило мене. Обережно ступаючи, щоб не вляпатись у ще щось, я пішла зачинити вікно. Аж почула шум за стіною. Ну от і сусідів розбудила.

Все що я зараз хотіла — це сухий і теплий одяг, а і пити. Халат, що є у ванній підійде ідеально. Мої босі ноги створювали якесь дивне відлуння чалапаючи по підлозі.

Та це було не так дивно як те що я побачила у ванній.

Натиснула вимикач і зрозуміла, що вдарилась головою сильніше ніж очікувала. Бо переді мною стояв той самий чоловік, що був на кораблі. І з нього капала вода на мій пухнастий коврик для ванни. Він ніяково усміхнувся і знизав плечима, мовляв вибач.

До цього моменту я вважала себе раціональною людиною із стійкою психікою, але зараз я хотіла кричати і викликати швидку допомогу — для себе. Здається, паніка відобразилася на моєму обличчі чи в очах, бо моряк дуже повільно підняв руки, щоб показати, що він безпечний. Але мене зараз більше непокоїло чи він справжній?!

— Я зараз все тобі поясню, тільки не тікай.

Коли незнайомець у твоїй квартирі просить не тікати, хочеться зробити з точністю до навпаки. Єдине, що тішить, він вже не говорив з такою бравадою як у сні, але менш привабливим все одно не став. Так, треба зосередитися і думати логічно. Але нічого розумного в голову не приходило. Я схопила свій м'який халат і накинула поверх піжами — це дало мені оманливе відчуття безпеки. Я навіть наважилася кинути непроханому гостеві рушник і запросити на кухню. Сама ж старалась триматися на відстані, хоча розміри моєї квартири цьому не сприяли. Нас розділяв стіл і це мене заспокоїло настільки, що я ввімкнула електрочайник. Якийсь час чутно було лише як шумить вода, а чоловік дивився на синю лампочку кнопки і витирав мокре волосся. Я не витримала і коли вода дійшла до піку кипіння сказала:

— Ти обіцяв все пояснити.

Він підняв на мене очі, оточені таки пухнастими і довгими віями, що напевно би шкрябали по окулярах.

— Я думаю з чого почати.

— З найпростішого. Хто ти? І як тут опинився?

— Ну, якщо так?— це йому весело чи я вигадую, але чоловік продовжив: — Я людина, викладач квантової фізики. І я думаю, що потрапив сюди з паралельної реальності, яку ви називаєте — сон.

Абсурд! Але з психічно-неврівноваженими людьми потрібно говорити спокійно, здається.

— Гаразд, якщо ти викладач, то чому ти одягнений як пірат.

— О, ну це вже ти мені скажи?

— Чому це я?

— Тому що це твоя свідомість створила мені такий образ.

Я хотіла поставити йому таке запитання, яке б зразу завалило все, що він хоче мені нав'язати. Але натомість просто ущипнула ногу до болі, спробувати ж можна?

— То ти хочеш сказати, що тебе створила я?

— Ні-ні, все працює не так. Хоча до сих пір це все для мене була лиш теорія… Якщо вірити нашим науковцям, то коли ви засинаєте, потрапляєте у міжпросторовий вимір де зустрічаєтесь із нами. Ми маємо можливість втілювати ваші приховані бажання у таку собі реальність, але цей світ не стабільна матерія, тому там іноді все йде не так. Ну ти ж пам'ятаєш як буває, що у сні сходи зникають просто під ногами або двері не відчиняються?

— То ми зараз там?— Сама того не очікуючи я щиро намагалася зрозуміти, що він мені пояснює. Хоча періодично відволікалась на його безглуздий костюм.

— Ні. Я читав, що іноді відбуваються збої. Ви називаєте це лунатизмом. Але насправді, це не ви ходите уві сні, а ми потрапляємо у вашу реальність і ви можете з нами взаємодіяти.

— То інші тебе не побачать?

Але відповіді я не почула, бо посуд почав трястись і звідкілясь лунало… Гарчання?

— Цього я боявся, найбільше. На нас полюють,— сказав він, відкидаючи рушник.

У цей момент, мені дуже-дуже хотілося прокинутися. Але крізь мій холодильник почала з'являтися темна постать, яку можна побачити лише в жахливих снах. Я вирішила підіграти, адже якщо це сон, то я рано чи пізно прокинусь. А якщо це таки правда, то потрібно звідси вшиватись.

Мій співрозмовник вже заливав чорну почвару збитими вершками з банки. Мені не шкода, вони вже давно відкриті, але це ніяк не допомагало. Та коли він надумав їх підпалити, я схопила моряка за руку і потягла до виходу під завивання тієї істоти.

— Я знаю як нам вибратись,— перекрикувала гул я. Всі вже мали б розворушитися від такого гамору, але ні, у сусідських квартирах було тихо. Я навіть оглянулась чи справді ззаду мене біжить високий красень.

Наші очі зустрілися і навкруги залунала музика з пригодницьких картин. Але чорна тінь мала справжнісінькі кігті, що викрешували іскри із стін, і поглинала світло. Як тільки темрява від неї наблизилася, музика зникла і реальність навалилась на нас з подвійною силою. Я дуже чітко усвідомила, що піднімаюсь на дах багатоповерхівки у банному халаті з чоловіком, що мені наснився.

Ми зачинили за собою двері з таким гучним "лясь", аж стіни здригнулись. Мій супутник накреслив рукою на їх поверхні якийсь символ і щось прошепотів. Мені було байдуже, що це нагадувало магію, бо гул припинився. І ми були просто парою людей на даху у місячну ніч. Жар від стресу зійшов і мене почало трусити від холодного осіннього повітря. Моряк сказав:

— Це затримає його на якийсь час.

А сам підійшов і обняв мене, щоб зігріти — так, наче ми були знайомі все життя. Я хотіла відійти, але ж нічого поганого не сталося, а тепло людського тіла добряче допомагало після спаду рівня адреналіну.

Та й куди тут підеш?

— Може, таки поясниш, що це було?

— Думаю, що так виглядають ловці. Це такі духи, які стежать за між просторовими помилками. Точніше, не стежать, а винюхують аномалії і пожирають їх.

— Тобто, вони хочуть зжерти тебе? — я його звісно не знаю, але ж віддавати людину на розтерзання, виглядає як збочення.

— Ну, поки що, вони виловлюють зсуви між реальностями. Але ми ж ті зсуви і породжуємо, тому в кінцевому результаті, вони хочуть знищити тих хто не дає їм спати, тобто нас.

Я звільнилась з його обіймів, щоб заглянути в обличчя, і навіть торкнулася його передпліччя, чомусь дотик робив усе не такою вигадкою.

— Добре, як нам звідси вибратись і чи можна якось повернути все як було?

— Коли зійде сонце, мене має затягти назад у мій світ. Але повторюю, я лише читав про такі випадки, бо це дуже рідкісне явище.

— Отже, нам потрібно протриматися до сходу сонця і тоді все знову буде гаразд?

— Думаю, що так. Ти забудеш мене, а я тебе. Знаєш, як сон, якщо його не записати.

— Звучить добре,— сказала я і навіть спромоглася на усмішку, хоча мені чомусь стало сумно, що я все забуду.

Двері почали скрипіти, ніби їх хотіли виламати.

— То як щодо вибратись, може, пожежна драбина?

Ми обоє глянули вниз де чорніло, те що мало бути драбиною. Я не боюся висоти, але чітко усвідомила, що ми знаходимось вище п'ятого поверху.

— Я можу допомогти,— він сказав і в його руці опинилася така ж мотузка як і на кораблі і знову залунала музика з пригодницьких фільмів.

— Що це?

— Ну в твоєму світі я маю сили, щось на зразок магії. Я ж повинен виконувати бажання як у сні.

— А музика?

— Твоя підсвідомість вважає це дотепним чи милим.

Одна завіса відлетіла і крізь шпару пробралась довжелезна лапа з кігтями. Ми не стали більше зволікати і обвязавшись мотузкою полізли по драбині. В якийсь момент я зажмурила очі, бо більшість уваги і так йшла на відчуття. Місячного світла було недостатньо, а на такій висоті холод пробирав до кісток або ж температура мого тіла знову піднімається. Відчуття часу підказувало, що ми близько до мети, але це був обман. Моряк був нижче за мене на кілька сходинок і говорив щось підбадьорливо, шкода, слова віднесло вітром. Аж виття відновилось і мене схопили за руку холодні шершаві пальці. Я почала повторювати: " Це не насправді, не насправді!". Але не допомогло, драбина вище нас почала зникати — щабель за щаблем. Примарна лапа ще міцніше обхопила мою руку, а знизу закричав чоловік:

— Рятуйся!

Я відчула, що мотузка, яка єднала нас зникла, а почвара тяглася до моєї голови. Тому потягла свою руку що є сили і, звичайно, не втрималася. Вже будучи в польоті майнула думка, що зараз я прокинусь. А натомість я приземлилась в теплі обійми того самого чоловіка, що й у сні. За законами фізики, я б мала звалити його з ніг і ми обоє би щось зламали. Але ні, не цього разу. Зараз ми стояли на асфальті біля смітників, а місяць освітлював нас ідеальним колом, наче прожектор. Музика цього разу була з якогось фільму із Джулією Робертс і його очі стали для мене жаданою глибиною. Аж ось він закашляв, а я не придумала нічого кращого ніж запитати:

— Як тебе звати?

Магія моменту зникла, а він здивовано глянув, ще кілька разів кашлянув і сказав:

— Юпітер.

— Та ти жартуєш, певно?

— Чому? Для нас це звичайне ім'я. Я читав, що у вас так називають планети. Можливо, ваші люди дізнались такі імена, коли відбувся схожий збій.

Я подивилася вгору, звідки щойно падала. Відчуття ейфорії охопило мене, адже я вижила. І драбина була на місці.

— Але як? Як тобі вдалося мене спіймати?

— Я використав свою силу, але тепер відчуваю таку слабкість, наче зараз звалюся з ніг. Тому нам потрібно забиратися звідси.

— Але куди?

— Спробуй подумати про місце, де ти відчуваєш себе щасливою і твоя реальність ідеальна.

Я не довго думала, хоча запитання здалося дуже складним. Та на поверхню виплив спогад про ботанічний сад з маленькою водоймою і черепашками.

І от ми вже там. Хоча ні, це внутрішня оранжерея. Я навіть не здивувалася та й часу не було. Новий знайомий, не могла я ще називати його по імені, просто сповз по стіні вниз.

— Здається мої сили обмежені. Ну що ж це цікаве спостереження. Але навряд, я зможу врятувати нас наступного разу.

Я сіла на підлогу поруч, вдивляючись у прозорий купол за яким ховалися зорі.

— Як нас врятує це місце?

— Чесно? Не знаю. Але дослідив, що щасливі сни більш стабільні ніж жахи.

— Точно. Як же тоді у вас, що є підрозділ жахіття?

— Не зовсім, іноді ви бажаєте пережити якусь травмуючи ситуацію, а ми як хороші актори виконуємо свою роль.

— То виходить, що ви наші раби?

— Це швидше робота. У нас є і своє життя.— Трохи ображено, відповів він.

Місце було справді красиве і заспокоювало мене ще з тих часів як я приходила сюди з батьками. І навіть потім, коли вони розлучились. На якусь мить, я забула, що не сама. Але він знову закашляв.

— Кажеш, своє життя? То у тебе там є дім і собака, а може дружина і діти? А вночі тебе затягує у дивні романтичні, а той жахливі сни?

Він так усміхнувся, навкруги аж посвітлішало.

— Ні дружини, ні дівчини, якщо тебе це турбує. Є лише кіт. І мене затягує не кожної ночі. Я ж стараюсь зрозуміти, що керує вибором того чи іншого учасника історії.

— А які тоді сни у вас?

— У нас немає власних снів, лише з вами.

Мені здалось, чи він засмутився? Дивно, але я захотіла його розрадити. Деякі люди люблять розповідати про свою роботу, от я й продовжила допит.

— Але чому в твоїй реальному про нашу знають, а у нашій про вас ні? — А в думках додала, якщо я не марю від гарячки.

— Ви знаєте про нас, але так як схильні до егоцентричності, то вважаєте нас витвором своєї ж підсвідомості. Наші дослідження дуже давно пішли в іншому напрямку, на даному етапі я вивчаю яким чином корелюється поєднання ваших і наших особин під час сну. Це тема моєї кандидатської.

О, знову усмішка, цього разу ніяково, я зрозуміла, що він молодший ніж мені здалося спершу. Мені знову захотілося торкнутися його, щоб відчувати, що все насправді. Але ми вже і так притулилися плечима, а я й не зауважила коли.

І тут мене осяяло, я аж підстрибнула і ткнула пальцем просто в груди цьому вигаднику.

— А як же бути, коли нам сниться хтось із рідних чи знайомих,— відчуття було наче я зловила його на брехні.

Жоден мускул не виказав його збентеження, лише безмежна втома. Та що ж з ним коїться?

— Ну тут все просто — це або двійник, що виглядає як людина з вашого світу або рідкісний вид наших — їхнє вміння дозволяє змінювати зовнішність.

— Що? То у вас там кожен має якесь уміння ви наче світ чарівників?

Він голосно розсміявся та завершив усе кашлем.

— Ми не маємо ніякої магії у нашій реальності. Лише на стику наших світів і як виявилося, у вашому світі теж. Але чому ми все про мене? Розкажи краще, чому гаруєш з дня у день на ненависній роботі і виснажуєш себе до гарячки?

— Та це просто застуда. Ти краще поясни, якщо такі випадки вже бували, то чому не залишилось жодних доказів вашого перебування?

— Так же ж ловці! Вони для того й існують, знищують всі зміни і коливання. А тому ваші бачать лише самотню людину, що блукає уві сні.

Я замислилась, якось це усе не вкладається в голову. Але хвилинку:

— Як це ти знаєш про мою роботу?

О, нарешті, я його спіймала. Він так густо вкрився рум'янцем, що ні щетина, ні напівтемрява не рятували.

І знову все зіпсував оглушливий гул. Темні постаті оточили нашу оранжерею з усіх сторін, їхні кігті продирали собі дорогу до нас. Звук змушував затуляти вуха і зціплювати зуби. Коли перша шиба дала тріщину, Юпітер не витримав і піднявся на ноги.

— Якщо це наш кінець, то потрібно зробити його незабутнім. Як щодо останньої фантазії?

Мені було так страшно, що я ледь змусила себе простягнути руку на зустріч його. В раз жахливий скрегіт зник, а натомість залунала мелодія — ледь чутно. На деяких рослинах з'явилися вогники, що слабко мерехтіли, але додавали затишку. Мій халат перетворився у плаття-сліп, а його одяг у легку світлу сорочку та лляні штани. Дивно, але холодно не було. Я перестала піддавати критиці всю нереальність ситуації, а розчинилася в моменті. Тому наш танець був більш граційний ніж звичне для дискотек похитування. В його очах виблискували вогники, поки він не прихилився до мене і не поцілував у маківку. У маківку? Не так я хотіла попрощатися, тож встала навшпиньки і поглянула на його обличчя, щоб запам'ятати всі риси. Здається він зрозумів, бо сказав:

— Але ж ти все забудеш…

— Це не має значення зараз.

І наші губи зустрілись та ще приємнішими були його руки на моїй спині, а потім на шиї та у волоссі. Мене завжди дивувало, коли казали про відчуття дому поруч із кимось. Це тепло, що розлилося по тілу, мабуть, і було тим самим. На жаль чи на щастя, небо над нами вже сіріло і мій супутник зникав просто на очах. Він прошепотів:

— До зустрічі у снах. Ми нічого не забуваємо…

І все заполонила темрява.

Я прокинулася в своєму ліжку, в тому ж таки халаті і з листям у волоссі. Моя кімната, залита сонячним світлом, здавалася менш реальною ніж усе, що було вночі. Надіюсь йому не зашкодили вчорашні пригоди. Я пам'ятаю?

Вхопивши телефон, почала записувати свій сон у нотатки. Деталі намагалися втекти як пісок крізь пальці, але я була швидша, надіюсь.

Наостанок, знайшла пакетик від жарознижуючого і уважно прочитала склад, ніби це могло щось пояснити. Єдине чого я вчора не зауважила, так це рік. Воно було протерміноване на рік і два дні. Та навряд чи хтось запише мій досвід у перелік побічних дій.

Навіть, якщо це все було моїм маренням, то я хочу запам'ятати його на все життя. Одне я зрозуміла точно, моя самотність — це штучно виставлений бар'єр і я збираюсь його зруйнувати. А, і ще робота.

В око впала обкладинка того жіночого роману і я зауважила, що одяг на герої такий же як був у мого гостя. Якби я вміла добре малювати, то зафіксувала б його риси на папері, а так лише в голові. В ньому було щось від того хлопця з реклами і від мого першого кохання із школи. Якщо все таки вони не забувають, то можливо, він знайде якийсь простий шлях до мене? Небезпечний крок до божевілля — мріяти про таке. Але мене не відпускала думка:

"Чи зустрінемось ми ще колись?"