Блада

Озеро ледь звільнилося від крижаних обіймів, як селяни вже почали радісно діставати сітки для риболовлі та розчищати пологий берег від заростей очерету. Але віддалені, дикі частини берега лишали недоторканими — боялися гнівити водяника, який, буцімто, любив карати необачних.

Проте хохлик знав краще. Старий лежебока-водяник давно заплив за сусіднє озеро, ще в ті давні часи, коли куявськими землями блукали зайди-авари. Його давно не було видно, тож єдиною господинею озера залишилася інша його мешканка.

Маленький дух сидів на осоці й задумливо жував очеретину, коли почув шерех у кущах.

- Чи русалка ще спить? – стривожено запитав гука, висунувши голову з густих заростей. Не дивлячись на свій юний вигляд, очі в нього були дорослі, наповнені мудрістю століть та якоюсь дивною печаллю.

- Спить, що ж їй там, - недбало відмахнувся хохлик. – Ні весна, ні сонце її не турбують. От прокинеться скоро, і припряже нас до праці.

- Ми її єдині помічники, тож не дивно, що на нас лежить така відповідальність, - повчально сказав гука, а потім додав тихцем: - Якби не це, ти б цілими днями заманював селян у ліс та плутав їм сітки для риболовлі.

- А ти б лише шумів у лісі, збиваючи подорожніх зі стежок! - буркнув хохлик. - Не кожному дано таку майстерність, як мені.

Гука лише знизав плечима й примирливо посміхнувся:

- В будь якому разі, русалка невдовзі прокинеться. А поки що давай краще зробимо щось корисне.

- Будемо селянам сітки плутати чи воду в берегах каламутити? – зацікавився хохлик.

- Ні! Ми будемо готуватися до її пробудження. Вона не любить безладу, а нам ще стільки всього треба зробити... – гука закинув руки за голову, вдихаючи свіжий запах ранньої весни. – Почнемо з очерету. А ти, хохлику, можеш нарешті показати свою майстерність у чомусь корисному.

Хохлик пирхнув, але мовчки почав зривати сухі стебла, готуючи місце для пробудження їхньої подруги.

- Але все одно це не чесно, - за хвилину знову почав бурмотіти він. - Треба буде вкладати яйця метеликів в порожні жолуді, помагати мурахам, вчити птахів будувати гнізда, псувати сильця... А як зустрінеш людину - води її всю ніч по хащах! Ех! А взимку що? Спи собі на припічку в селянина, слухай, як його дружина лається і репетують діти...

- Ледащий ти, хохлику, - глузливо відповів гука, але раптом замовк.

Спокійна озерна гладь раптом сколихнулася, збурилася, побігли хвилі, ніби води прокидалися від довгого сну. Зашуміли верби, їхні довгі гілки-трясовиці почали хилитися від вітру, а посеред озера утворився водоворіт, з якого повільно випливла тонка дівоча постать.

Посміхнувшись, русалка пірнула і попливла до берега. Її рухи були такими плавними, що здавалося, вода пестила її біле тіло.

- Я раджу тобі тікати, - пробурмотів хохлик. - Зараз припливе і вигадає нам якесь нове завдання. Будемо обертати навспак млини, чи хвалити жаб, щоб ті гучніше кумкали, чи рибу визволяти з рибацьких сіток...

- Та ну тебе, хохлику, - насупився гука. - Невже ти не сумував за русалкою?

Хохлик зітхнув, але нічого не відповів. Правда була в тому, що він і справді сумував за нею, хоч нескінченні доручення йому добряче набридли. Вона не була такою, як вони. Молодша на кілька століть, русалка була іншою навіть серед нечисті: вона любила людей. І це їх часто непокоїло.

Русалка виринула на поверхню. Вода стікала з її сріблястих кіс, що спадали аж до колін, частково прикриваючи її тендітну наготу. Ступивши на берег, вона залишила на піску сліди тонких перетинчастих ступней. Вона була мов створена з сяйва, ніжна і прекрасна, мов лілея, з її пробудженням озеро неначе ожило, наповнюючи повітря шепотом хвиль.

- Ну, братики, - злегка посміхнулася русалка. Її голос був тихим, мов дзюрчання джерела. – Чи пам’ятаєте ви мене?

- Як же не пам’ятати тебе, любко, - швидко вкрив своє буркотіння добродушною усмішкою гука.

- Звісно, пам’ятаємо, - пробурмотів хохлик, хоч йому й не дуже хотілося цієї зустрічі.

Русалка засміялася, і в її сміху чувся передзвін весняного струмка.

***

Час плинув, і крига, що сковувала води озера, зрештою зійшла, залишаючи чисту водяну гладь. Прилетіли перші птахи - вівсянки. Запусти непомітно змінилися на Ярилин тиждень; той - на Березосвято; а не встигли вони й оком змигнути, як настала Купальська ніч. У сині води озера попливли віночки.

Цього літа тепло прийшло рано. Хохлик, як завжди, не міг обійтися без витівок: підглядав за любчиками, які шукали усамітнення в набережних заростях, й хихотів, спостерігаючи, як ті лякаються його примарних витівок.

Лише гука помітив, що з русалкою коїться щось дивне. Раніше вона із захватом заманювала юнаків до озера, лоскотала їх і тягнула під воду, щоб потім ті, перелякані, вискакували на берег і з усіх ніг бігли до села.

Тепер же русалка рідко пустувала. Вона могла годинами сидіти на старій вербі, задумливо плетучи вінки з її гнучких гілок. Її погляди, якими вона проводжала любчиків, були незвично тужливими.

Одного вечора, коли хохлик повіявся кудись до села, гука залишився сам на сам із русалкою і спробував довідатись, що її гнітить.

- Люба, - мовив він до неї. - Останнім часом ти сама на себе не схожа. Що ж сталось? Чи селяни не принесли тобі хліба і квітів на Русалчин Тиждень? Чи, може, хтось із духів тебе образив?

Русалка, крутячись на вербовій гілці, лише зітхнула й тихо промовила:

— Ні, гуко, не в тому річ.

Дух зачудовано нахилив голову, а тоді, блиснувши очима, хитро спитав:

— Чи не хочеш, щоб я приніс тобі перли з-під гори Сленжи? Вони білі, мов сніг, і сяють, неначе лукаві вогники з боліт. Або, може, забажаєш морського бурштину? Кажуть, це сльози богині Юрати, що їх вона проливає за втраченим коханням. Я все зроблю, русалко, скажи лиш, як повернути посмішку на твоє личко.

Русалка знічено опустила очі, злегка прим'явши в руках вінок з очерету.

- Любий гуко, я закохалась.

Гука завмер, неначе вражений блискавкою.

- Закохалась? - нарешті запитав він. - І в кого ж?

— Ох, гуко! - вигукнула русалка. - Я покохала людину!

Дух застиг, ошелешено дивлячись на неї, а потім тихо прошепотів, більше до себе, ніж до неї:

— Людину...