Блада

Сонце вже ласкаво пригрівало на небосхилі, коли русалка з гукою покинули води рідного озера і подалися до лісу. Щебетали птахи, що й не думали лякатися двох духів; затишно похитувалися дерева, нашіптуючи їм свої таємниці. На павутинні блищали краплинки вранішньої роси, сяючи, мов дорогоцінні адаманти.

- Ось ми й прийшли, - мовив гука. - Незабаром хохлик приведе сюди твого милого.

Маленькому духові не подобався помисл русалки, але не наважився їй відмовити.

На відміну від нього та хохлика, русалка ніколи не була людиною. Вона була душею озера, народженою від місячного сяйва, що торкнулося його вод. Вона була ще дитям, хоч і виглядала як доросла жінка. Гука хвилювався, що людський мужчина може зранити її ніжне серце.

- Дякую тобі, гуко, - мовила русалка, її очі сяяли натхненням. - Ох, як я кохаю його, як я його кохаю!

Гука лише мовчки слухав, тож вона мовила далі.

- Цієї зими, коли Мороз ще тримав моє озеро в своїх крижаних обіймах, мій спокій перервало якесь дивне світло. Це рибалки розпалили вогонь, щоб прорубати отвір в кризі. Я розлютилася, що вони насмілилися перервати мій сон, але раптом одна людина посковзнулася і впала крізь кригу просто до мого ложа, - її голос затремтів. - Він лежав там, на самому дні, його очі все ще дивилися на мене... О, гуко, він був такий гарний, такий надзвичайний, що мені здалося, наче самі боги наділили його красою. Я хотіла залишити його там назавжди, аби він належав лише мені... Але він почав задихатися, тож я мусила його відпустити. Я винесла його з глибин і виштовхнула крізь ополонку. А потім повернулася на своє ложе. Але мені стало так самотньо...

Русалка на мить замовкла, вдивляючись у далечінь.

- Всю зиму я думала про нього. Мріяла, чи запам'ятав він мене, чи розповість комусь про те, що бачив. А потім настала весна. І я, мов тінь, я прокралася в село, щоб знайти його. Я побачила його на полі. Він працював, і сонце осявало його, мов героя з давніх билин. Я спостерігала, як рухаються його м’язи, немов вилиті з міді. А потім він заспівав, гуко... Його голос був такий сильний, такий глибокий, такий проникливий... Мені здалося, ніби вітер вхопив мене і забрав далеко-далеко, туди, де є лише я і його пісня... Саме тоді я зрозуміла, що мали на увазі мавки, кажучи що бажали б кохати чоловіка до смерті...

Раптом русалка стрепенулася, перервавши розповідь.

- Ах, це він! Гуко, зникай хутчіш! Хоча ні, зачекай! Начаклуй мені білу сорочку...

Груба селянська тканина, позбавлена вишиваних оберегів, надійно приховала русалчину наготу.

"Я схожа на біднячку," - подумала вона, невдоволено оглядаючи себе.

Їй хотілося повстати перед милим у всій своїй чарівній красі. Та вона розуміла, що цим вона могла лише налякати його.

З-за дерев вийшов високий, міцний юнак. Довга лляна сорочка спадала до колін, а потерті ногавиці з численними заплатками свідчили про нелегке селянське життя. Босі ноги лишали сліди на вологій землі, а обличчя юнака прикрашав здоровий рум’янець.

- Здрава будь, дівице! - крикнув він, здалеку помітивши її.

- Здрав будь, - мовила русалка, споглядаючи на нього з ніжністю.

Юнак наблизився, і вони пішли поруч, хоч русалка ледве наважувалася подивитися на нього. Його погляд ковзнув її тендітною постаттю. Йому здалося, що дівчина надто бліда, аж прозора. Нічого спільного з засмаглими, рум’яними дівчатами, до яких він звик у селі.

"Чи хвора, чи княжа дочка, - подумав він і ледь помітно гмикнув. - І від неї смердить рибою."

- Як тебе звати? - несміливо запитала русалка.

- Я звуся Грабко, - відгукнувся юнак. - А ти що, немісцева?

- Я з-за озера, - ухильно відповіла русалка, схиливши голову. - А ти хто?

- Прошу, прошу, що ж це за цікавість така! - розсміявся селянин, не надто зацікавлений її питаннями. Погляд його карих очей блукав лісом, ковзаючи поверх русалки, наче вона була простою сільською дівчиною.

- Ну будь ласка, Грабку! - русалка спробувала підсилити свої чари, але пучок полину, що висів на шиї юнака, разом із різьбленим дерев’яним коником і вишитими на сорочці оберегами, надійно захищали свого власника.

- Хай тобі буде, - усміхнувся юнак і почав розповідати. - Мій батько грав на волинці. Усі свята він проводив із тією своєю волинкою. Коли пив, то грав, як сам чорт, а як був при ясному розумі — усе село кидало в нього гнилою ріпою. Та окрім музики, був він ще й стригалом, і ножиці в його руках були гостріші за язик жони. Коли стриг, то не пив; а пив, коли грав. І так усе йшло, доки він із мамою моєю не побрався. Були в неї вуса, знаєш, такі густі... Та одразу після шлюбу батько їх обстриг. Тож грав він і стриг, доки мама його за селом не закопали...

Русалка йшла поруч, не зводячи з нього очей. Якби в неї було серце, воно б шалено калатало, якби вона могла дихати, її дихання було б важким і поривистим. Вона повірити не могла, що її мрії здійснилися, що вона йде поруч з коханим чоловіком, що він розмовляє з нею, як із простою дівчиною.

- ...Кажуть, що я схожий на нього як дві краплі води, - закінчив свою оповість Грабко. - Бо люблю співати і полюбляю горілку...

- Я кохаю тебе, - раптом перебила його русалка. Вона зупинилася, і вони обоє завмерли на вузькій лісовій стежці.

- Кохаєш? - здивовано перепитав він, звівши брови на переніссі.

- Так, кохаю! - Її голос був наповнений такою пристрастю і щирістю, що Грабко на мить застиг, ніби зачарований. Його очі набули того дивного виразу, який набирали інші чоловіки, що їх русалка колись заманювала ради пустощів у воду.

- Дай-но мені вуста твої цілувати, - мовив він, нахиляючись до неї.

— Ні, стій! — злякано скрикнула русалка, але було пізно. Його шорсткі, обвітрені губи торкнулися її губів.

Вона відсахнулася, приклавши долоню до вуст.

- Що трапилося? - розсердився Грабко, дивлячись на неї прояснівшими очима.  - Чи ж не казала ти, що кохаєш мене?

- Ти не розумієш, - прошепотіла русалка, її голос тремтів. - Ти поцілував мене і тепер ти приречений на мене. Тепер я твоя навіки - і ти мій навіки...

- Що ти мелеш, біснувата? - обурився Грабко. - Якби через поцілунок таке траплялося, то я вже був би приречений на половину села!

Русалка розчаровано похитала головою.

- Я не хочу, щоб ти страждав через мене. Прийди до озера, коли срібнолика Хорс підніметься на небосхил. Там я спробую тобі допомогти, якщо зможу.

- Ще чого, приходити до тебе! - відрубав юнак, роблячи крок назад, але голос його трохи здригнувся. Потім він додав тихше: — Мені шкода, але цього вечора на мене вже чекають.

— Чекають?.. — у голосі русалки забринів відчай.

— Вона живе на окраїні села, і звуть її Бладою, — буркнув він, втупившись у землю. — Тож пробач, але...

Раптом Грабко замовк, а в його очах з'явився жах. Мов зачарований, юнак, дивився вниз, на ноги дівчини. Вона опустила погляд і зрозуміла: він побачив її ступні з перетинками, схожими на качині.

— О, боги! — вигукнув Грабко, відсахуючись від неї й хапаючись за різьбленого дерев’яного коника на шнурку. — Нечиста сила хоче мене згубити!

Він кинувся навтіки, не слухаючи, як русалка кликала його, як благала зупинитися. Вона намагалася наздогнати його, але ноги, що не звикли ходити по землі, підкосилися, і русалка впала серед лісової трави. Її голос зірвався на крик, що рознісся між деревами.

Раптом здійнявся вітер, розвіваючи її сріблясті коси. Почав накрапати дощ, дрібний й холодний, неначе самі її сльози. Зашумів ліс, гніваючись і ридаючи разом з русалкою.