Прядиво долі

В тонких долонях темна, довга нить,

Підсвічує її холодне світло,

А десь ховає вічність у блакить,

А десь холодні вітри виють гірко.

Застиглі долі в крапельках життя,

В тугі канати зв’яжуть її пальці,

То скільки їх ще піде в небуття,

То скільки ще продовжать як вигнанці.

Горить свіча у просторі тьмянім,

Як теплий воск стікА, стікають смертні долі,

Господарка і власниця життя,

Мокош – цариця снів і колискових.

Вона не рве. Вона лишає знак,

На згадку вузол, як на пуповині.

Дівочі руки виплетуть життя,

Що відзеркалить у її сльозині.