Вибір

****

Минув тиждень. Марсель та Жан обрали кафедру на якій можна було навчитись відрізняти оригінал від підробки. А Клер приєдналась до Манон та Франсуа на кафедрі де можна було навчитись реставрувати та зберігати пам’ятки культури та мистецтва.

А от факультатив всі п’ятеро обрали спільний, «Літературні джерела археологічних пам’яток Парижу». Особливо їх цікавили екскурсії до катакомб та підземель міста, які, на диво всіх, проводив професор Ланге.

Але про це згодом. А наразі юнак міркує про розвиток теми «Автентичність як моральний абсолют». І як із цим переплітати Францію та фон Штерна.

Він обвів тему вдруге, вже жирніше. Формулювання подобалося і дратувало водночас. Надто категоричне. Абсолют — це ж пастка. Але, можливо, саме тому й чесне.

Він міркував про це дорогою до забігайлівки де зустрівся з друзями. Обмірковував це коли вони з Жаном покинули друзів вирушаючи на тренування з кіг - боксу. Міркував під час тренування.

Запах поту, шкіри та сухого тертя шингуртів об мати був для Марселя рідним. Він звичним рухом перевірив натяжку бинтів. Зміна залу завжди трохи збиває ритм, але присутність Жана, який уже впевнено вітався з тренером та іншими хлопцями, допомагала втягнутися.

— Тут непоганий ринг, Марселю. Тобі сподобається спарингувати, — кинув Жан, роблячи розминку плечей.

Марсель кивнув, але його увага була прикута до мішків у дальньому кінці залу. Там працювала вона. І працювала професійно. Це не були хаотичні удари дівчини, яка хоче просто скинути стрес. Це була техніка.

— Жан, — тихо покликав Марсель, не відриваючи погляду від креолки. — Ти знав, що вона сюди ходить? Ти ж тут постійно.

Жан зупинився і простежив за його поглядом.

— А... ти про неї? Ну, бачив пару разів. Вона приходить рідко, зазвичай у такий час, коли тут найменше людей.

Марсель став до мішка поруч із Жаном. Удар. Ще один. Синхронно. Він відчував дивне задоволення від того, що тепер він знає про неї більше. Її присутність заспокоювала чомусь. Занадто багато співпадінь її зустрічати. В най несподіваніших місцях. Як кажуть науковці «Тричі це – вже закономірність». Тепер йому захотілось поглибитись у всої роздуми над темою. Монотонні рухи спонукають до цього як найкраще.

— Знаєш, — сказав Марсель між серіями ударів, — я думаю, що моя тема про автентичність буде не просто про роботу фон Штерна. Вона буде про те, що ми бачимо лише те, що нам дозволяють побачити.

Жан засміявся, витираючи чоло бинтованою рукою:

— Ти головне професору Лангле так і скажи. Тільки не згадуй, що твій головний «експонат» зараз відпрацьовує удар лівою ногою у сусідньому кутку.

****

Тренування пройшло насичено. Марсель потай вивчав креолку. Жан намагався ввести його в коло своїх друзів по залу. Коли тренування завершилось всі подякували тренеру й вирушили в роздягальні.

Хлопці вийшли сповнені вражень від нового знайомства. За ними вийшла невелика купка дівчат, які посміхаючись юнакам розсипались хто куди. Вона йшла сама. Швидким кроком, ніби поспішала. Ніби прагнула кудись встигнути.

Марсель помітив це й хотів запропонувати провести її, по – дружньому, але спинив себе. В середині щось підказувало, що не варто її компрометувати. Зупинила від цього й рука друга, який поклав її на плече Марселя й поманив за ріг. Там вони мали зустріти Клер. Вона поверталась з танцювальних тренувань. Разом вони планували відвідати бібліотеку.

Наступного дня Марсель вирішив пропустити ритуал перекусу у забігайлівці з друзями. Забагато нових знайомств за короткий період часу. Він прагнув зосередитись на темі проєкту. Протягом години юнак поглиблювався в старовинні літописи, археологічні практики, життєвий шлях Ернеста фон Штерна. Словом у всю інформацію, яка йому була необхідна для вибудови текстуального проєкту.

Поки він розглядав шолом скіфського царя на старих зображеннях над ним зависла тінь. Юнак підняв голову. В золотавому світлі, що пробивалося крізь високі вікна бібліотеки, Марсель впізнав її.

Креолка.

Знайоме обличчя усміхалось в променях денного сонця.

Вона стояла прямо перед його столом, і цього разу на ній не було ні боксерських рукавичок, ні спортивної форми. Вона виглядала як звичайна студентка, але Марсель тепер знав, яка сила ховається за цією зовнішністю.

Марсель відчув, як серце забилося швидше.

— Скіфське золото? — тихо запитала вона, кивнувши на зображення шолома. Голос у неї був низький, з ледь помітним м'яким акцентом, який Марсель раніше не міг вловити. — Доволі складний вибір для курсової, якщо ти шукаєш «абсолютну автентичність». – кидаючи погляд на назву проєкту зауважила вона. - Скіфи занадто багато кочували, щоб залишати щось однозначне.

Марсель на мить занімів. Вона… тепер знала тему його роботи. Раніше ніж його ім’я.

— Я... я намагаюся знайти точку перетину між їхньою дикою енергією та французьким класицизмом, — нарешті витиснув він із себе, закриваючи папку з фон Штерном.

— Здається, ми часто стали перетинатись. З чого я роблю висновок, що ти першокурсник, — сказала вона, простягаючи руку. — Мене звати Еліа. І я думаю, нам треба домовитися. Ти вчора бачив те, чого не бачив мій хлопець. І те, що ти промовчав, коли Жан хотів пожартувати... я це оцінила.

Ось вона — закономірність, яка переросла в реальність. Вона сама прийшла до нього, порушивши дистанцію.

— Дозволиш? — запитала вона сідаючи на вільний стілець навпроти, не чекаючи запрошення. Вона подивилася йому прямо в очі — той самий погляд, що й у залі для кікбоксингу, але без виклику. Тепер це була цікавість.

— Я не збираюся нікому розповідати, Е…Е..ем…Еліа, — серйозно відповів він. — Для мене це... частина мого дослідження. Я теж не люблю показувати все і всім.

Вона ледь помітно посміхнулася:

— Так, знаю. Моє ім’я часто справляє подібне е… ем…заікання. Батьки чекали на Еліаса. – Її посмішка осяяла парубочий день. - Тоді ми обоє в певному сенсі фальсифікатори. Тільки я підробляю своє дозвілля, а ти — намагаєшся знайти правду там, де її давно зафарбували.

Марсель на мить розгубився. Усмішка була стримана, майже професійна, але очі — ті самі, з залу: уважні, ніби вона звикла зчитувати ритм ще до першого руху.

Він помітив її руки. Без бинтів. Зовсім інші — спокійні, з довгими пальцями, що обережно торкались паперу, ніби кожен аркуш мав власну вагу й пам’ять.

-У тебе справді цікава тема. І багато ти написав, мсьє?

-А, це…я…Марсель. Пробач…Ось…- він повернув їй зошит з нотатками.

Із зосередженою зацікавленістю дівчина читала в півголоса міркування юнака:

— «Автентичність — це не статичність. Це здатність об'єкта зберігати свою істину навіть під шарами чужих інтерпретацій», — прочитала Еліа, і її голос у тиші бібліотеки прозвучав як камертон. — Сміливо.

Вона вивчала хід його думок, а він вивчав її курчаве волосся, яке, здавалось приємно пахло чимось незвичним.

-Ернест фон Штерн був археологом — ключова постать. Бо археолог — це людина, яка буквально витягує «автентичність» із землі. Але якщо археолог сам стає творцем містифікацій або «ретушує» історію, то його «моральний абсолют» руйнується.

— «Брехня археолога — це злочин проти часу», — прочитала Еліа впівголоса, затримавши погляд на підкресленій фразі. — Ти жорсткий до нього, Марселю.

Вона перегорнула сторінку, де був замальований той самий скіфський шолом.

— Ти вважаєш, що фон Штерн міг знати про підробку і все одно видати її за оригінал? Чи він сам її створив, використовуючи свої знання? — вона підняла на нього очі, і в них блиснув інтерес колеги.

-Навпаки – юнака зачепила її невірна інтерпретація більше ніж її врода. – Фон Штерн відмовляв Лувр купувати цю підробку. В археології «автентичність» — це не лише сам предмет. Це місце, де його знайшли. Шар ґрунту. Контекст. Якщо ти вириваєш річ із контексту, ти вбиваєш її правду.

-А хто задав тобі таку тему? – поцікавилась дівчина гортаючи конспекти. – А. ХМ. – співчуваючи промугикала вона зітхаючи. – Тоді все зрозуміло. «…автентичність не є властивістю речі, — це угода між тим, хто дивиться, і тим, хто дозволяє дивитися», — прочитала вона тихо, майже для себе.

Пауза.

Еліа підвела очі. У бібліотечній тиші це виглядало майже інтимно — ніби вона щойно зазирнула не в зошит, а під шкіру.

— Ти дуже обережно підбираєш слова, Марселю, — сказала вона. — Наче боїшся назвати речі прямо.

— Якщо назвати прямо, — відповів він, — вони перестають бути моїми. Стають… тезами. А я ще не вирішив, що з ними робити.

Вона закрила зошит, але не відсунула — навпаки, поклала долоню зверху, ніби фіксуючи його на столі.

— Знаєш, у Франції дуже люблять ясність, — сказала вона. — Класифікації, школи, канони. Навіть бунт у нас має програму і маніфест.

Вона ледь усміхнулась.

— А фон Штерн був чужинцем. Саме тому він міг дозволити собі бачити інакше.

— Тобто автентичність — це позиція маргінала? — запитав Марсель.

Еліа ледь нахилила голову, ніби прислухаючись не до нього, а до якоїсь внутрішньої мелодії.

— Ні, — тихо сказала вона. — Це позиція того, хто погодився бути сам на сам із тишею. З маргінала завжди можна зробити роль. А от самотність вибору — ні. - Вона провела пальцем по краю зошита, майже не торкаючись. — Автентичність не живе на краю. Вона живе після зречення. Коли ти вже не просиш дозволу бути собою — і не вимагаєш, щоб тебе зрозуміли.

Пауза. Її голос став ще тихішим.

— Це не бунт, Марселю. Це добровільне зникнення з хору. І якщо пощастить — хтось почує твій окремий голос.

— Ого! – не стримався юнак. – Як ти розкрилась.

Дівчина спіймала себе на тому, що зашарілася й Марсель помітив легкий рум’янець на її щоках. Еліа поспішила виправдатись:

-О, так. Перепрошую. Просто я досліджую екзестенційний підтекст в творчості Жанни Ґотьє, тому, трохи перечитала її перформансів.

Вона злегка всміхнулася — вже інакше, приземленіше, ніби повертаючись із внутрішньої сцени до бібліотечного столу.

— Це професійна деформація, — додала вона, знизавши плечима. — Коли довго маєш справу з людьми, які мовчанням кажуть більше, ніж інші криком, починаєш… ловити інтонації. Навіть у собі.

Марсель тихо видихнув, усміхнувся краєм губ.

— Тобто це не я випадково потрапив на монолог? — пожартував він. — А наслідок Ґотьє? Тієї самої – «Pourvu qu'elles soient douces»? Ніколи не розглядав її творчість в такому дусі…

— Так, саме її. І…, — Еліа заперечно похитала головою. — Ґотьє лише дозволяє не соромитися того, що вже є. Вона ж не вигадує. Вона знімає шари.

Вона на мить замовкла, подивилася у вікно, де сонце ковзало по верхівках платанів.

— У тебе, до речі, схожа інтонація в нотатках, — сказала вона вже спокійніше. — Ти не тиснеш на читача. Ти ніби лишаєш йому вибір: вірити чи ні.

— А це погано для мого проєкту? — зацікавився Марсель. — Професори люблять впевненість.

— Професори люблять контроль, — виправила вона. — А впевненість — це завжди ризик.

Вона знову подивилася на нього, цього разу уважніше, без тієї легкої іронії.

— Фон Штерн теж ризикував. Він дозволяв собі бути не до кінця своїм — ні там, ні тут. Саме тому його так складно «привласнити» будь-якій школі.

— Ти говориш про нього так, ніби знала особисто, — зауважив Марсель.

— Ні, — усміхнулася вона. — Просто я знаю це відчуття. Коли тебе приймають, але не до кінця.

— Фон Штерн був чесним, — твердо сказав Марсель. — Він бачив, що Одеські ювеліри створили шедевр, але це був фальшивий шедевр. Він намагався зупинити Лувр! Хіба це не є «моральний абсолют»? Чому Лангле має бути проти правди?

Вона піднялася так само раптово, як і з’явилася, але перед тим як піти, затрималася на півкроці. Не обернулася одразу — ніби дозволяла словам Марселя догнати її в спину.

— Бо правда, — сказала вона, вже не усміхаючись, — не завжди є моральним абсолютом.

Вона повернулася. Повільно. Без різких рухів.

Марсель дивився їй услід, забувши про скіфський шолом. Тінь зникла, але відчуття її присутності залишилося. Тепер його проєкт про автентичність отримав не лише нову інформацію, а й реального союзника... або найнебезпечнішого свідка. Він відчув, як у грудях щось клацнуло — майже як лампа в іншій історії, але тут, тепер, без болю.

****