Вибір

Весняні вечори ще зберігали прохолоду. Пляж був майже порожній. Пісок поволі втрачав денне тепло, а повітря пахло сіллю, водоростями й далеким димом із прибережних кав’ярень.

Другий курс він майже не помітив. Мабуть тому, що нарешті опинився на своєму місці. Марсель несподівано для себе усвідомив: література йому заходить. Якщо археологія працювала з шарами землі, то література — з шарами свідомості.

Марсель помітив її одразу. Він підійшов не поспішаючи.

Елія стояла ближче до води, тримаючи кеди у руці. Хвилі ледь торкалися її ніг, ніби перевіряли — справжня вона чи ні.

— Ти завжди приходиш сюди навесні? — запитав він замість привітання.

Вона озирнулася й усміхнулась так, ніби чекала саме на нього.

Вони пішли уздовж берега. Мовчки кілька хвилин — не з ніяковості, а з поваги до простору між словами.

Небо було світло-фіолетовим, із тонкою золотою смугою над обрієм. У повітрі вже відчувався аромат мокрого дерева й свіжої трави з дюн.

— Як твої справи? — спитала вона тихо.

— Нормально. Мама все ще думає, що я мав стати юристом. Батько підтримує. Але, здебільшого мовчить.

Елія кивнула. Юнак продовжив.

— Моя мама каже, що я занадто міняюся. Що людині варто обрати щось одне й триматися цього.

— А ти?

— Я думаю, що іноді мінятися — це і є єдина чесність.

Вітер підняв волосся дівчини. Він відчув легкий аромат цитрусу — чи то її парфум, чи то просто весняне повітря так грало з уявою.

— Я перейшов на літературу, та ти про це знаєш…— сказав він після паузи. — Пишу про Екзюпері, цього року. Знаєш, література мені… заходить.

Вона засміялася. Не глузливо — тепло.

— Ти завжди писав. Просто раніше робив вигляд, що ні.

Вони зупинилися. Попереду маячів темний силует човна, перевернутого догори кілем. Хвилі ритмічно вдарялися об берег, ніби підкреслювали кожну невисловлену думку.

— А ти? — запитав він. — Я давно тебе не бачив в залі з кіг-боксингу. Невже Натаніель дізнався про твоютаємницю?

Елія подивилася на горизонт.

— Натан? Оу, то ти не в курсі?

Хлопець підняв брову та зупинився.

-Ми вже півроку не зустрічаємось, може більше.

Його перша реакція була майже сором’язливою — обережна надія. Потім — різкий спалах. У ньому піднялася хвиля, знайома ще з юності, але прихована під шаром іронії та самоконтролю. Те саме внутрішнє тремтіння, яке не дозволяє стояти рівно. Не дозволяє говорити спокійно. Наче кров раптом стає гучнішою.

Він не знав. І тепер це знання повільно розгорталося в ньому, як світло, що пробивається крізь заплющені повіки. І тут же — страх. Бо надія завжди небезпечна. Він раптом усвідомив: вона вільна. І це змінює правила гри.

Марсель раптом зрозумів, що ця розмова не про минуле. І вперше за довгий час він не намагався аналізувати момент. Він просто був у ньому.

У його голові швидко промайнули десятки варіантів майбутнього — зухвалих, ніжних, ризикованих. Він міг зробити крок. Міг знову сховатися за філософією. Міг перетворити цей момент на текст — або на дію.

Він подивився на неї. Світло вже майже згасло, але її профіль був чітким, майже графічним на тлі моря. Його серце билося нерівно, ніби хотіло вирватися вперед і сказати все замість нього.

Юнак повільно опустився на пісок. Дівчина спостерігаючи за ним повторила його дію.

-Як?! Чому? – Все що зміг він вичавити з рештою.

Еліа опустила очі та посміхнулась, наче сама до себе.

-Чи тобі боляче про це згадувати і тобі гидко дивитись на весь чоловічий рід? Чи…-він трохи підвівся на коліно торкаючись її руки, - він тебе скривдив?

-Ні, ні! – Запротестувала дівчина трохи дивуючись та милуючись одночасно такою реакцією.

Марсель осів поряд. Зовсім близько до неї. Рука так і затрималась на її зап’ясті.

-Хочеш про це поговорити? – Наважився запитати він.

-Та не дуже.

Її байдужа реакція збентежила хлопця.

-Ви ж…ви ж разом жили? У його квартирі… - протягнув він невпевнено й впевнено одночасно.

-Ееее… - протянула Елія, - не зовсім. Так, я мала місце в кімнаті гуртожитку але жила за містом, зовсім не далеко. У батьків Ната й з його батьками. Я переїхала з іншого міста й познайомившись з ним, виявилось, що його батькам була потрібна деяка допомога на ділянці, а він цим займатись не дуже прагнув.

Марсель слухав її не розуміючи до чого призведе ця відверта розмова. Він охопив свої коліна обома руками поклавши на них голову. Приготувавшись уважно її слухати.

Вона посміялась та продовжила:

-Розумієш, Марселю. Всім, хто хоче зі мною зустрічатись я одразу кажу, що я, може й не проти, але є одне але…

Марсель повільно підвів голову.

-Я попереджаю, що релігійна, і до шлюбу не планую мати сексу.

Її слова не прозвучали ані як виклик, ані як провокація. Вони були сказані спокійно. Без сорому. Без виправдань. Як факт.

Хвиля вдарилася об берег і відкотилась назад, залишивши тонку темну лінію на піску.

У ньому щось спершу завмерло. Не через незгоду. Через несподіваність. Його юнацька уява, яка щойно малювала десятки варіантів майбутнього — теплих, близьких, майже тілесних — раптом наштовхнулась на межу.

Не заборону. Межу. Він відчув, як у ньому одночасно піднялися дві хвилі: перша — чоловіча, інстинктивна, гаряча. Та, що вже встигла уявити її руку у своїй, її волосся на своїй шиї, її сміх надто близько. Та, що не любить відкладених рішень.

Друга — глибша. Повільніша. Та, що поважає вибір. Та, що знає: справжня близькість не зводиться до дотику.

Він мовчав довше, ніж планував.

— Ти одразу це кажеш? — тихо запитав він.

— Так. Щоб не було ілюзій.

Марсель відчув, як у грудях щось напружено і… заспокоїлось одночасно. Він підняв погляд на море. Темрява вже поглинула обрій, і тільки блідий слід світла ще тримався десь далеко.

-І що? – Волів юнак продовження пояснень.

- Просто він не дочекався…тепер зустрічається із подругою моєї близької подруги. Здається вона медик.

Еліа хотіла підвестись але відчула стискання рукою та поглядом Марселя:

-Ти мені снилась кілька разів…

Дівчина застигла в здивуванні.

-І кожен раз ти зникала в монастирі…

Дівчина зрозуміла занепокоєння хлопця й намагалась іронізувати:

-А тобі вже…

-Так. Мені вже 19! – Гордовито підвів голову Марсель.

Еліа підвелась. Марсель стрімко підвівся за нею.

-Ах…-протягнула вона ласкаво посміхаючись. – Тоді я подумаю.

Він стояв з невизначеним виразом обличчя спостерігаючи як вона йде в бік гуртожитку. Еліа посміхнулась ще раз на прощання:

-Правда. Я подумаю.

-Який дедлайн?

-Тиждень. – кинула вона віддаляючись.

-Сім днів. – Прошепотів Марсель не випускаючи її з поля зору. – Ціла. Вічність.

«Plus grandir»…прошепотіла вона та зникла за обрієм очікування семи днів…