Межа міцності

У жіночій долі виткана потреба —

Шукати захист в погляді палкім,

Того, хто стане дахом серед неба,

Надійним, справжнім, затишним, твоїм.

Від злого слова, вітру й пересуду,

Від власних бур, що серце рвуть на скло,

Він не втече, не скаже: «Це маруда»,

А дасть надію, силу і тепло.

Бо є «герої», що в ясну погоду

П’ють чай солодкий і їдять пиріг,

Та тільки-но нахлине тінь негоди —

Вони найперші бігши за поріг.

Коли біда — він каже: «В мене гірше»,

Ховає очі, в тінь біжить мерщій.

А ти стоїш — одна у цілім світі,

Сама собі і сват, і брат, і в бій.

Та справжній муж — не той, хто в горі зникне,

Лишивши в холоді без хліба і тепла,

Хто «сама винна!» в спину не вигукне,

Коли тебе тривога обплела.

Він не зречеться, не випустить рук,

Почує мовчання, що в погляді б’ється.

Він визволить серце від жалю і мук,

І світлом усмішка на віях озветься.

Він скаже: «Не лякайся, я з тобою»,

І це не просто слово — це стіна.

Де є кохання справжнього сувої —

Там жінка в горі більше не одна.