Покликані: Кров і клятва. Книга 1

Замок Вогняного Крила

   Вікторія перебувала в бібліотеці, оточена безмежними рядами книг та м’яким світлом свічок, що танцювало на стінах. Вона сиділа за столом, а в руках тримала свій золотий кулон, що мерехтів у напівтемряві. Вона не наважилась вдягати його знову, тож просто милувалась його сяйвом, обережно досліджуючи кожен вигин та деталь, які зберігали в собі пам’ять про важливі миті. Коли посмішка спалахнула на її обличчі, вона ніжно поклала кулон у кишеню, забираючи з собою теплоту його спогадів.

   Раптом вона відчула, як світ навколо почав розпливатись. Голова запаморочилась, вона рефлекторно схопилася за край столу, намагаючись втримати рівновагу. Її пальці здавили тканину одягу на місці укусів, вона здригнулася від гострого болю, що пробіг тілом. Ледве пересилюючи слабкість, вона повільно опустилась на стілець. 

     Різко двері розчахнулись, до кімнати увійшов Владислав. Його темні очі палали гнівом.

— Ми хочемо взяти тебе на полювання! — Гаркнув він, наближаючись. — Зараз саме час!

     Вікторія підняла на нього слабкий погляд, її голос лунав приглушено:

— Я сьогодні не полечу.

    Вона втупилась в стіл, поклавши лікті на поверхню й охопивши голову руками. Болісна гримаса з’явилася на її обличчі, коли біль знову пройняв усе тіло. 

    Раптом Владислав схопив її за руку, ривком притягнув до себе й з лютою злістю зашипів:

— Твоя впертість мене дратує!

   Його долоня зі свистом розсікла повітря, сильний удар обпалив Вікторії щоку. Від несподіваного болю вона скрикнула й упала на холодну підлогу. Її руки інстинктивно зімкнулися навколо тіла, намагаючись захиститись. Погляд ковзнув вниз — з рани знову потекла кров, темними краплями падаючи на кам’яну поверхню. 

     Владислав зробив крок уперед, його тінь нависла над нею.

— Я не питав твоєї згоди, — його голос став крижаним, а рухи — загрозливо повільними.

    Вікторія зустріла його погляд з люттю, очі блищали червоним вогнем. Вона стиснула зуби, не відводячи погляду та не дала собі навіть на мить здригнутись.

   Владислав знову замахнувся, але цього разу її реакція була миттєвою. Вона блискавично схопила його за зап’ястя та перш ніж він устиг усвідомити, що сталось, різким рухом відштовхнула його убік. Його рука зі свистом розрізала повітря, не досягнувши цілі. 

  Повільно, не зводячи з нього очей, Вікторія підвелась. Її гострі ікла виблискували у світлі свічок.

— Тільки спробуй ще раз підняти на мене руку! — Її голос дзвенів, наче крижаний вітер, а в зіницях палало полум’я гніву.

      Владислав завмер. Він дивився на неї зі здивованим жахом. 

      Раптом у бібліотеку увійшов Святослав.

— Що тут відбувається? – Він переводив погляд то на Вікторію, то на Владислава.

   В очах Владислава читалося стримане, але не менш сильне обурення. Він криво всміхнувся, недбало кинув останній погляд на Святослава та легко обійшовши його, неквапливо рушив до виходу. Коридор повільно поглинув його силует.

   Святослав перевів погляд на Вікторію. Вона скривилася від болю, але не видавала ані звуку, не зрушила з місця. У її очах палахкотіла лють, гостра, як лезо кинджала. Святослав зробив обережний крок до неї та щойно він рушив уперед, Вікторія різко відійшла назад. Її рух був повільним, натрудженим, але в ньому звучала чітка загроза.

— Не підходь до мене! 

    Святослав зупинився. Він побачив в її очах гнів, разом зі страхом. Вікторія повільно підійшла до столу. Її кроки були важкими, виснаженими, ніби кожен рух забирав останні сили. Ноги ледь тримали, одна рука судомно стискала край столу, а друга міцно притискалась до пораненого тіла, намагаючись спинити кров.

   Святослав мовчки стежив за нею. Він не ворушився, не намагався заговорити, лише вдивлявся у її виснажене обличчя, намагаючись розібратись у власних відчуттях. Що він відчував до цієї дівчини? Яке почуття переважало? Жалість – вона була очевидною. Він жалів її за біль, що їй довелося пережити, за страх, що відбивався в її очах, навіть якщо вона намагалась його приховати. Але водночас… він не міг не захоплюватися нею. Вона була слабкою фізично, пораненою, виснаженою. Але вона залишалась незламною. В її очах, попри втому та біль, ще жевріло полум’я. Саме це вражало його найбільше.

    Раптом двері бібліотеки тихо рипнули, в кімнату увійшли інші вампіри. Їх погляди відразу ж знайшли Святослава, а потім вп’ялися у Вікторію. Запанувала напружена тиша. Повітря в кімнаті, здавалось, стало важчим, сповненим невимовної тривоги.

— Вже час летіти. Чого ви затримуєтесь? — Запитала Зореслава, дивлячись на Святослава, але її голос обірвався, коли вона помітила Вікторію.

— Що сталось? — Обурено кинув Лука.

  Але Вікторія не відповіла. Вона стояла, ледве тримаючись на ногах, тремтячи від болю. Її руки були забруднені кров’ю, а в очах палав страх, який вона навіть намагалася приховати. Погляд дівчини був прикований до вампірів — насторожений, сповнений недовіри та прихованого жаху.

— Владислав перейшов усі межі, — спокійно промовив Святослав.

     Зореслава та Росана повільно наближалися до Вікторії.

— Ти в порядку? — Тихо запитала Росана, її голос лунав майже співчутливо.

— Не бійся, — лагідно промовила Зореслава, нахиляючись ближче. — Ми не заподіємо тобі шкоди.

Дякую, дорогий читачу, за те, що залишаєшся поруч і читаєш мій твір. 

Це надзвичайно багато для мене означає.