Покликані: Кров і клятва. Книга 1

   Владислав та Драгомир вже майже вибрались з темного лісу. На небі велично сяяв повний місяць, омиваючи світ сріблястим світлом. Здавалось, що він спостерігає за всім зверху — мов давній хоронитель ночі, що несе в собі таємниці століть. Його світло ніжно ковзало по верхівках дерев, змушуючи їх тіні танцювати на землі, і переливалось у дзеркальній поверхні річки, яка текла тихо, ніби не бажаючи порушити цю нічну гармонію. У повітрі відчувалась особлива магія — та, що приходить лише в такі ночі, коли навіть вітер стишує свій подих, щоб не затьмарити цієї урочистої тиші.

— Сьогодні повня, — розгублено зауважив Драгомир. — Це велика помилка — полювати тільки вдвох.

    Владислав, не відводячи погляду від горизонту, де за мертвою тишею ховалося місто, скривився, обличчя його наповнилося люттю.

— Все йде не так, як я планував. Мені потрібна була ця дівка для моїх цілей, — з розпачем мовив він. — Я її обратив, хіба вона не повинна підкорятись? Як вона може чинити мені опір?

— Це, мабуть, через те, що вона Покликана, — спокійно відповів Драгомир, спостерігаючи за ним із серйозним виразом обличчя.

     Владислав перевів погляд убік, відчувши запах вологи, змішаний із гіркою гнилістю, який поволі наповнював ніч. З густих темних дерев, ніби самі з тіні лісу, вийшли перевертні. 

  Сірі вовки, величні та загрозливі, повільно наближалися до вампірів, рухаючись злагоджено, наче єдиний організм. Їх м’язисті тіла ковзали крізь темряву, лапи беззвучно торкалися землі, а густе хутро здавалося сріблястим під світлом місяця. Одночасно, ніби підкоряючись невидимому наказу, вони підняли голови й завили. Виття прорізало ніч, розлітаючись луною по лісі, змушуючи дерева здригатись від його моторошного відгомону. Очі перевертнів палали в темряві, як два вогняних кола, в їх світлі відбивалася давня, первісна лють. Від розплющених пащ лунало глухе ричання, яке розривало тишу ночі, змушуючи навіть тіні здаватись неспокійними. Вони наближались, звужуючи коло навколо своїх ворогів, кожен крок наближав момент неминучої битви.

    Владислав та Драгомир миттєво змінили свою форму, їх тіла зникли у темряві, а натомість з’явилися два величні чорні кажани. Їх крила, розкриті в повній красі, тьмяно відблискували в місячному світлі, а гнучкі тіла були готові до стрімкого злету. Повітря навколо них наповнилося шурхотом мембран, коли вони розправили свої крила, готуючись здійнятися над землею. Проте ще до того, як їх лапи відірвалися від ґрунту, тиша ночі розірвалась — перевертні кинулися вперед з неймовірною швидкістю. Їх м’язисті тіла, напружені, мов сталеві пружини, різко зірвалися у висоту. Потужні стрибки були такими стрімкими, що вампіри не встигли відреагувати. 

    Удар! Владислав різко впав на спину, його крила вдарились об землю, здіймаючи хмару пилу. Драгомир теж не встиг злетіти — гострі пазурі перевертня зачепили його за крило, змушуючи різко опуститись вниз. Перевертні оточили їх, важко дихаючи, їх очі палахкотіли люттю. Їх тіла залишались напруженими, готовими до нового ривка. Владислав і Драгомир, ще не встигнувши оговтатись, зрозуміли — цієї ночі повітря для них більше не буде спокійним.

   Лише мить — і перевертні, мов чорна буря, одночасно рвонули вперед, стискаючи в пазурах здобич. Їх вишкірені пащі, повні гострих, мов леза, ікл, впивалися в тіла вампірів, прорізаючи шкіру та проникаючи глибше. Кров бризнула в повітря, забарвлюючи ніч темними плямами. Кожен рух був наповнений жорстокою силою, кожен удар лапи розривав плоть, а потужні щелепи змикалися на крилах, ламали їх, немов тонке скло. 

   Кажани відчайдушно бились, розмахуючи крилами, намагаючись вирватися із залізних обіймів ворогів. Вони виривалися, кусали, дряпали, але сили їх залишали, вислизали з кожним ударом. Перевертні були швидкими, спритними, мов тіні вночі, а головне — безжальними. Гострі кігті впивалися в тіла вампірів, відчуваючи, як розривається холодна плоть. Кожен укус, кожен ривок щелепами наближав їх до неминучого кінця. Повітря було просякнуте запахом крові, луною відгукувались приглушені зойки та гарчання. 

   Через деякий час від тіл кажанів не залишилося нічого, окрім сивого попелу, що повільно кружляв у повітрі, підхоплений невидимими потоками вітру. Лісова галявина, яка ще нещодавно була ареною кривавої битви, тепер скидалася на безмовний некрополь. Легкі часточки вугілля підіймалися до неба. Земля, просякнута кров’ю, тепер покривалась тонким шаром темного попелу, а в повітрі залишився важкий, терпкий запах горілого. 

   Тінь битви поступово розчинялася в темряві ночі, а ліс повільно повертався до свого звичного стану — байдужого, мовчазного спостерігача. Жоден птах не порушував гнітючої тиші, жоден звір не насмілювався вийти зі свого сховку. Здавалося, що сама природа затамувала подих, вшановуючи загиблих у цьому безжальному протистоянні.