СУБЛІМАЦІЯ

Тобі ще замало? Дивися —

У дзеркалі тріснув кришталь.

Ти в черзі за болем розп’явся,

Бо правда — загострена сталь.

Вона не лікує, не ніжить,

Не сипле на рани пісок.

Це звір, що у пам'яті виє,

Це спраги останній ковток.

Хотів її бачити голою?

То стій, не відводь тепер глаз.

Вона розквітає над долею,

Як вибух, як смертний наказ.

Це совість, затиснута в лещата,

Це солод, що став полином.

Це все, що встиг ти намислити,

Й лишив замерзати під склом.

Смакує? Ну як воно — дихати,

Коли замість кисню — свинець?

Ми звикли від себе лиш бігати,

А правда — це всьому вінець.

Це руки, порізані волею,

І нерви, що товщі світів.

Ми граємо ролі, підкорені

Тій пристрасті, без берегів.

То ще? Не голодний? Скуштуй-но...

Червоного яблука шмат.

І вивчи назавжди, незмінно :

Що правда — це твій власний кат.