Зернятка мандарину

“Та краще в тридцять повністю згоріти,

Ніж до півсотні помаленьку тліть.”—В. Симоненко

Кожна поважаюча себе миша має свою домівку.

Так от, десь далеко за морями, країнами і океанами майже в самісінькій Антарктиді просто розляглась мишача держава. Як Називалася вона вже ніхто і не пам'ятав, але було в цій країні місто Тишківград. На одній з його засніжених вулиць жила маленька сім'я. Миша Клавдія і її невгамовна донька Фестивія містилися в невиличкому будиночку-нірці в якому для них, в цілому, було все. Проте розгледіти його поруч з багатоповерховими спорудами було важко: на контрасті він здавався, ну, дуже маленьким. Хоча навіть ці велетні в нашому світі були б не вище коліна.

Отож, Клавдія, як примірна господиня і мати, поверталася з нудної роботи на нудезному заводі. Миша всім серцем не любила цю працю, проте інших варіантів в неї не було. Попри нудоту і нестачу сил потрібно було заробляти гроші, а це був найкращий спосіб, хоча б в їх місті.

Красило її вечір лиш одне: зараз вона повертається додому до своєї доньки з авоською зернят мандарину. Вони завжди дорожчали перед нововим роком, але Фестивія як і Клавдія всім серцем любили їх, тому витратити трошки копієчок було не шкода.

Ідучи по гарно прикрашеній алеї, поруч з магазинчиками, миша зупинилась. Її погляд абсолютно випадково зачепився за відображення Клавдії у вітрині одного з магазинів.

Вона побачила себе: непогано вбрану, в пишному, гарному, хоч і старому пальто, в руках красувалися зернята мандарину. В цілому все було як завжди… Але щось змусило її замислитись.

Її шубка вже не була такою елегантно сірою, вона втратила свій темно-синій шарм і набула.. сивини? А очі? Вже не такі зелені і безтурботні, як тоді колись в дитинстві, роки тому назад… Ніби вони вицвіли від постійного холоду на вулицях держави. Це не була старість. Вона ж ще молода і вправна, чи не так? От тільки будь-якій молодості приходить кінець. І приходить повільна "дорослість"— німе нагадування, що наші ресурси не нескінченні.

Чи так вона хотіла жити? Робота, дім, робота, вихідні, потім зарплата... І так минає не тиждень, не місяць, а ціле життя. Звичайне мишаче життя націлене на виживання: теплу домівку, їжу і можливо навіть телебачення ввечері або по вихідним.

Але хіба це те про що вона мріяла? Ні, навіть не так. Чи це те життя, яке вона б побажала своїй доньці? Мабуть, ні.

Клавдія махнула головою, ніби в спробі витрясти всі свої думки. І пішла вона мовчки додому, опустивши погляд кудись униз. Вся дорога додому після цього моменту виявилась на диво швидкою. Миша і не помітила, як опинилась перед дверима свого дому. Біля домівки на яку відкладала гроші роками, а потім роками намагалася підтримувати в ній спокій і тепло. Громіздкі будівлі поруч навіювали тривогу над маленьким будиночком. Проте вони ніколи не заважали Клавдії відстоювати свою територію настільки, наскільки вона могла. Чи, може, їй здавалося?

Вдих і видих, звичний випадковий стук у двері. Брязкання ключів, поки Клавдія відмикала замок. Коли двері відчинилися вона відчула знайомий запах ялини і вівсяного печива. А ще почула добре помітні звуки метушні десь в глибинах домівки.

Знову рутина. Але така звичність хоча б гріла чи то спогадами чи то невидимим вогнем.

Але чи довго цей вогонь буде гріти? Чи таки почне обпікати і палити зсередини.. Змушувати тліти.