Доленосна зустріч

Буває так, що ти перестаєш уявляти життя без ближнього. Існування

стає не цікавим. Зникає бажання бачити сенс буття. З прихильності

виростає симпатія, згодом – легка закоханість, а тоді - воістину

прекрасне кохання, жагуче, міцне, від якого світ зацвітає чарівними

трояндами, а промені світла сплітаються у вінок. А коли раптом

втрачаєш рідну душу, починаєш цінувати ті миті, коли вона була

поруч.

Габріель усе розумів по-своєму. Його почуття звели в могилу кілька

чудових душ, які тільки-но починали квітнути в саду життя, але так

рано зів’яли.

Історія Габріеля дивна й сповнена безлічі суперечностей. Смерть

для нього була б благодаттю і справжнім порятунком. Він ненавидів

своє вічне існування. Ті безкінечні володіння, безліч слуг, що

виконають будь-яку його примху, влада й можливість говорити з самим

Творцем – це ніщо проти того, що він утратив.

Габріель ненавидів усе, що пов’язувало його з людським світом,

адже саме звідти прийшли негаразди від тих цинічних створінь, що

купаються в земних гріхах та захлинаються у скверні і не виявляють

бажання звільнитися від ланцюгів пітьми. Люди викликають жалість,

гнів і відразу…

Він з огидою спостерігає, як їхні душі стрімко летять у безодню гріха, як розбиваються на осколки, завдаючи болю іншим. Габріель прогулювався гамірними вулицями, доволі спокійними, мирними. Цього разу йому захотілося зануритися в побут мешканців Землі. Можливо, зможе побачити те, що дасть розуміння їхніх вчинків, поведінки і навіть гріховності. Бо ж на світі нема абсолютної чорноти. Він сподівався знайти відповіді на деякі свої запитання. Габріель може знайти тут щось повчальне.

Побачив у містечку маленьку церкву посеред площі, вона

приваблювала до себе. Неподалік стара квола жінка тягнула за собою

невеличкий візок, заставлений брудними склянками. За її спідницю

намертво вчепився хлопчик років чотирьох й стримувався, аби не

заплакати. Зупинилися. Малий зубками кусав брудний кулачок, а мати

втомлено витирала піт долонею.

- Я їсти хочу. Їсти, мамо. Дай їсти, – проказав, схлипуючи,

хлопчик.

- Зажди, - бідкалась жінка. – Я куплю хліба, не хвилюйся.

Габріель часто спостерігав картини голоду, бідності, воєн. Але

голод серед людей вражав його найбільше. На квітучій землі, де все

росте, плодоносить, родить хліб і до хліба, люди голодували… Чому? І

його настрій раптом погіршився. Огидно. Габріель відчув власну велич

і жалюгідність тих створінь, які скиглять від голоду.

Ні, перебувати тут він уже не хоче. Щезло бажання проникати у

світ речей, зазирати у вікна кімнат, у кухні, спальні. Вони можуть бути

такими ж нужденними і брудними… Ні, нема бажання, скрізь

однаковісінько, сіро, сумно й одноманітно. Хіба завітати в Златоград –

місто чародіїв, які могли творити щось прекрасне, та водночас убивали

один одного в численних війнах.

І ось він тут. Звивисті вулички чародійного міста були більш

чепурними, аніж нещодавно покинуте містечко. Обабіч стояли

вишукані будинки з балконами в готичному стилі. Златоград славився

багатою історією та неповторністю архітектури. Габріель знав, що

йому потикатися до чародіїв заборонено самим Творцем, та в якусь

мить вирішив не підкорятися наказу. Зрештою, він – демон! Для нього

правил не існує.

У Златограді було весело. На Головній площі виступали артисти

цирку. Діти захоплено верещали й плескали в долоні. Дорослі стояли

поруч і лагідно спостерігали за реакцією своїх чад. Жінки

перемовлялись між собою, коли-не-коли відволікаючись, аби

пересвідчитися, що дітям справді подобається вистава. Якийсь чоловік

неподалік закурив, і неприємний запах вмить поширився навколо.

Габріель байдужим оком окинув площу й подався далі,

напівзаплющивши темні очі. Блукав, поки сутінки не заполонили

найпотаємніші закутки міста. Раптом зупинився перед вивіскою:

ТЕАТР. Зануривши білу долоню у темне шовковисте волосся, що

розтріпалося від подиху вітру, він раптом зрозумів, що це – єдине

місце, куди він хотів би піти. Щоправда, чародії одразу відчують його

присутність.

Театр. Чи не єдине творіння людей, яке він по-справжньому

поважав. Змушений жити вічно, без права на смертний спочинок,

Габріель часто задумувався над ролями людей у спектаклі – вони під

час гри мають певні обов’язки перед Творцем і Життям. Одягають

маски, костюми, вивчають напам’ять слова, щоб розповісти вигадану

історію чужого життя. Чи часто вони скидають із себе маски

персонажів, щоб постати перед дзеркалом у справжній подобі? Мабуть,

ні. А може, й так…Оця загадковість приваблює й чарує.

Востаннє Габріель цікавився людьми років двісті тому, коли

познайомився з обдарованим музикантом, який написав його улюблену

«Місячну сонату». Проте маестро ніколи навіть не здогадувався, що на

його концертах був присутній гість з самого Потойбіччя.

Габріель розумів, що власне життя, приречене на вічність, колись

остаточно зблякне й стане до нудоти огидним. Існування набридне, і з

часом зникне будь-який інтерес до гри під назвою Життя. Усе, що

сьогодні його інтригує, розсіється, як ранковий туман.

Так, він любить лише зоряне небо, величний театр і звуки

піаніно. Хоча б заради цього варто приходити до людей. Та чи цінують

вони свій витвір так, як він того заслуговує? Чи знають ціну

найвеличнішій грі? Габріелеві здавалося, що тільки такі, як він, можуть

бути шанувальниками одного з найпрекрасніших мистецтв –

перевтілення.

Раптом його роздуми обірвав тихий голос, що зачарував з

першого слова – краєм вуха демон вловив ніжний дівочий сміх.

– Ні, Стефаніє, так не можна, - повчально пролунали слова

незнайомки. – У тебе є маленький син. Ти не можеш кинути його на

чоловіка й поїхати в Італію через те, що тобі так хочеться.

- Пташечко моя, ти не розумієш, - защебетала Стефанія. – Я

актриса! Мені потрібні емоції й нові враження. Нічого особливого в

тому, що мій чоловік з Родіоном побуде? Синові вже майже два. І в нас

надворі 1864 рік, дорогенька! Христа ради, не потрібно так за мене

хвилюватися!

- Гаразд, як хочеш, - стомлено погодилась дівчина, що вмовляла

Стефанію.

- Ти просто занадто серйозна для своїх сімнадцяти літ, -

пирхнула Стефанія.

- А ти надто легковажна для своїх двадцяти чотирьох, -

зітхнувши, відповіла чарівна незнайомка.

Панянки, що прогулювались увечері вузенькою вуличкою, були

надзвичайно вродливі. Справжні вишукані аристократки з багатих

сімей, виховані й розумні. До цього Габріель не зустрічав жодної

жінки, яка пробудила б у ньому цікавість, хоча б миттєву. То чому ж

зараз, коли він дивився здалеку на молоду незнайомку, в душі щось

ворухнулося? Так, вона гарна, ставна, хоч і не дуже висока. Її густе

каштанове волосся добре укладено, а на бліді щоки падають два тонкі

пасма. Довга червона сукня з чорним мереживом пасувала до фігури.

Однак на одному пальчику проглядалася каблучка у формі рубінової

троянди. На плечі незнайомка накинула легку шаль. Дівчина була

вишукано елегантна, прекрасна й приваблива, проте щось потаємне

ховалося в її ще юній душі. Габріель відчув це відразу.

Її подруга, Стефанія, зовсім інакша. Легка й бадьора, вона наче

пливла, а не йшла. З хитромудрої зачіски не вибився жодний світлий

кучерик. На свіжому молодому обличчі не було жодної зморшки, а

ледь помітний макіяж вдало підкреслював контури чарівного личка. Її

тонку шийку прикрашав срібний ланцюжок, у вухах блищали сережки-

діаманти. Пишна сукня ніжного кремового кольору волочилася по

землі, підбираючи пил. На руці – темний плащ, чимось схожий на

звичайну мантію чародія. Дівчина поглянула на компаньйонку світло-

сірими очима, які так і випромінювали радість. Недбало махнула

ручкою, розкривши тонке мереживне віяло.

- Ну-ну, поводься чемно зі старшими, - розсміялася Стефанія. –

Усе гаразд, Авроро, я ненадовго покидаю вас , не потрібно

влаштовувати трагедії. Я приїду свіжою й задоволеною, от побачиш.

Сил на нові справи в мене буде ого-го!

Аврора…. Чудове ім’я. Габріель відчув справжню насолоду,

промовляючи його. Потрібно буде дізнатися про неї більше. Та він уже

не тільки побачив обгортку, а й відчув смак цукерки.

Несподівано Аврора обернулася і подивилася прямо на нього.

Габріель завмер, хоча насправді зовсім не рухався. Невже вона його

побачила? Якщо так, то як поведеться далі? Злякається? Вихопить

чарівну паличку чи нападе стихією? Закричить і попросить допомоги?

Ні, її душа прекрасна – він відчув це, тому незнайомка не зможе

вчинити, як боягузка. І він не помилився. О, яке щастя, що він не

помилився, інакше розчарування було би занадто жорстоким і гірким!

Аврора усміхнулася, примруживши очі кольору небесної блакиті. Так

ніжно й просто посміхнулася, ніби зійшла з картини геніального

художника.

Панянки давно заховалися за наступним поворотом, та Габріель

довго не міг зрушити з місця. Невже… Він боявся злякати думку.

Невже ця незнайомка…змогла пробудити в ньому цікавість, більшу за

звичайну допитливість, яка його супроводжувала цілі століття?! Адже

він був переконаний, що його душу давно скували ланцюги

одноманітного вічного існування. Чому ж у грудях – якийсь особливий

трепет, що оновив його, зробив молодшим і сильнішим? Габріель не

може втратити цей шанс! Аврора вмить стала коштовністю, на яку

демонське серце озвалося небувалою теплотою. Його охопив страх –

він не міг припустити, що ця душа, як здавалося йому, незаплямована

ницістю гріха, десь і колись згоріла в полум’ї розплати, призначеному

вбогим душам.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.