Реквієм по коханню

Минув час.

Габріель, сильніше стиснувши вуста, дивиться на дитину, що

притулилася до Аврори. Хлопчик не боявся й допитливо дивився на

незнайомця. Аврора засміялася й поцілувала малюка в чоло, а тоді

раптом обережно передала його чоловікові.

Габріель очманіло глянув на Аврору. Ні, уже не дівчину. Молоду

леді, дружину Оскара Князєва, матір Рафаеля, господиню маєтку

чародіїв, засновницю благодійного фонду й… театру для всіх охочих. Її

юне личко давно набуло дорослого виразу, заховалося під маскою

життєвих переживань. Лише очі не змінилися, а рідні вуста усміхалися.

Тоді ж вона й подарувала йому книжку зі своїми монологами й

міркуваннями. «Ти завжди будеш бачити, як сяятиме моя душа, -

сказала Аврора. – На золоті літери я наклала особливе закляття…»

Кістлява Леді, його невід’ємна супутниця, раптом повелася з ним

надто жорстоко. Вона завжди була тінню, яка снувала за спиною,

готовою кожної миті забрати вогник життя будь-кого. Непомітна для

всіх, вона була скрізь. І щодня число її жертв зростало. Ця Леді,

холодна й безжалісна, умивається людськими слізьми.

Він одразу відчув, що Аврори більше немає. Крізь простір

побачив біле бездиханне тіло, але таке прекрасне й рідне. Кігтиста рука

демона здригнулася – жезл випав з обважнілої долоні. Троє підданих

злякано поглянули на хазяїна. Габріель важко підвівся зі свого трону,

що стояв на людських кістках.

Його кроки лунко здіймалися в мертвій тиші Нижнього склепу.

Плащ колихався за спиною, підмітаючи ідеально чисту підлогу. Вогонь

у смолоскипах стиха затріскотів, порушивши нудотну, жахливу тишу.

Він мовчки підійшов до дальнього столу. Тримаючи на обличчі маску

незворушності, простягнув долоню до книжки, де закладкою була

зів’яла троянда. Верховний відкрив її на першій сторінці й раптом

охнув. Усі яскраво-золоті літери згасли, а квітка розсипалася на окремі

сухі пелюстки...

Його різало щось зсередини, пекло, душило. Бліда рука

розлючено кинула книгу в стіну, і та, гупнувши, розсипалася сотнями

аркушів. Він кричав голосно, відчайдушно. Аврора, ця рідна душа, що

змінила його, - загинула?

Верховний у дикому пориві обернувся, його очі налилися кров’ю,

а кігті видовжилися. Він нетерпляче змахнув рукою. Габріелеві ще

ніколи не було так боляче, як зараз. Ніколи й ні за яких обставин він не

кляв своє чортове існування, сповнене люті, зла, ненависті, гордості,

хтивості, існування, яке розросталося у пожежу неконтрольованих й

темних гріхів, нових духовних падінь. Здавалося, полум’я його вічності

догоряло, залишилася лиш печаль, жменька попелу спогадів. І йому

було байдуже.

Чорна тінь вихором неслася по території Підземелля, прагнучи

якнайшвидше вирватися до людей. Численні вбогі будинки маячіли

далеко внизу, люди-мурашки безтурботно метушилися на подвір’ях.

Хіба справедливо, що він втратив надію на щастя, а всі просто

живуть?!

Попереду з’явився дим. Вітер, мовби знущаючись, гнав його

далеко-далеко, розбурхуючи жагуче полум’я, що пожирало вишуканий

маєток, її будинок, улюблене гніздечко, в яке Аврора вклала всю себе,

створюючи затишок для щасливої родини. З гуркотом падали балки,

вогонь жадібно поїдав меблі, одяг, книги й все те, що вона так любила.

Габріель прокусив губу до крові. На подвір’ї, на зеленій м’якій

травичці лежало троє тіл. Він, відчувши свинцеву млявість у ногах,

упав перед Авророю на коліна, обережно торкнувся крижаного

обличчя, ніжно провів пальцем по щоці. Її вуста втратили колишній

пурпуровий відтінок й почорніли. У синіх скляних очах сяяли вогні

пожежі й далекі холодні зорі, які, знущаючись, блискотіли, мовби

насміхалися, що он вони живі й прекрасні, а вона мертва й холодна.

Габріель відчув спустошення, у скронях билася думка, що це

кінець. Він ніколи більше не зможе відчувати радості й піднесення. І

байдуже, що Аврора не могла відповісти взаємністю, що кохала

іншого, що народила йому дитину. Йому було байдуже. Він любив її і

був готовий віддати все, аби дівчина завжди усміхалася. Габріель

просто хотів, щоб їй було добре в цьому грішному й ницому світі,

повному небезпек й зрад. Демон пригорнув до себе тіло Аврори й

сумно поглянув в далекі Небеса, туди, де був Він – Творець у світлому

храмі всепрощення й любові, добра й умиротворення. Верховний

готовий був зараз же припасти до Божого трону й безупинно благати

повернути милу Аврору до життя.

Габріель змусив себе закрити своєю рукою прекрасні очі, забрав з

обличчя волосся й притулився губами до чола. Він відчував лише

смерть, її крижаний подих.

- Пробач мені, - прошепотів демон, стискаючи долоню Аврори. –

Пробач… Я не зумів врятувати людську душу. Пробач…Сподіваюся,

тобі вже не боляче. Мабуть, на Мертвому полі краще. Вірю, що тобі

там краще.

Верховний обережно поцілував крижані вуста й відразу

відхилився, ховаючи погляд, сповнений невимовної печалі, і залишив

тіло на зеленій траві, рясно змоченій кров’ю. Демон начарував з

повітря чорний плащ і лагідно накрив ним Аврору. Потім повільно

звівся на ноги й роззирнувся. Пожежа майже дожерла багатий маєток.

Незабаром тут не залишиться нічого, окрім спогадів.

Верховний поглянув на Оскара, проткнутого мечем. Важко

зітхнув і, набравшись духу, висмикнув з його грудей зброю й відкинув

подалі. Мовчки закрив тому вічі й поглянув на тіло слабкого

перевертня, як на сміття брудних вулиць.

- Дивно усвідомлювати, але я ніколи не зміг би тебе убити, -

прошепотів демон й перевів погляд на небо. А тоді війнув плащем і

зник, залишивши по собі лиш дух печалі.

Габріель замкнув і душу. Й уста. Мовчав і в своєму в Нижньому

склепі перечитував думки Аврори. Торкався пальцями сторінок, які ще

берегли її ніжний запах. Колись вона творила на цьому папері,

почісувала кінчиком пера своє підборіддя й усміхалася, пишучи про

власні відчуття, про те, як розуміла навколишній світ. А йому завжди

буде цікаво перечитувати ці тьмяно-золоті рядки, що омертвіли.

Габріель довго ненавидів навіть самого Творця, проте і це

почуття згасло. Пустка й печаль – це все, що залишилось. Пройшов

час, який примусив біль ущухнути, тепер можна вийти в людський світ,

щоб знайти іншу душу, яка хоч трохи буде схожою на Аврору.

Габріель розчаровано стояв посеред людної вулиці. Їхній світ

змінився… Скільки пройшло часу? Він же не міг сидіти віками в

склепі? Чи міг? Проте прогрес людей лякав. Слова, вигуки, спалахи

телефонів й пересування машин лише втомлювали Габріеля. Йому

більше нічого тут робити. Покинутий театр зник, а замість нього

з’явився магазин телефонів.

Габріель зітхнув і поглянув на подаровану Авророю книжку.

«Твоя душа перестала сяяти і з золотих літер зійшло закляття. Ми обоє

не хотіли б жити у такому світі. Я завжди ненавидів людей, але завдяки

тобі тепер знаю, що людина – це не тільки гріх і потворність, а й

щирість, талант, доброта й милосердя…. Тільки-от, розумієш, таку я

ніколи не зможу віднайти. Я берегтиму тебе, прекрасну Аврору, у своїх

спогадах, доки не перетворюся на попіл».

Демон повернувся в Потойбіччя, більше ніколи не ступаючи на

людські стежки.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.