Мить у театрі

Габріель дізнався чимало цікавого про Аврору. Дівчина

виявилася дочкою правителя Златограду – Лаврентія Громова. Їй

усього сімнадцять, ніколи не навчалася в Едельвейсі – магічній школі,

що розташовувалась у таємному палаці серед Карпат. Проте талант й

успіхи в магії вражали навіть її батька – суворого й жорсткого

чоловіка. Мати Аврори загинула в одній з воєн між чародіями й

вампірами. Пам’ятник їй урочисто возвеличується біля Міністерства.

З близьких друзів Аврора мала лише Стефанію, яка, до слова,

наступного дня поїхала до Італії, та Оскара, звичайного парубійка,

скромного й дотепного, проте зі своєю таємницею… Він був

перевертень. Оце й усі знайомі, із ким спілкувалася Аврора протягом

останніх трьох місяців, як з’ясував Габріель.

Одного пізнього осіннього вересневого вечора Аврора кудись

зібралася, одягнувши просту сукню та поверх її накинувши мантію.

Волосся акуратно розчесала, сказала батькові, що йде по справах, і

вийшла з маєтку.

Використавши портал для переміщення, дівчина опинилася на

безлюдній вулиці в закутках якогось міста. Потім заховала чарівну

паличку і спокійно пішла вуличкою, насолоджуючись прогулянкою.

Теплий вітерець лагідно обдував розпашіле обличчя, колихав поділ

сукні. Рівномірний стукіт підборів порушував тишу незнайомої вулиці.

Габріель, який ні на мить не спускав очей з дівчини, рушив за

нею одразу ж, коли вона вийшла за межі свого двору. Тепер він

безшумною тінню слідував позаду, тримаючи дистанцію, і думав, що

Аврору привело сюди, в незнайоме місце, чого б це дівчині захотілося

самій в такий пізній час гуляти без супроводу? Біжить на побачення,

якого не схвалює батько? Ні-ні, Габріель знав би про це. Тоді що

коїться?

Аврора раптом пришвидшила крок. Завернула за черговий

поворот й зникла з поля зору. Габріель – слідом. О, тепер він зрозумів,

куди поспішала дівчина. Це був театр. Стара покинута будівля з

мозаїчним куполом велично стояла посеред площі. З темних вікон

визирала темрява, здавалося, що театр не хоче приймати гостей. Проте

це омана.

Аврора посміхнулася й упевнено прошмигнула всередину.

Габріель зачекав хвилин десять, а тоді так само безшумно й непомітно

зайшов до театру.

Обабіч стін звивалися мармурові сходи, що вели на широкий

балкон напроти вузьких дверей. Запилені гобеленові портьєри хвилями

звисали з надщербленої стелі. Довгі зміїсті тріщини тягнулися по

стінах до купола і там звивалися в хитромудрий візерунок. Усе навколо

було посноване нитками павутини і дихало сирістю – видно, що давно

ця ошатна споруда не бачила гостей.

Габріель від захоплення забув, як правильно дихати. Він уже

передчував ті емоції, які , очевидно, викличе сцена. Габріель не відразу

помітив піаніно, за яким уже сиділа Аврора.

Демон перевів погляд на дівчину й нарешті прийшов до тями.

- Знаєте, пане, - озвалася Аврора, - я, звісно, все розумію, театр і

його краса зачаровують, але чому ви так довго чекали на вулиці?

Габріель задоволено усміхнувся.

- Ви помітили.

- Ще тоді, коли гуляла зі Стефанією, - знизала вона плечима. –

Навіщо ви переслідували мене ці три місяці?

- І це помітили, - кивнув чоловік, але підходити не став, щоб не

сполохати.

- Звісно, - погодилася Аврора й затримала погляд на його високій

фігурі.

Габріель клацнув пальцями – і його зовнішність змінилася. Темне

густе волосся стало трохи коротшим, тонкі ріжки й ікла зникли. На

жаль, гострі нігті й пурпурові очі з вертикальними зіницями він ніколи

не зможе змінити – це вже невід’ємна частина його фізичного єства.

- Мабуть, вас трохи спантеличила моя зовнішність, - озвався

Габріель. – Розумієте, я……демон.

- Я здогадалася ще під час першої зустрічі, - продовжила Аврора.

- О, - Габріель підняв ліву брову, - я приємно вражений. Невже

відчули?

- Я відчуваю осіб… з іншого світу, - тихіше озвалась дівчина і

стиснула руки в кулачки.

Габріель нахмурився, притиснувши пальця до підборіддя.

- Тобто… ви хочете сказати, - обережно почав, - що є тією самою

хранителькою дару роду Громових – родини, що знаходиться під

наглядом й захистом самого Творця?

- Ви маєте цілковиту рацію.

Габріель відчув розчарування впереміш із…жалем. Будь-які

стосунки з цією дівчиною заборонені. І навіть зараз, стоячи один від

одного на відстані кількох метрів, вони порушували закон Творця.

Доля занадто підступна.

- Що ж, доволі лоскітлива тема, - порушила тишу Аврора. – Ми

можемо змінити розмову? – поцікавилась й провела пальцями по

клавішах піаніно.

- Ви умієте грати на цьому чарівному інструменті? – умить

підхопив розмову Габріель.

Дівчина глянула на нього з-за піаніно й уперше побачила так

близько того самого… демона. Адже раніше їй доводилося

спілкуватися з безтілесними істотами – власне з душами людей, що

вчинили тяжкі гріхи, але потрапили на Мертве поле, де мали шанс

покаятися і полегшити свої страждання.

Вона з цікавістю дивилася на Габріеля… От тільки невідомо, хто

з сотні могутніх воїнів перед нею. Очевидно, що хтось сильний й не

останній в ієрархії. Можливо, один із легендарних Тринадцяти. На

диво, він поводився спокійно й цілком дружелюбно, проте в його очах

вона бачила смерть і руїну, навіть маска з усмішкою не могла цього

приховати.

- Не вмію, - гірко усміхнулась Аврора. – Але дуже хочу

навчитися. Шкода, що не маю до цього жодного таланту: батько міняв

один за одним з десяток учителів.

- Я впевнений, що ви талановита в чомусь іншому, - м’яко

усміхнувся Габріель і легко стрибнув на сцену.

Чоловік несподівано вклонився дівчині, приклавши праву

долоню до серця. Аврора здивовано закліпала очима, бентежно

глянувши на двері.

- Ви не проти послухати мою скромну гру на піаніно, леді? –

поцікавився він.

Дівчина швидко кивнула й мовчки відійшла. В її синіх очах

спалахнули вогники нетерпіння, в зіницях затанцювали іскорки

лукавства й бажання почути гру… потойбіччя.

Габріель клацнув пальцями – поруч з’явилося ще одне м’яке

крісло, проте дівчина навіть не звернула на нього уваги. Демон

обережно торкнувся клавіш. Звуки були чисті та дзвінкі, музика

підіймалася до самого купола і осідала відлунням, що заплутувалося в

павутинні і там бриніло.

Спочатку мелодія була втіленням воістину ангельського мотиву,

мовби небесний хор спустився в маленький покинутий театр, щоб

подарувати присутнім божественну насолоду. Далі у музику вривалися

різкі тони, більш гучні та нестримані. Вони наповнювали простір,

бриніли сотнями струн, які знала тільки стривожена людська душа,

хвилювали смертне єство й туманили мозок. Під час гри подоба

Габріеля змінювалася під звуки мелодії. Пурпурові очі тьмяніли, а

зіниці звужувалися до товщини волосини. Тонкі пальці з гострими

кігтями нестримно вистукували по клавішах, народжуючи щоразу

звабливіші звуки, сповнені диявольської краси й чарів.

Останні акорди… Вони довершені й незрівнянні. Аврора була

впевнена, що це твір про життя людей. Реальна історія падіння їхніх

душ... Спочатку ніжна й без тривог, вона чарувала слух, створювала

атмосферу безпеки й затишку, а згодом музика стала тривожною,

передавала стан суперечливості й злоби, а завершила його мелодія

жаху, ненависті, відчаю і смерті. Звуки піаніно розповідали про шлях

падіння людських душ, що йшли стежками гріха прямісінько в лігвище

величезного павука-спокусника.

Габріель закінчив грати. Іще сповнений ейфорії, обернувся до

дівчини. З кутиків очей Аврори текли сльози. Тремтячою рукою

дівчина стиснула мантію й через силу сказала:

- Ви грали… божественно. Ні… По-демонічному прекрасно. Ви,

уособлення людського гріха, найкраще передали почуття земних

мешканців. Ваш концерт, ваша гра… Вони…

Аврора благоговійно склала руки на грудях й зачаровано

дивилася на Габріеля. Він підвівся й підійшов до дівчини, узяв пальці в

долоню й ніжно поцілував.

- Сподіваюсь, я не востаннє вам граю.

З того часу світобачення обох – людського дитяти й демонічної

істоти Потойбіччя – змінилося. Спілкуючись, вони краще пізнавали

співіснування двох світів і були близькими до розгадки таємниць Бога.

Проти правил самого Господа ніхто не в силі виступити. Це наче

вічно грати з Ним в шахи без надії перемогти, тому що Творець знає

все: кожну стежку життя, кожне сказане слово, кожен вчинок, адже Він

– правда, розум і любов.

- До речі, я завжди хотів запитати, - озвався Габріель,

допомагаючи Аврорі зійти зі сцени, - як ви вперше потрапили в цей рай

на землі?

- Ви про театр? Мені Шахіст показав, - відповіла дівчина,

поправивши волосся тендітною рукою. – Він безтілесний.

- О-он як, - протяжко мовив демон, лукаво зблиснувши очима. –

Він також поціновувач мистецтва?

- Ні, він обожнює лише шахи. Каже, що кожна людина має

власну партію.

- Шахи… Як цікаво. Та вони розкривають не душу людини, а

лише її наміри та вчинки.

- Я теж так уважаю.

За півроку спілкування з Авророю Габріель почав цінувати

мистецтво. Ще більше прив’язався до дівчини, яка зачарувала його.

Мусив визнати, що нетерпляче чекав на кожну зустріч. Перебувати в

Потойбіччі серед самозакоханих демонів-підданих, для яких хтивість і

бруд людства – вища насолода, стало нестерпно. Габріель рідко

з’являвся на демонських зібраннях. Пропустив перемовини і з самим

Творцем, бо в цей час писав нову мелодію для Аврори.

Хтось міг би сказати, що демон серед людей став занадто

м’якосердним. Проте Габріель притім залишався таким же

незворушним й жорстоким правителем, суворим і хитрим. Він

продовжував чинити суд над грішниками, карав, як уважав за потрібне.

Його зовнішній вигляд не змінився перед підземною публікою. Проте

черстве єство Габріеля нарешті пізнало й інші емоції. Тепер вічність,

яку ненавидів, здавалась подарунком, адже він може чути гру Аврори,

забувши про потворність людської натури, про недовершеність світу.

Дівчину не відштовхнули несподівані зізнання, що її новий

знайомий – той самий Верховний, другий повелитель після Творця і

головний демон у Підземеллі. Аврора намагалася відповідати рівню

компаньйона, збагачуючи себе Божими дарами – музикою, мистецтвом

театрального лицедійства, красою доброти й любові до прекрасного.

Та всьому на світі настає кінець. У кожному спектаклі

опускається завіса – будь-яка гра не вічна. І перестає лунати музика,

хоча й звук останніх акордів ще бринить в повітрі.

Перші троянди в його новому саду життя зів’яли, коли Аврора

сказала, що виходить заміж за Оскара, того самого жалюгідного

перевертня. Лише тоді, заскочений зненацька словами дівчини, демон

зрозумів, що ніколи не запитував про життя Аврори, коли-не-коли

згадуючи про батька і новини зі Златограда.

Габріель відчув: щось наче тріснуло всередині. Він пропустив

одну зустріч з Авророю. Демон розмірковував про власне его, а ще про

дитяче бажання бути поряд з…людиною. Навіть не так… З

хранителькою дару, з дівчиною, яка може спілкуватися з безтілесними,

яку береже сам Творець.

Усвідомив, що Бог завжди уважно спостерігав за ними, та чомусь

не втручався. Може, йому було важливо, щоб людина й демон знайшли

спільну мову? Для чого? Кого так прагнув провчити сам Бог?

Наступної зустрічі Габріель поводився, як завжди. Приховати

емоції для демона… хіба це важко? Ні. Він зіграв їй нову композицію,

Аврора зачаровано слухала, прикривши очі. На її вустах розцвітала

задоволена посмішка, плечі повільно починали рухатися в такт мелодії.

Закоханого демона краса дівчини п’янила сильніше за міцне

вино, пробуджувала бажання забрати її, мов іграшку, собі й поставити

навічно на почесне місце, на золоту поличку у власному домі.

І він зірвався з повідка смиренності… Того ж дня наплювавши на

закон зводив чисті душі на стежку гріха. Габріель не думав про те, що

могла б сказати Аврора. Він прагнув лише зігнати біль і лють на

комусь, випустити із себе того дикого звіра, якого стільки часу тамував

у глибині свого єства, щоб не злякати одну-єдину душу. Йому

необхідно було почути передсмертний крик слабшого, відчути гарячу

кров жертви на білих долонях, розірвати плоть, спотворити чергову

душу, щоб заглушити неймовірний біль, що розривав його зсередини.

Тримати маску байдужості… Як це, виявляється, важко, коли

звичайні слова перерізали тобі горло, викликаючи бурю відчаю.

Габріель вдивлявся в її радісне обличчя, спостерігав за весільною

церемонією, пересвідчувався, що дівчина покохала іншого й була

щасливою. Намагання Габріеля знайти фальш в емоціях Аврори були

марними.

«Я не хочу, аби щось після весілля змінилося. Я люблю вас і наші

зустрічі, без них мені було б важко жити. Якщо ви захочете, я

познайомлю вас зі своєю родиною. Ви не такий, як інші потвори,

ви…Особливий. Як лицар серед сміття Потойбіччя. Я люблю вас усією

душею і віддала б її без вагань, але серце не погоджується».

Він сказав, що розуміє й надалі складатиме для неї нові мелодії.

Смирення…добра чеснота, але біль не минає.

Страждання… пожирає єство зсередини, як хробак точить

деревину.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.