Ангел

Я ніколи не розглядав себе як письменника, але зараз приміряю цюю роль, аби розповісти цю історію. Мені випала честь застати цеє чудо, яким і хочу поділитися з Вами. Хоча б частинкою тієї магії. Сподіваюся, не переборщу з пафосом, бо ще вийде псалом, а такого не хотілося б.

Перші промені світла невпевнено пробиваються крізь жалюзі. У кімнатах не темно — поруч з ліжками святять різними кольорами нічники. Он мерехтить жук-сонечко, а на сусідній тумбі, рясно всіяній наліпками — мила пандочка у червоному шарфику.

Якщо поглянемо на стіни спальні, то побачимо чимось зворушливу картину: намальовані звірятка летять кудись уверх на повітряних кульках. Їм весело та безтурботно — аби ж таким був і цей світ…

Тишу світанку порушує шурхіт ковдр. Прокидаються перші мешканці цієї кімнати — хлопці й дівчатка, дорослі й малі. І від цього кроїться серце. Ми потрапили в інтернат для дітей зі страшним діагнозом: Дитячий церебральний параліч, або, по-простому, «ДЦП». Долі було мало цього, тому вона лишила їх батьків. Хтось відмовився від дитини, побачивши її каліцтво. Декого знайшли просто на вулиці, у коробці поміж сміття. Не можна назвати людьми тих, хто так вчинив — це найжахливіший зі злочинів, але Бог їм суддя.

Он почав вовтузитися Марк, котрий світу великого не бачив. А он сопить Сара — життєрадісна, завжди усміхнена, хоч їй дуже важко рухатись. Її мати, написавши заяву про відмову від дитини, процідила крізь зуби: «Краще б я зробила аборт». Хіба дівчинка заслуговує на ці слова лише через те, що народилася такою?

Їхня доля зовсім невесела: якщо ніхто не забере, то після тридцяти п’яти їх чекає будинок для престарілих. На довісок до цього постійно чутно злі язики, котрі тільки те й роблять, що невпинно торочать про «непотрібність цього зброду суспільству». Їм тільки за щастя вкрити невинних дітей образами на кшталт «інваліди, хворі й тупі, нікому не потрібні аутисти». Скажіть мені, чи заслуговують вони на це? Чи можна вважати людьми тих, хто намагається самореалізуватися, пригнобивши мешканців інтернату?

Але про це мова піде далі, на жаль, цьому ще є місце в цій історії. Благо, добрих людей також достатньо, тому працівники у закладі добрі й турботливі. Іноді можуть розізлитися, накричати — але ж вони теж люди. Якими б вони не були, дітки зараз чекають зовсім не їх. Виглядають у вікна з нетерпінням та щирими посмішками.