Шкура рожевого слона

З чого починається знайомство з культурою країни? У когось — із музики чи літератури, а комусь обов’язково треба скуштувати національну страву. Для мене особисто немає кращого способу, ніж завітати в гості й побачити побут, поспілкуватися з господарями за столом, почути їхні жарти та історії. Адже тільки потрапляючи в дім до людини, ми ніби проникаємо в її серце.

Я жив у Барселоні вже майже рік, але так і не міг збагнути ні людей, ні культури. Звісно, певні уявлення на той момент уже склалися, але чогось бракувало, щоб зануритися з головою. У мене була мета — потрапити додому до місцевого жителя. І ось цей день настав.

Наша знайома, яка була також нашою сусідкою, жила через дорогу в такому самому дев’ятиповерховому будинку. Це була старенька пані вісімдесяти років, але ще досить жвава — іспанці все-таки як-не-як довгожителі. Вона вільно ходила без палички, і навіть дуже швидко: іноді мені доводилося поспішати, щоб не відставати від неї.

Вечеря була призначена на шосту вечора. До цього в мене був не дуже добрий досвід: коли нас запросили повечеряти на сьому, поїсти ми змогли лише о десятій вечора... але це інша історія. З двома моїми сусідами по квартирі ми вирушили до нашої спільної знайомої Марії. Вона мешкала на сьомому поверсі, а ліфта в будинку не було. Піднімаючись сходами, я думав, що ходіння на сьомий поверх — це, можливо, один із секретів іспанського довголіття.

Усі прийшли вчасно. Окрім нас був ще один італієць — дуже нервовий та емоційний хлопець із Сицилії, невисокого зросту, з борідкою як у мушкетера. Зі мною були мої сусіди: українець Павло та перуанець Джонатан. Я трохи оглянув квартиру (досить простору як для однієї людини) та книжки у шафі, де красувався товстий том «Дон Кіхота». До речі, на запитання, чи читала вона цю книжку, господиня відповіла «ні». Мене це дуже здивувало: саме в Іспанії я прочитав її і трохи наблизився до культури.

Стіл був уже накритий, і на нас не змусили довго чекати. Усі посідали і спершу почали куштувати різні закуски: нарізану ковбасу, хамон іберіко, хліб, оливки, сир. Чесно кажучи, це був перший раз, коли я спробував хамон іберіко, і закохався в нього з першого шматочка. Це в’ялене м’ясо свині, яку годували виключно жолудями, від чого воно солодкувате на смак.

Трохи згодом Марія принесла шлунок у казанку. Це були шматочки тельбухів у величезній кількості олії, що не викликало в мене апетиту, тож я відмовився. За столом ми спілкувалися на невимушені теми, а я тим часом налягав на хамон, який швидко зникав зі спільної тарілки. Марія, побачивши моє захоплення, владно промовила:

— Дорогий, їж хліб!

Натяк я зрозумів, але їсти все одно хотілося. Після шлунка господиня принесла десерт, який приготувала власноруч, — маленькі порції чогось схожого на солодкий пудинг. Ні на що більше я не сподівався, розуміючи, що десерт — це кінець вечері. Подивившись на обличчя сусідів та італійця, я прочитав у них, що вони теж не наїлися.

Тут зайшла мова про їжу. Я сказав, що мені дуже подобається м’ясо кролика. Моя іспанська була досить бідною, але прості думки я висловлювати міг.

— Кролика? — захоплено перепитала Марія. — Та я зараз його принесу!

У мене в голові промайнула думка: «Навіщо я з’їв десерт?». Але, обмацавши шлунок, я зрозумів — місце для кролика знайдеться. Вийшовши з кухні з чавунною каструлею в руках, господиня увійшла до вітальні так, ніби несла прапор іспанського королівства. Очі всіх присутніх були прикуті до каструльки.Марія підходила до кожного і давала понюхати та подивитися на запеченого в духовці кролика. Запах був неймовірний! Кожен удостоївся честі споглядати цей витвір кулінарного мистецтва.

Після того як кожен висловив своє захоплення, цей експонат був благополучно віднесений на кухню, а господиня сіла на своє місце. Розмова тривала, а в мене (і, скоріш за все, в інших) почав активно виділятися шлунковий сік. Минуло десь двадцять хвилин. Поглядаючи на кухню і думаючи, що кролик розігрівається в духовці, я почав хвилюватися: раптом господиня про нього забула і він підгорить?

—Марія, кролик! — нагадав я.

— Що «кролик»? — відповіла вона.

— Ти ж ніби мала принести його на стіл...

— Що? Ні, це не для вас! Завтра в мене гості, прийдуть мої подруги, це для них.

У мене всередині щось обірвалося — мабуть, той самий шлунковий сік. Настала хвилина мовчання, у яку ми поховали кролика і наші надії на нього. Усі зробили байдужий вигляд і продовжили спілкування.

Раптом Марія сказала, що в неї є багато хорошого алкоголю. Вона дістала маленький ключик і відчинила ним шафку-тумбочку, де стояла ціла армія пляшок різної величини. Дістаючи чергову, господиня розповідала, де вона була куплена і що це за напій. Чого там тільки не було: і лікер із Канарських островів, і настоянки на фруктах.Марія відкорковувала пляшку, давала понюхати, наливала на дно чарки буквально «наперсток» і давала спробувати. Пляшка обходила коло пошани, кожен брав участь у цьому ритуалі, після чого вона благополучно поверталася «на батьківщину» в тумбочку. Так вона зробила з усіма пляшками і, завершивши показ, знову закрила шафку на ключ.

Поспілкувавшись ще трохи, ми подякували за гостинний прийом і пішли додому. Звісно, дорогою кожен висловився щодо кролика. У мене ще довго в голові не вкладалася ця історія. Я не знав, чим це пояснити: чи то ми були недостатньо важливими гостями, щоб нас годувати кроликом, чи то господиня була дещо скупою... А можливо, це просто вік, усе-таки їй було далеко не сімнадцять років.