ХРАМ

Прокинувся Сашко рано: сьогодні субота, але в школу іти потрібно. В далеких вісімдесятих діти по суботах вчилися. Було в суботу менше уроків, але вчилися. Не те що зараз. У ті часи шість днів учимось, у неділю відпочиваємо. А що, ти встигнеш відпочити за один день? Та нізащо! Не встигаєш ні за що!

Ось слухайте, скільки всього потрібно було встигнути зробити за вихідний! Зранку швиденько зістрибуєш з ліжка, поспіхом випиваєш чашку теплого, свіжого молока, що тільки-но з-під Малютки принесла бабуся Ніна. Малютка — це наша корівка. До речі, дуже слухняна й охайна тварина.

Вискакуєш ракетою у двір, поки ніхто тебе не встиг затримати, і мерщій на вулицю. Рудий Мухтар із веселим гавкотом рветься за тобою, ланцюг натягнувся, але утримав пса на прив’язі. Мухтар образився, що його не взяли з собою, залазить до себе в будку, ліг, поклав голову на лапи й з сумом дивиться хлопцеві вслід.

На вигоні вже збираються хлопці. Спочатку футбол біля школи, на спортивному майданчику, потім жмурки, войнушка, квач… Бац — уже й вечір, темніє, навіть домашнє завдання не встигаєш зробити. Приходиться робити зранку, але зранку хочеться спати. Значить коли? Правильно! На перерві. Перед уроком. Ось тобі і весь вихідний.

Що там того вихідного — нічого не встигаєш зробити. А ще ж потрібно й почитати. Жуль Верн так захоплююче пише, якраз розпочав читати «Таємничий острів». А ви кажете — вихідний! Що там того вихідного… Тьху! І немає!

Цього року пощастило як ніколи. Рідко таке траплялося — лише раз на сім років. ХРАМ випав на неділю, не потрібно іти до школи. Можна буде виглядати гостей, а потім зустріти їх. Вони будуть повагом, підводами заїжджати в двір. Коні, задоволені тим, що їм таки надали перепочинок, весело фиркають, трясуть гривами.

Так, початок вісімдесятих: власних автомобілів по селах було мало, одиниці. Гужовий транспорт тоді був дуже розповсюджений. Щось привезти, відвезти, зорати город, волочити, з’їздити в гості в інше село до родичів — це все робили кіньми. Я трішки відволікся, вибачте. А гості… що ж там гості.

Родичі віталися, обнімалися, лізли цілуватися, сміялися. Дядьки з дідусем підходили до коней, запалювали цигарки, диміли й гомоніли, гомоніли… Гомоніли довго, аж поки бабуся їх не покличе до столу. Тоді дядьки повагом, не кваплячись, робили по останній глибокій затяжці, випускали з рота клубки сивого диму, кидали недопалок на землю, добре його притоптували і потім, не поспішаючи, йшли до хати.

Жінки вже сиділи в хаті, за накритим столом, і щебетали, щебетали — про щось своє, жіноче. Бабське.

Поки що щебетали. Бо як вип’ють по чарці, тоді всі балачки сплетуться докупи і вже не розбереш, хто про що говорить.

За всім цим дійством було добре спостерігати збоку. Сівши на лавочку біля літньої кухні, Сашко з цікавістю дивився на дорослих — такими вони здавалися тоді дивними й кумедними. А коли лізли обнімати Сашка, той мерщій тікав у хату, залазив на лежанку і затулявся занавіскою. Не вилазив звідти, аж допоки гості не розсядуться за столом. А тоді вже починалося…

Сонний хлопець ледве зліз із ліжка — саме так, зліз, зцуганився… Це в неділю та на канікулах Сашко підскакував, немов ошпарений, ні світ ні зоря, а в будень, коли треба йти до школи, саме злазив, сповзав. Спочатку одну ногу поставив на долівку, потім стягнув другу, почухався, солодко позіхнув, потягнувся. Потім другу, знову потягнувся.

Ніхто не підганяв — можна було розслабитися. Дома мама вже б підганяла, щоб швидше збирався до школи, а в бабусі все не так — тут воля.

Сашко любив гостювати в бабусі й бувало зостався тижнів на два-три, допоки мама не забере. А що! Тут одні плюси. По-перше, поряд школа — п’ять хвилин іти. Спати довше можна. По-друге, друзі всі на «Вигоні». Так називали куток села, де жила бабуся з дідусем. Тут мешкали його найкращі друзі: Коля, Сергійко, Славик.

Ще НуЛьоня, який дуже полюбляв лимонад із булочкою. Мама його працювала в сільському магазині, і Льонька заходив до неї та, трішки заїкаючись, був у нього такий недолік. говорив:

— Мамо, ме-ме-ні сітерце із бу-бу-лочкою.

Були й інші добрі товариші в селі, але ці — найкращі, перші, однокутчани. Товариство зібралося веселе, з ними було добре проводити час. Як кажуть, з такими друзями — хоч у вогонь, хоч у воду. Був і вогонь — одного разу хліва в людей спалили. Була і вода — з неї ми не вилазили ціле літо.

Цього разу Сашко відпросився у мами до бабусі, щоб відсвяткувати ХРАМ у неї. Вже тиждень, як він жив у дідуся з бабусею, переселився завчасно, щоб нічого не прогавити. Повертатися додому поки що не збирався.

Дома було занадто галасливо: менша сестричка Лена, Юра-братик, ще зовсім маленький — після ХРАМУ йому виповниться лише два роки — і від нього галасу найбільше. Нехай за ними дивляться мама та тато Валера. Тато Валера Сашкові не рідний, але, здається, він хороша людина. Зараз Сашко вже може з упевненістю сказати — він був хороший.

Тож хлопець вирішив: краще подалі від того ґвалту — в бабусі побуде. Та й на ХРАМ у бабусі цікавіше.

У хаті пахло свіжим тістом. Бабуся вже замісила його на пиріжки, і воно стояло у величезній макітрі, накрите чистим вишитим рушником, поряд із піччю. В печі гучно потріскувало, там уже мерехтіло полум’я, по хаті поволі розповзалося тепло. За вікном — тринадцяте жовтня, субота. На вулиці зранку прохолодно, але ще не зимно. Вдень тепло. Бабине літо.

Завтра — ХРАМ!

Сашко навшпиньки підійшов до макітри з тістом. На пузатому боці, не прикритому рушником, красувалися намальовані яскраві квіти. Хлопець підняв рушник і засунув великий палець у світлу масу, яка ось-ось мала вилізти назовні. Сашкові дуже подобався смак сирого тіста. Облизавши палець, сунув знову. І знову…

— Саша!

Сашко аж підскочив від несподіванки.

«Бабуся», — майнуло в голові хлопця.

— З чого ж я пиріжки ліпити буду, по-твоєму, га?!

— Бабу, — скривився Сашко. — Та я трішки. Тільки попробую.

Бабуся стояла в сінях і через прочинені двері з посмішкою та лагідним поглядом дивилася на онука. Вона зрозуміла, що злякала хлопця, і поглядом просила пробачення в Сашка.

Та хлопець і не сердився, та й не дуже злякався — просто було це дійсно несподівано. Сашко знав: лаяти не будуть. Його жаліли. Жаліли всі. Після трагічної загибелі тата Івана його жаліли всі в селі, навіть учителі в школі.

— Дивись, щоб «швидка» Настя не напала, — сміялася бабуся. — А то все свято в туалеті просидиш.

Сашко обережно прикрив макітру рушником і рушив до столу. На столі, в глибоких тарілках, стояла заготовлена для пиріжків начинка. Хлопець скоса зиркнув на бабусю, яка поралась біля печі, відкрив шухляду в столі й витягнув звідти ложку. Ще раз подивився на бабусю.

— Можна?

— Та їж уже. Тільки швидко, бо в школу спізнишся.

Сашко загнав ложку спочатку в затір — однієї ложки смажених шкварок хлопцеві вистачило. Потім кинув до рота рум’яної капусти. Солодкий сир був смачний, тому сиру він з’їв найбільше. А наостанок, на закуску, загріб макову начинку, товчену в ступці з цукром. Десерт. До вишень і слив навіть не доторкнувся. Наївся.

У хату зайшов дідусь.

— Прокинувся, — потріпав він онука за вихор, який постійно стирчав, струнко, як солдат у строю.

Сашко кивнув головою — рот був зайнятий маковою начинкою.

— Сашко, — раптом видав дідусь, примруживши одне око. — А може, ти сьогодні до школи не підеш? Допоможеш готуватися до свята.

— Угу, угу… — кивав головою Сашко, погоджуючись. — З-з-годен, — продовжував жувати мак.

— Що ти, Олексію, верзеш?! — розсердилася бабуся. — Мелеш таке. Нехай дитина в школу йде.

Бабуся Ніна працювала в школі техробітницею, і якщо Сашко не прийде до школи, то Євген Володимирович, класний керівник Сашка, в неї першої спитає, чому це її онук не в школі.

— Уже час збиратися, Саша, — підганяла бабуся онука.

— Іду, іду вже, — похилив голову хлопець і пішов одягатися.

— Ніно, ану налий мені чарчину, — всідався за столик на кухні дідусь. — Щось прохолодно зранку.

Бабуся сердито глянула на дідуся, відкрила столик, дістала звідти пляшку, грюкнула нею об стіл.

— Наливай! Але пам’ятай — сьогодні роботи повно.

— Та зрозумів я, — посміхнувся дідусь і відкрив пляшку.

Хата складалася з двох побілених кімнат. В одній, меншій — «хатині» — стояла величезна піч, ліжко, де спали дідусь із бабусею, над ліжком — килим з оленями, під невеликими вікнами — стіл і лава. Ця кімната була невелика й слугувала і спальнею, і кухнею.

Друга була велика — зараз такі називають залою. У ній поміщалися два дивани: на одному спав Сашко, на другому — його дядько Сергій. Стояло величезне ліжко, над яким також «паслися» олені. Незграбний, величезний гардероб, що замінив стару бабусину скриню. Невеликий буфет з посудом, стіл і телевізор. Ні, не плазма! Чорно-білий, ламповий «Електрон», де канали перемикали плоскогубцями, бо перемикач давно зламався.

Та ще й лежанка — величезна, тепла, взимку незамінна річ, я вам скажу. Залізеш туди з книжечкою чи з торбою смажених гарбузців і дивишся «Ну, постривай!» чи там «Катрусин кінозал». Були часи!

Ще були темні сіни з трьома масивними дерев’яними дверима: одні вели у велику кімнату, другі — до хатини, треті — до комірки. Над головою ляда на горище. Такою тоді здавалася ця дідусева хата — великою, затишною, рідною. Зараз на тому місці пустка, але все одно тягне туди, додому, звідки й розпочнеться ця історія.

У хату зайшов дядько Сергій. Він учився ще тільки у восьмому класі, але здоровило був ще той — виглядав, як старшокласник.

— Біжи, малий, бо запізнишся, — хихикнув він.

— А ти?

— Не піду. Не хочу.

Сашко жалібно подивився на бабусю.

— Саша — до школи, — бабуся була невблаганна. — Буде мені від Олі, якщо я тебе залишу вдома.

— А ти не мели язиком, — гримнула на Сергійка бабуся. — Швидко збиратися до школи. І чого ото дражнитися.

Сашко мовчки накинув верхній одяг і вийшов на вулицю.

До школи йти хвилин шість–сім, не більше, і це ще якщо не поспішати. Хлопець плентався навпростець, огородами. Огороди були вже чисті, прибрані, селяни вирубали вже навіть кукурудзу. Стебла кукурудзи пов’язали у кулі й обставляли ними хату — у кого ще була мазанка, — утеплювали на зиму стіни.

«Ніякого пінопласту, клею, штукатурки, фарби. Побілена хата, обставлена кукурудзою — і все».

У кукурудзі, звичайно, заведуться миші, та це не страшно: весною бабуся всі дірки зашпарує глиною, хата по білиться і буде як новенька. Зате зимою тепліше.

У школі голосно задзвенів дзвоник. Сашко прокинувся, стріпнувся — він був ще тільки на пів дороги до школи, а шкільний дзвоник так дзеленчав, аж розривався, немов побачив, що хлопець запізнюється, і намагався його підганяти. Хлопець міцніше зжав у руці потерту ручку важкенького портфеля й побіг.

Черевики хлопця зачіпалися за груддя, за тирчаки від зрубаних стебел кукурудзи, провалювалися у ями, які лишилися від викопаної картоплі. Таки перечепився, але не впав — втримався на ногах, лише випустив з руки портфель, у якому обірвалася ручка. Не витримала бідолашна носити науку — наука вона така, нелегка, одним словом. Вхопивши під руку портфель, хлопець щодуху помчав до школи.

Важкі дерев’яні двері старої земської школи не хотіли відчинятися. Сашко напружився — і двері піддалися. Незадоволено скрипнула пружина, пропускаючи хлопця до школи. В клас він залетів разом з учителем.

Перший урок — математика. Іван Омелянович, він же й директор школи, став біля дошки і пристально подивився на Сашка поверх своїх старезних окулярів, які ледве трималися на кінчику носа.

— Те понімаєш, — почав він. За це «те понімаєш» учні школи прозивали його Текалом. — Те понімаєш, Сашко, тобі найдальше іти до школи, чи що? — директор добре знав, де живе Сашко, тому вирішив трохи підсміятися з хлопця. — Те понімаєш, он діти з інших сіл пішки поприходили вже і встигли, а ти не висипаєшся, чи що?

Хлопець стояв біля парти по стійкі «струнко», опустив голову й мовчав.

— Сідай, — махнув рукою Іван Омелянович і відкрив підручник.

Хлопець із полегшенням бухнувся за парту, виклав книгу, зошит, ручку, все розкрив і втупився в дошку. Іван Омелянович щось креслив, малював на тій дошці, але Сашка в класі не було. Він був у дідуся з бабусею: замішував пироги, з дідусем розкладав столи, носив тарілки, ставив на стіл стакани. У думках він готувався до свята. Чекав його.

Тихо рипнули двері класу. Весь клас, усі як один, повернули голови на звук. У клас заглянув завуч Юрій Денисович і промовив тихим голосом:

— Я вибачаюся, Іване Омеляновичу. Оголошення.

Директор перестав креслити на дошці й затих.

— Четвертий клас, увага, — голос завуча був низький і якийсь навіть жіночий. Та й сам завуч був низенький, кругленький, з лагідним, постійно усміхненим виразом обличчя. — На великій перерві — лінійка. Зрозуміли?

— Зрозуміли! — хором відповів клас.

Перейшовши у старшу школу, ми почували себе тут, серед старшокласників, ще не зовсім упевнено. Вчителі нові, незнайомі — було незвично й лячно.

А що ви хотіли? Ми лише четвертачки, самі маленькі в старшій школі. До третього класу ми навчалися в окремій школі — для менших класів. А в четвертий уже переходили в іншу: велику, простору, для старших.

Так, у той час у Гришиному було дві школи. Тепер у Гаврилівці — селу повернули історичну назву після декомунізації — і однієї забагато, та й та дев’ятирічка. А можуть скоро й зовсім закрити. Така жаль бере за школу… Скільки через неї дітей пройшло. Скільки вона всього передбачила, вислухала, вичерпала. Та вона, я вам скажу, найголовніша була в нашому селі. А її — закрити. Ех…

Ось і велика перерва. Час на уроці тягнеться неймовірно довго. Так довго, немов ти літом на пастівні пасеш череду корів — хто пас, зрозуміє. Ти постійно зиркаєш на годинник, лаєш і підганяєш ті кляті стрілочки за склом, а вони ж, зараза, немов заклякли на місці. А тобі ті корови вже так надоїли і так хочеться додому, що аж на душі стає млосно, в грудях ниє, щось шкребе. Але ж ні — не можна.

А коли приходить час, і ти увечері направляєш череду до села, то корівки вже самі летять додому, мов навіжені, а ти ледве за ними встигаєш.

Ось так і ми. Тільки-но пролунав дзвінок по закінченні уроку — ринули з класу, товплячись у дверях, ледь їх не виламавши, летимо на вулицю. Так, на вулицю! Не витягуємо з кишень маленькі екранчики, не мружимося від світла, яке б’є нам у вічі. Ми мчимо туди, де свіже повітря, сонце, веселі ігри й реальні, а не віртуальні друзі.

У великих шкільних коридорах лунає дитячий сміх, крик, біганина, тупіт, вереск. Ми були живі. Ми були дітьми, а не зомбі, не рабами андроїдів та комп’ютерів.

А що творилося на вулиці, коли ми вибігали зі школи! Зовсім недавно, на тому тижні, ми разом з хлопцями п’ятого класу звалили в купу згребеного листя, старшокласника з восьмого класу — Івана Лісового. Він не міг вибратися з тієї купи до кінця перерви: хлопці постійно заштовхували його назад і знову прикидали листям. Веселуха була.

Тільки, напевно, Вані не надто було весело. Йому це не дуже подобалося — він був злий, кричав на нас і погрожував усіх повбивати, як тільки вибереться з листя. Але нас було багато, і ми були впевнені: коли ми разом — нас не подолати.

Та скільки всього було — різних пригод, веселих і не дуже, — що про це треба окрему історію писати.

У довгому коридорі нас зупиняє піонервожата — в яскраво-червоному піонерському галстуці. Вона стала, закривши собою вихід на вулицю.

— Ви куди?! А лінійка? Ану, мерщій назад!

Сашко похолов. Ні, не тому, що забув про лінійку. Ні, зовсім ні. Це було інше. Хлопець дивився на червоний галстук, зав’язаний на шиї піонервожатої, а сам тремтячою рукою шарив по комірцю своєї сорочки. Галстук! Він забув надіти галстук!

Невдоволені діти розверталися і заходили назад до школи. Хлопець так і закляк на місці.

— Саша! Де твій галстук?

У ті часи це було серйозне порушення шкільної дисципліни. Ні, це були вже не роки сталінських репресій, але все одно — просто так це не минеться.

— Забув… — опустив очі переляканий хлопець.

— Наступного четверга підготуєшся до ранкової політінформації й розповіси історію виникнення піонерського руху.

— Добре, — тихо відповів він.

— Біжи на лінійку і більше не забувай надягати галстук. Галстук — це кров, пролита за наше мирне життя. А ти! Про твій вчинок ми ще розмовлятимемо на класних зборах.

Сашко розвернувся і заскочив у шкільний коридор. Його щоки палали — палали від сорому. Як він міг забути? Як?

Тоді хлопець ще не знав, що вже через рік-два він — та й не тільки він — нишком зніматиме цей комуністичний зашморг з шиї і запихатиме його в кишеню. Де йому, по суті, і місце.

А зараз йому було дуже, дуже соромно за свій ганебний вчинок. Зовсім недавно він став піонером: зняв значок жовтеняти, який постійно носив з гордістю, і надів галстук. Він давав клятву! І на тобі — забув пов’язати. Хоча пов’язати галстук — це ще та морока.

Зранку він мріяв: у своїх думках зустрічав гостей на свято, а про той клятий галстук навіть не згадав. Ось тобі й маєш тепер — класні збори.

У просторому, світлому шкільному коридорі школярі шикувалися по класах. Сашко протиснувся до свого. Дівчата, як завжди, стали попереду, хлопці — позаду: шушукалися, штурлялися, жартували. Хлопець швидко забув про той клятий галстук — так само, як улітку забудеться про переекзаменовку, коли не здав іспит з математики.

Товариші почали міркувати, обговорювати між собою, з якої такої причини їх тут вишикували, та ще й у суботу. Субота — короткий день, усього п’ять уроків.

Підійшов Євген Володимирович — класний керівник четвертого класу. Наймолодший учитель у школі, нещодавно приїхав у село з чарівною дружиною, також учителькою, викладачкою російської мови й літератури. Сам Євген Володимирович, із підпільним позивним «Хром», викладав біологію та хімію — напевно, через хімію й отримав свій позивний.

— Ану тихо там! — грізно попередив класний керівник хлопців.

А що він умів бути грізним — хлопці нещодавно пересвідчилися самі. Було це так. Хлопці не виконали завдання, яке їм доручив класний керівник: потрібно було нарвати реп’яхів, щоб зробити з них олімпійського ведмедя на шкільну виставку дитячої творчості. Хлопці проігнорували — і були покарані.

Євген Володимирович залишив їх після уроків і кожного, нікого не пропустив, тягав за вуха. Але не просто легенько посмикав, не потріпав — ні. Дитячі вуха були жорстко схоплені й потягнуті вгору, з силою, рішуче, так високо, що ніжки бідолашних четвертокласників відривалися від землі. Хлопці намагалися ставати на носочки, але це не допомагало: вчитель був значно вищий. Було боляче. Дехто навіть казав, що чув, як щось затріщало у вухах. Перелякалися — думали, що вони відірвуться.

Хлопці згадали про вуха і притихли. Дехто навіть потягнувся рукою, щоб пересвідчитися, чи ще на місці.

У майбутньому Євген Володимирович ще не раз нас карав. Причини були різні, і ми дійсно заслуговували на покарання. Це було нечасто — я сказав би, навіть рідко. З таким класним керівником особливо не побалуєшся. За вуха нас тягали доти, доки ми не підросли й не зрівнялися з ним зростом. Тоді він припинив тягати нас за вуха. Від цього нам аж ніяк не стало легше: нас почали пороти довгою дерев’яною вказівкою по задньому місцю. Це було лише декілька разів, поки ми не підросли ще, стали старшокласниками і переламали всі указки. Тоді все й припинилося. Євген Володимирович зрозумів, що ми стали дорослими.

Але було й позитивне: він ніколи нічого не розповідав батькам. Захищав нас і возив на всі екскурсії, які тільки були. І де ми тільки з ним не побували…

Були такі вчителі, що могли пожбурити важку зв’язку ключів від дошки через увесь клас — у хлопців, які сиділи на гальорці й занадто голосно розмовляли, заважали вести вчителю урок. Але таких було мало. І що найдивніше — ми до них добре ставилися. Навіть краще чим до інших, правильних. І, головне, не тримали зла на них. Ми всі тоді розуміли: карають по справедливості, було за що. Нехай краще покарають у школі, ніж розкажуть батькам — тоді буде набагато гірше.

І, скажу вам, учителі цього правила дотримувалися — батькам про наші подвиги не розповідали.

Взагалі ж я вважаю, що Євген Володимирович був найкращим класним керівником у школі. А моя перша вчителька, Галина Василівна, — найкращою вчителькою. Всі батьки намагалися віддати своїх дітей саме до неї. Я їй дуже вдячний. Можливо, навіть завдяки їй я зараз це все пишу. Хоч любити математику вона мене так і не навчила. Хоча вона, можна сказати, вбивала мені її прямо в голову.

Знаєте, ми ніколи не розповідали вдома батькам про такі випадки з учителями. Не жалілись на вчителів. Чи побилися між собою, чи ще якась неприємність — мовчали. Якось не прийнято було тоді ябедничати, стукати, доносити. Терпи і мовчи. Такий був закон.

Учні вишикувалися, класні керівники шикали й затикали роти дітям. Найдовше не здавалися старшокласники, але й їх угамували. Сашко підняв погляд угору. Там, на побіленій стіні, під самісінькою стелею, висіли портрети. Ні — не вчених, не видатних письменників, науковців чи мислителів. Ні. Ви тільки вдумайтесь!

Зі стін шкільного коридору на дітей суворо дивилися всі члени Політбюро ЦК КПРС на чолі з генеральним секретарем. Зараз я не буду їх тут називати, хоч деякі прізвища пам’ятаю й до сьогодні. Сашко знав їх усіх — просто потрібно було знати: ім’я, прізвище. Доводилося вчити. Такий був час.

З канцелярії — «канцелярією» в ті часи ми називали вчительську — вийшов директор. Слідом за ним ішов фізрук Валерій Григорович, учні лагідно називали його «Гришка». Гришка, як завжди, був у спортивній формі, а на шиї, на червоній шворочці, висів біленький свисток. У школі Валерій Григорович свистіти не став — напевно, щоб чорти не завелися.

Вчителі зайняли місце в центрі коридору перед вишикуваними шеренгами школярів.

— Те понімаєш, — промовив Іван Омелянович, — Валерій Григорович зараз зробить невеличке оголошення, — і для чогось натягнув окуляри на ніс, які до цього тримав у руках.

— Увага! — голосно й чітко, як на уроці фізкультури, промовив фізрук. — Завтра змагання! Усі — з четвертого по десятий клас — біжимо крос. Усі почули?

Спочатку незадоволено загули старшокласники — до них перших дійшло, що діється щось нечисте. Потім уже загули, як у вулику, всі. Діти були незадоволені, обурені. Як так?! Завтра свято Покрови, ХРАМ у селі, а вони — бігти крос.

Класні керівники намагалися вгамувати свої класи, але марно — їм це не вдавалося. Учнів збентежило оголошення, і реакція була відповідна: вони ж були ще діти. Совіцька влада ще не навчила їх коритися, хоча старалася з усієї сили, а діти чинили спротив. Хоч самі цього не усвідомлювали, але вони опиралися вказівкам партії.

Мало сказати, що вони були незадоволені — вони були злі, сердиті й мали на це повне право.

Один вихідний на тиждень, і саме в цей день випало святкувати таке велике свято — а вони змагання. Лемент у шкільному коридорі стояв жахливий. Учителів ніхто не чув і не намагався чути. Навіть четвертокласники — і ті обурювалися такій відвертій несправедливості. Сашків товариш Вітя навіть зі злості затупотів ногами, але припинив, коли на нього сердито глянув Євген Володимирович.

Так було завжди: тільки якесь релігійне свято — чи то ХРАМ, чи ВЕЛИКДЕНЬ, чи проводи, коли люди йдуть на кладовище поминати рідних, — комсомольська та піонерська організації обов’язково організовували якийсь спортивний захід. Треба ж було відзвітувати перед вищим партійним керівництвом, що діти в цей день до церкви не ходили. Хоч саму церкву в селі ті ж комуністи й спалили ще в тридцятих роках, церковний парк викорчували, а на місці, де вона стояла, відкрили сільський будинок культури. А яка була церква! Сам Сашко, звісно, її не бачив, але розповідала прабабуся Настя: велика, простора, красива. Козаки збудували — ті, що село заснували. А комуністи все розбили, розвалили й на тому місці організували танці. Ну і де там, скажіть, будь ласка, культура?

Хоч ті ж самі вчителі також святкували ХРАМ. До них теж приїжджали гості.

Такі були тоді часи. Вони виконували вказівки, робили свою роботу. Брехали собі — і брехали нам, дітям.

Сашко стояв і від розчарування не міг вимовити ні слова. У цю хвилину він ненавидів школу, вчителів. Він розумів одне: завтра, швидше за все, він пропустить головне. Не зможе зустріти гостей. Не стоятиме поруч із дідусем перед відчиненими навстіж воротами, не вітатиметься з тими, хто заїжджатиме на підводах у двір. Він пропустить початок свята.

Хоч до чого тут школа? У ці хвилини він почав ненавидіти комуністичний лад тодішньої України. Ненавидів усіх тих членів Політбюро, що рівненьким рядочком, мов ікони в церкві, висіли під стелею. Хоч сам Сашко про це ще й не здогадувався. Але воно відклалося — десь там, у глибині душі. Ця ненависть затаїлася, чекаючи свого часу.

Класним керівникам ніяк не вдавалося навести порядок, і Валерій Григорович не втримався — порушив своє правило. Він узяв до рота свисток і засюрчав.

Миттєво в шкільному коридорі запанувала тиша. Такого ніхто не очікував.

— Завтра всіх чекаю о десятій ранку на спортмайданчику. Явка обов’язкова. Біжимо три кілометри, дівчата — кілометр, — спокійним голосом продовжив фізрук. — Усі вільні, можете йти на уроки. Це все. Хто не прийде — пояснювальна від батьків.

Учні знову невдоволено загули. Шеренги заколихалися, діти зашуміли, почали розходитися по класах. Пролунав дзвінок на урок — велика перерва закінчилася.

Зі школи діти поверталися додому з гнітючим настроєм — невеселі, мовчазні. Сашко йшов іншим шляхом, довшим: через спортмайданчик, повз шкільну майстерню й повз колгоспну пилораму. Пригрівало сонечко. В повітрі літали клапті павутини, павутинням було посноване й гілля в шкільному парку. Воно липло до обличчя, і хлопець швидко стирав його рукавом.

«Бабине літо прийшло», — мрійливо подумав Сашко. — «Запізнилося щось цього року».

У кінці спортмайданчика, за турніками, брусами й рукоходом, стояли спортзал і майстерня для трудового навчання — все в одній цегляній будівлі. З відчинених навстіж дверей долинали сердиті голоси: хтось був дуже незадоволений.

Це зацікавило хлопця. Наче граючи у війнушку, він кинув ранець під стіну майстерні, а сам притиснувся спиною до теплої, вигрітої за день осіннім сонцем цегляної стіни. Поволі просуваючись до дверей, уявляючи, що він розвідник він прислухався.

Розмовляли двоє — фізрук і Леонтій Борисович, також учитель. Він викладав багато чого: музику, алгебру, геометрію, малювання, трудове навчання, креслення — був універсальним. Обидва говорили голосно, збуджено.

— Як вони дістали своїми вказівками! — сердився Валерій Григорович. — Свято, ХРАМ, а їм — проводь змагання. Тут гості. Стіл. Свято.

— Згоден, — підтримував його Леонтій Борисович. — Безглузді вказівки. І все заради чого? Щоб діти були подалі від релігії, від давніх традицій.

— Все одно, — розпалювався дужче фізрук, — по-їхньому не буде! Хоч і розвалили нашу церкву, а як святкували ХРАМ — так і святкуватимемо. Завтра швиденько, в прискореному режимі, проведемо змагання — і швидко додому, до столу.

— Та ти, Григоровичу, вже постарайся по швидше, — засміявся трудовик. — Щоб горілка на столі не скисла.

Обидва гучно розсміялися. Почулися кроки — вчителі рушили до виходу.

Сашко злякано пригнувся і, як наполоханий заєць, кинувся тікати. Схопивши на ходу портфель, швидко побіг. А коли зрозумів, що він у безпеці, що його не помітили і ніхто не женеться, перейшов на повільну ходу, а згодом і зовсім зупинився, замислившись.

«То виходить, вчителі теж не хочуть цих змагань. Вони проти. То хто ж тоді змушує їх це робити? Хто? І що то за партія така, що не дає святкувати дітям і вчителям ХРАМ? Що вона від нас хоче?»

Запитань було багато, а відповідей Сашко тоді ще не знав. Але дещо він зрозумів: учителі теж не хотіли цього всього. Усе було дивно й дуже заплутано.

Прийшовши додому, Сашко забув, що збирався допомагати бабусі й дідусеві готуватися до свята. Кинув портфель під великий дерев’яний стіл посеред кімнати й з’їв величезного пирога з маком, запиваючи його склянкою колючого, різкого сітра. Саме величезного — раніше пироги були як пироги, дитині треба було тримати обома руками. А зараз… зараз чим менший пиріг, тим він, бач, більший кулінарний шедевр. Та який там пиріг — так собі пиріжок. Пиріжечок.

А я сумую за бабусиними велетнями — повнісінькими смачної начинки. Та ще й зі склянкою лимонаду. Смакота. Ніяких тобі тортів не треба.

Швидко перевдягнувшись, Сашко чкурнув на вигін, до хлопців. Мухтар цього разу навіть не смикнувся бігти за ним — лежав, не повернувши голови. Біля собаки височіла ціла гора кісток, м’ясо з яких обібрали на холодець. Пес був ситий і цілком задоволений життям.