ХРАМ

                           неділя

З самісінького ранку в неділю Сашко ходив, як неприкаяний. Хлопець і встав раненько, але робити нічого не хотілося. Сашко взяв книгу, спробував почитати — текст не ліз у голову, а прочитане речення одразу кудись вивітрювалося, ніде не затримувалося. Відклавши читання, хлопець пішов до дідуся.

Дідусь із дядьком Сергієм розкладали у великій кімнаті стіл. Потім його накриють скатертиною, повиставляють страви, напої й чекатимуть гостей. Чекатимуть гостей без нього… А Сашкові так хотілося зустрічати їх самому. Дідусеві його поміч також не знадобилася, тож хлопець розвернувся й пішов до бабусі.

— Готовий до змагання? — спитав, усміхаючись, дядько. Хоч який він і дядько, а всього на чотири роки старший.

Сашко похнюпився. Він не був готовий бігти цей клятий крос. Найбільше на фізкультурі він ненавидів біг на довгі дистанції. Не подобалася хлопцеві фізкультура взагалі, бігати йому було важкувато. Не любив він цього діла. Це якби у футбол поганяти. Це інша справа. Чи краще вже почитати.

«Але в старших класах, напевно з дев’ятого чи десятого, хлопець почав займатися спортом додатково. Почав підтягуватися, віджиматися, гантелей не було — тож піднімав цеглу. У журналі “Здоров’я” почали друкувати програми занять для культуристів. З того часу хлопець змінився: став сильнішим, спритнішим, витривалішим, скинув вагу. Фізрук і воєнрук хвалили, ставили за приклад іншим учням. У війську бігав уже в передніх рядах, тягнучи на своїх плечах чужі автомати й друзів, які не витримували, здихали на марш-кидку. Але це інша історія, складніша.

У дитинстві все просто, легко. А далі… складно. Жорстко. Жорстоко».

— Ні… — важко зітхнув Сашко. — Не готовий. Не хочу я бігти.

— Слабак! — розсміявся дядько. — А я перший прибіжу, ось побачиш!

— Не задавайся, лобуряко! — дідусь ляснув Сергійка по коротко стриженій потилиці.

Сергій скривився й почухав потилицю.

— Колись і ти прибіжиш першим, — дідусь поклав свою мозолисту важку долоню на голову хлопця й незграбно пригладив неслухняний вихор. — Ось побачиш. Обов’язково прибіжиш.

Сашко посміхнувся й пішов вдягатися. Вдягнувши спортивний костюм, у хатині він зняв із вішалки осінню курточку й повільно натягнув її поверх спортивної форми.

Тримаючи перед собою оберемок дров, у кімнату зайшла бабуся. Сашко відступив убік, даючи їй дорогу.

— Ти б поїв, Сашо, — сказала бабуся, поклавши дрова біля плити й розвернувшись до хлопця.

— Не хочу, бабу. Потім. Як прийду, разом з усіма, — Сашко любив сидіти за столом із дорослими, стежити за ними, слухати їхні розмови. Особливо цікаво було, коли всі трохи підіп’ють оковитої.

— Ну добре, як знаєш, — погодилася бабуся. — Ти вже йдеш?

— Йду… — зітхнув Сашко й розвернувся до дверей.

— Не хочеться? — пожаліла бабуся онука.

— Ні… — похитав головою Сашко й жалібно подивився бабусі в очі, сподіваючись, що вона залишить його вдома. — Щось у мене живіт…

— Саша, не починай! — різко відповіла бабуся, відсуваючи кочергою кружки на плиті.

З відкритих кружків шугонув вогонь. Бабуся закинула туди пару полін і поставила на вогонь чавун із м’ясом.

Зрозумівши, що закосити не вийде, хлопець знову розвернувся до дверей. Позаду бабуся бурмотіла щось собі під ніс, лаючи когось за те, що не дають дітям спокою навіть у вихідні.

Сашко вже ступив у сіни, як його знову зупинив бабусин окрик:

— Саша!

З надією в очах хлопець повернувся.

— Ти босий підеш? — а тоді бабуся підвищила голос. — Сергію! А ти збираєшся йти до школи? Чи й у тебе в животі крутить?

Сашко опустив голову й із сумом подивився на свої босі ноги.

«Вчора без галстука, сьогодні без кедів… Що це робиться?»

Хлопець повернувся в хату, натягнув кеди й рушив.

Він вийшов у сіни, потім зайшов у прибудовану до дерев’яної, мазаної хати цегляну веранду з великими вікнами, де на довгому столі вже вишикувалися тарілки з холодцем. І навіть там було чути, як бабуся брязкає каструлями, готуючи страви до святкового столу.

Не зважаючи на недільний ранок, шкільний спортивний майданчик швидко наповнився учнями. Діти гуртувалися, розбившись по класах: хлопці з молодших класів стояли окремо від дівчат, старші — вже доросліші — трималися всі разом.

Ранок видався прохолодним. Павутина, що поснувала гілля дерев у парку, вкрилася вологою. Важкі краплі відтягували тоненькі нитки й виблискували, мов якісь чарівні смарагди. Діти гріли руки в кишенях, а дехто, в кого, напевно, тих кишень не було, щоб зігрітися, почали штурлятися, бігати, обриваючи павутину поміж дерев.

Учителі, аби припинити біганину й безлад, почали шикувати учнів. Вийшла довжелезна шеренга — від старенької школи аж до гімнастичного майданчика. Ще б трохи — і розтягнулися б до самого спортзалу, зайнявши всю стометрову бігову доріжку. У ті часи учнів було чимало: мама розповідала, що коли вона вчилася, то було навіть по два класи — «А» і «Б», а деякі ще й навчалися у вечірній школі.

Школа вишикувалася, припинилися штурхання й розмови.

У центр футбольного поля вийшов фізрук — у своєму незмінному спортивному костюмі, зі свистком на шиї. Вилитий тренер. І все розпочалося.

Потрібно було пробігти три великі кола, дівчатам — одне.

«Пощастило дівчатам», — позаздрив Сашко.

Малі кола були розминочні — навколо спортивного майданчика, а великі — це сам майданчик плюс ще й половина шкільного саду. Дуже довга дистанція.

Пробігши одне коло, Сашко вже пас задніх. У боці щось шпигало, кололо, ноги стали ватяні, не слухалися. Хлопець озирнувся — його вже наздоганяли ті, хто вибігав разом із ним. Сашко спробував зробити ривок, пришвидшитися. Але марно.

Дихати не було чим. Ватяні ноги не слухалися, почало нудити. До фінішу він практично доходив пішки, волочачи заморені ноги. Крутилася голова, повітря він хапав, мов риба, викинута на берег.

Зійшовши з бігової доріжки, Сашко зігнувся в три погибелі, викашлюючи вологу з легень, витираючи сльози й жадібно хапаючи ротом повітря. Хлопець навіть не почув, як Валерій Григорович зробив йому зауваження. Йому було начхати на час, за який він подолав дистанцію. Сашкові було погано. Дуже погано.

«Слава тобі, Боже», — думав хлопець, витираючи сльози з очей. — «Скінчилося».

Потім усі чекали, поки вчителі повиписують грамоти переможцям. Хлопець уже відійшов від пробіжки: дихання відновилося, кашель припинився, лише ще трохи шпигало в правому боці. Хотілося якнайшвидше бігти додому — Сашко хвилювався, що ХРАМ почнуть святкувати без нього.

Але вчителі, як на зло, продовжували сидіти у своїй канцелярії. Час тягнувся неймовірно довго, нестерпно довго. Сашко вже подумував про втечу. Він помітив, як кілька хлопців зі старших класів перемахнули через шкільну огорожу й накивали п’ятами. Не витримали. То були хлопці з «Кормової» — їм завжди було на все начхати, нічого не боялися. На тому кутку села всі такі були.

Сашко назвав би їх одним словом — розбишакуваті хулігани. Він їм заздрив. Сам він так не зміг би. Та ще й із тим галстуком неприємності… Усе докупи. Стояв, переминався з ноги на ногу, нетерпляче чекав тих грамот, хоч і не заслужив жодної.

Нарешті!

Учителі на чолі з фізруком вийшли зі школи. В одній руці Валерій Григорович тримав грамоти, в іншій — свисток, у який і засюрчав.

— Шикуйсь!

Знову шикується школа. Цього разу діти стали швидко: жодних балачок, шуму чи зайвих рухів. Усі хотіли якнайшвидшого завершення цього липового «свята» й податися на справжнє свято.

Дядько Сергій таки отримав грамоту, але не за перше місце, а за третє.

«Не буде більше задаватися», — думав Сашко, біжучи до дідуся. На змаганнях він так не біг, як зараз — де тільки й сили взялися.

«Хоча навряд… Буде задаватися. Обов’язково буде», — така вже вдача в дядька Сергія: любить похвалитися тим, чого в нього немає, прибрехати, викрутитися, навіть обдурити. Таким він був — таким і залишився.

Хлопець вибіг на вигін, петляв між горами соснових колод, звалених на широкому вигоні біля пилорами. До речі, на пилорамі працював дідусь. У майбутньому доведеться попрацювати там деякий час і Сашкові: спочатку з татом Валерієм — простим теслею та пилорамщиком, а згодом він навіть займе посаду завідувача майстерні. Але це буде потім. А зараз малий Сашко щодуху мчав додому. На свято. На ХРАМ.

Хлопець із друзями полюбляли гратися на цих колодах, перестрибуючи з однієї на іншу. Грали між цими величезними стовбурами навіть у жмурки: ховалися, залазили далеко під колоди, протискалися в найвужчі щілини між складеними стовбурами. Часто їм за ці ігри перепадало, особливо від Славикового дядька.

Дядько Володька міг навіть лозиною оперіщити, коли впіймає, але всі намагалися втекти, ну а Славикові, звісно, діставалося найбільше. Тому він не дуже любив гратися на колодах. Та це хлопців, звичайно, не зупиняло. Вони все одно приходили знову і знову, знову протискалися в ті вузькі щілини між колодами, шукаючи там схрону. І навіть страшно тепер уявити, що було б, якби якась із колод зрушила з місця. Так, це було небезпечно. Дуже небезпечно. Але ж вони хлопці — хто в такому віці думає про безпеку?

Кожен хотів показати, що він найсміливіший, найсильніший, найкмітливіший. Залізти на височенну шовковицю, де висять самі стиглі плоди? Будь ласка. Розгойдатися на тарзанці якнайвище і пірнути глибоко під воду, затримавшись там найдовше? Отримайте. З’їхати на лижах із найкрутішого схилу? Та просто. І все це — не в комп’ютерній грі й не в теплій квартирі, а в прохолодній воді, у кучугурах снігу, засипаний із головою крижаним пилом і з поламаними лижами на ногах.

А яке задоволення, коли витягуєш із нори величезного рака, що ледь уміщається в долоні. Нехай пальці подерті його щипцями, зате ти гордий і неймовірно щасливий, а всі хлопці тобі заздрять. А дідусь похвалить!

Та зимові пригоди — це най екстремальніші пригоди. Одного разу, напевно в третьому класі, а може й у другому, після уроків хлопці спускалися на санчатах із гірки біля будинку культури. Там була добре витоптана технікою, саньми й людьми дорога.

По тій дорозі спускалася бабуся з магазину додому. Як її звали — на жаль, уже не пам’ятаю. Хлопці не чекали, поки старенька пройде, і неслися вниз добре накатаною доріжкою. Санчата мчали жваво, і тут Сашко побачив, що його несе просто на бабусю. Він не встиг звернути вбік і… БАЦ! Бабуся — в один бік, Сашко злетів із санчат — у другий, бабусина торбинка з покупками — в третій, а порожні санчата поїхали собі далі.

Добре, що все закінчилося добре: бабуся не постраждала, Сашко теж. Зате про Сашків «подвиг» хлопці ще довго пам’ятали. А сам Сашко пам’ятає його й досі.

Хлопець перейшов на ходу й ішов вузькою вуличкою, огородженою з обох боків парканами з дерев’яних дошок, за якими росли вишні, сливи, шовковиця. Зараз листя вишні майже облетіло, де-не-де ще трималося жовте листя на сливі, а на шовковиці вже не було жодного листочка. А навесні тут — краса: вся вуличка біла, мов залита молоком.

Улітку виганяєш Малютку на вигін, відправляєш корівку на пасовисько — і вишень наїсися, і шовковиці, і слив, що й обідати не треба. В одному місці сливи були такі великі — як ті груші-лимонки: з’їси дві — й уже ситий. Рай земний. І він був зовсім поруч, біля дідусевої хати.

Сашко підходив до дворища дядька Кубрака. Ворота були зачинені, у дворі — тихо.

«Немає ще нікого», — думав хлопець. — «Може, й до нас ще не приїхали».

Наступний двір був дядька Петра та тітки Галі. Тут жила Сашкова хрещена мати Люба, але вона переїхала до міста. А тут мешкали тільки дядько Петро з тіткою Галькою, її батьки. Через невисоку огорожу з нещільно припасованих дошок було добре видно все подвір’я.

«Теж тихо», — з надією подумав Сашко.

Раптом у хаті відчинилися двері, і на вулицю вибіг дядько Петро. Невисокий, повненький чоловічок з великими залисинами на голові й дуже-дуже густими бровами. В руках він бережно тримав скляний, порожній графин.

— Добридень, дядьку Петре!

— Здоров, Сашко! Ти що, в школі був?

— Так. Крос бігали.

— Ох ті ж уже…

Сашко не розчув, кого вилаяв дядько Петро, бо той швидко зник за дверима літньої кухні. Хлопець почекав, поки сусід знову вийде. Дядько Петро вийшов уже з повним графином, і, звичайно, там була не вода. Він зайшов до хати, тримаючи графин обома руками, неначе там була не горілка, а лоток з яйцями. Спробував би він його випустити — баба Галька тоді показала б йому, де раки зимують!

«Поніс шанувати гостей», — засумував Сашко.

Ось і дідусеві ворота — високі, з щільно підігнаної шальовки і навстіж відчинені.

«Блін, блін, блін…» — вилаявся хлопець про себе. Вголос Сашко не наважувався казати лихі, матюкливі слова. Одного разу дядько Сергій підбив його сказати одне нехороше слово при мамі — то Сашкові так попало по губах, що відтоді він не говорить поганих слів уголос. Хоч і знає їх. Але в голові іноді не витримуєш: засмучуєшся, негативні емоції — ось і проривається.

У дворі стояло дві! Аж дві підводи! Одна — на городі, ближче до садка, друга — біля сараю. Коні задоволено фиркали, перебирали губами сіно, вибираючи смачніше. На возах лежало сіно, щоб м’якше було сидіти, а зверху воно було застелене яскравими новими покривалами. Їхали по святковому. На ХРАМ!

В сажі зарохкали свині. Ліниво підняв голову Мухтар, подивився на Сашка сонним поглядом і знову поклав її на лапи. До прибудованої до хати веранди стояв прихилений велосипед — новенький «Мінськ», з яскравими катафотами на блискучих спицях і один, великий на задньому щитку. Була й фара — розкіш, новенька фара і динамка на передньому колесі. Сашко не втримався: підійшов, обережно доторкнувся до фари, потім до динамки, дзеленькнув дзвоником.

Ще з сіней хлопець почув гамір у хаті: гості вже трішки підпили і вели жваву бесіду. Сашко навшпиньках зайшов у хатину — тут нікого не було, всі сиділи за столом у великій кімнаті. Він обережно визирнув із-за занавіски на дверях, щоб ніхто не побачив. За столом було повно людей. Приїхали з Бацманів Рудейченки, були й із Салогубівки родичі, бабусина тітка Параска з дядьком Петром, з ними приїхала і баба Галька, ще був чоловік, якого Сашко бачив уперше.

Дядька Сергія ще не було.

«Навряд чи він скоро й буде», — подумав Сашко. Дядько вчора поцупив із погріба пляшку пива, тож він десь зі своїми хлопцями в лісі. Хлопці завжди ходили до Стрижавки — так ми називали ліс за селом, коли хотіли зробити щось заборонене.

Наприклад, коли знаходили патрони, що залишилися після війни, йшли в Стрижавку. Там у нас були халабуди, землянки. Ми розпалювали вогнище, клали туди знайдені боєприпаси й підривали їх. Та ще розвага, скажу вам я! Добре, що ми не знаходили артилерійських снарядів та мін.

Одного разу ми зібралися біля ставка. Добре викупавшись, кинули патрон у багаття, самі хутко розбіглися й позалягали хто де. Кожен намагався впасти в яму або залягти за бугорком. Добре, що хоч розуміли — треба ховатися.

Лежимо. Хвилину — нічого. Дві — нічого. Три… Тут не витримує Беня. Хлопець, якого насправді звали Володя, піднявся, зробив крок, другий, третій — багаття вже поруч. Усі щосили репетують, щоб він, дурень, ліг і не випендрювався. Беня, звичайно, нікого не слухає й іде собі далі до багаття. Він же пацан, мужик: зробив крок уперед — назад повертати вже соромно. Засміють.

То ж він зіщулився, зжався в клубок, як той їжак,  згорбився і пішов приставними, коротенькими крочками вперед. І тут… БАБАХ!!! Багаття палаючими метеоритами злетіло до неба. Беня з переляку присів і прикрив голову руками. Лице нещасного хлопця перекосилося від жаху: він сидів навприсядки в одних трусах, і його теліпало, трясло, як тарасову хату.

Перелякалися тоді всі! Випадок, звичайно, зовсім не веселий, хоча згодом, коли відійшли від шоку, хлопці реготали так, що аж за животи бралися. Дехто так сміявся, що на ногах не міг устояти — ті, схопившись за животи, качалися по траві.

Коли Беня надів свій одяг, виявилося, що він увесь у пропалених дірках, як друшляк.

Одним словом — хлопці. Що з них візьмеш.

       «На храму в Салогубівці – баба Галька, прабабуся Настя, дідусь, бабуся, там ще десь біля вікна дядько Сергій малий, але сонце його засвітило».

— Сашо! — окликнув дідусь онука. — Ти що там ховаєшся? Заходь, не бійся.

— Не боюся я, — виступив Сашко із-за штори.

— Іди, сідай, — бабуся звільнила місце біля себе.

— Це Іванів хлопець? — запитав дідуся незнайомець.

— Так. Його.

— Як дві краплі води схожий на батька, — посміхнувся незнайомець. — Хороший був чоловік, та, на жаль, пішов рано. Царство йому небесне.

Чоловік підняв чарку й випив. Усі зробили так само — випили до дна й узялися закусувати. На хлопця більше уваги не звертали.

Сашко сів до столу. На столі чого тільки не було — так готували лише на великі свята. Прозорий холодець, м’ясо в глибокій тарілці лежить, немов під склом. Гречана каша у великій мисці парувала посеред столу, а зверху на ній красувалися рум’яні качині стегна. Товчоночка з картоплі з котлетками. Начинка з млинців, помідори, квашені огірочки, домашня ковбаска, кишка, кров’янка, чималими шматками порізаний кендюх та рулет — усе заправлене часничком, лавровим листом і перцем. Пахло так, що слиною можна було вдавитися.

Купованої ковбаси не було. Її просто тоді не було в магазині: завозили рідко, а коли й завозили — мало, і швидко розмітали з прилавка. Хто встиг — тому пощастило.

Була ще риба. Ні, не солона й не копчена — смажена. Короп і карась, звичайні, смажені. Ставочок знаходився поруч, за клунею з сіном. Хоч назва в нього була не дуже приваблива — Курячий, — та був він невеличкий, неглибокий, а рибка там водилася добра.

А які баталії в ночвах там улаштовували діти влітку! Старші притягали з дому ночви, спускали їх на воду, залазили в них і, немов військові кораблі, плавали по ставочку. Менші дітлахи були береговою артилерією й жбурляли в них груддя. Грудки шубовстали у воду поруч із ночвами, що занадто близько підпливали до берега, здіймали бризки, а підліток, що кермував ночвами, намагався уникнути попадання, перевертався й занурювався під воду. Дітлахи на березі радісно верещали, підстрибували й кричали: — Ура! Ура! Ура!

Сашко одного разу звалився у воду на дамбі, і якби не старша за нього дівчинка Алла, яка до того була ще і глухонімою, що витягла його, то цю історію писати було б нікому. Дякую тобі, Алло!

А взимку — скільки на цьому легендарному ставочку ігор проводили! Цілі чемпіонати з хокею, гуркало, спуски на санях з гірки на лід через трамплін. Жінки навіть виходили полоскати прання в ополонках. Історій багато, дуже багато, це і є мій ХРАМ.

Сашко взяв собі най м’ясистіший шматочок коропа й почав видовбувати з нього кістки, заодно прислухаючись, про що говорять дорослі.

— От комуністи, скажіть мені, будь ласка, — обурювався незнайомий дядько. — Розвалили церкву. Така церква була! Куди тепер нам, православним, піти помолитися? Воно годилося сьогодні — спершу до церкви, а потім до столу. Так ні, мішала вона їм. Хочуть з людей атеїстів зробити.

Підігрітий оковитою, дядько розпалювався дедалі більше, підвищував голос: — А я вам скажу так! Без віри не можна! Без віри чоловік пустий, нікчемний. Правда ж?

Він обвів суворим поглядом усіх присутніх і зупинився на Сашкові.

Хлопець не витримав і опустив погляд до столу. Дядько був правий — тисячу разів правий. Навіть у їхньому класі, в кабінеті хімії та біології, на самому видному місці стояв куточок атеїста. Там розміщувалася різна антирелігійна література, а на плакаті великими літерами було написано: «Релігія — опіум для народу».

Але ж як так? Прабабуся Настя щодня читала Святе Євангеліє, молилася Богові й говорила, що Бог є. Сашко, звичайно, вірив прабабусі. Якщо вона каже, що Бог є, значить так воно і є. Бог є.

— Так, так, — підтримав незнайомця дідусь. — Розвалили, ще й бісові діти клуб на тому місці відкрили. Не буде з цього добра ні селу, ні людям. Пом’янете моє слово — не буде добра.

— Тихіше ти, Олексію, — заспокоювала дідуся бабуся. — Чого так розійшовся? — А що не так? — дідусь, за прикладом незнайомця, також обвів усіх поглядом і зупинився на Сашкові.

«Та не знаю я, дідусю, — подумав онук. — Чого ти на мене дивишся? Не знаю я…»

— То ви до нас, у Салогубівку, до церкви ходіть, — запропонувала баба Галька. — Так, Олексію, ходіть до нас, — підтримала її баба Параска.

Тут вони були, як у Штепсель та Тарапунька: баба Параска — висока й худа, з колючим, пронизливим поглядом, а баба Галька — повненька, весела, завжди усміхнена жіночка.

— Не находишся до вас, — махнув рукою дідусь.

Бабуся різко підхопилася з місця. — Я по налисники.

Вона зникла в іншій кімнаті, баба Галька теж піднялася — пішла допомогти.

На столі з’явилися налисники з сиром. Пухкі млинці парували в тарілках, поруч стояла густа домашня сметана. Гості випили по чарці й взялися до налисників — притихли, закусували.

Тоді не було, як зараз: тортів, желе, сметанників, тістечок, морозива. Солодкий стіл — це налисники, пироги, лимонад, компот.

— Покуримо? — запропонував дідусь.

Дядьки погодилися й повставали дружно з-за столу.

Сашко похапцем дожовував налисника. Густа сметана потекла по підборіддю — змахнувши її рукавом, хлопець запив млинець шипучим, колючим лимонадом. Напій був таким різким, що в Сашка засльозилися очі. Поставивши порожній стакан на стіл, хлопець теж подався на подвір’я — не зоставатися ж йому з бабами. З дядьками було цікавіше: він же теж мужик, не годиться йому з бабами розсиджуватися та слухати їхні брехні.

Після того як походили біля коней, послабили упряж, підкинули сіна, чоловіки закурили. Дідусь виніс потерту колоду карт — і почалося. За цим Сашко любив спостерігати найбільше.

Усівшись на лавку біля хати, хлопець дивився, як дядьки грали в дурня. Розташувавшись біля літньої кухні на широкій лаві, чоловіки емоційно ляпали картами по витертому дереву.

— Ось, тримай!

— А я дамою.

— Ось тобі і баба!

— А я дідом.

— А в мене й король є!

— А туза не ждав! Козирного! — ляпнув дідусь з усієї сили картою об лаву.

Так розмахнувся, що лупонув пальцями по дереву. Засичав, затряс рукою, вилаявся нехорошим словом.

— Дивись, Олексію, лаву зламаєш, — засміявся незнайомець.

Дідусь не звернув уваги на насмішки.

— Ну що, не підкидаєш? — весело дивився він на дядька, як зрозумів Сашко, хазяїна новенького «Мінська» з фарою і динамкою.

— Тпру, Олексію, не гони коней, — незнайомець виклав на лаву хрестового туза. — Бий. Якщо зможеш.

— Не б’ю. Мої, — засмутився дідусь.

 — Тоді тримай погони!

І незнайомець приклав до дідусевих плечей дві шістки.

Усі розсміялися. Дідусь перемастював колоду, почав роздавати карти, сперечаючись зі своїм напарником — дядьком Рудейченком, хто й коли неправильно походив, хто побився і з чиєї вини програли. Дядьки лаялися, спересердя спльовували на землю, нервували, знову закурювали.

Гра в дурня була невід’ємною частиною будь-якого свята: на весіллях, коли люду збиралося багато, грала не одна компанія; проводи до війська — так само: молодь п’є, танцює, старші — в карти.

— Олексію, заходьте вже, — вийшла на подвір’я бабуся. — А то голубці захолонуть.

Дядьки покинули карти, потоптали недопалки й потяглися до хати.

— Дідусю! — смикнув за рукав дідусевого піджака Сашко.

 — Що?

Сашко кивнув у бік новенького «Мінська». Дідусь усе зрозумів.

— Семене! — гукнув він. — Га? — Онук на твоєму конику проїхатися хоче.

 — Звичайно, — глянув Семен на Сашка. — Їздити вмієш?

— Під раму, — несміливо прошепотів хлопець.

 — Ну їдь, — засміявся Семен. — Тільки дивись, щоб мені було на чому додому їхати.

Щасливий Сашко вивів новенького «Мінська» за ворота, поставив ліву ногу на ліву педаль, правою ногою кілька разів сильно відштовхнувся від землі. Велосипед покотився, праву ногу хлопець просунув під раму і поставив на педаль. Звиваючись усім тілом, покрутив педалі й, петляючи, поїхав вузькою вулицею.

«Зараз хлопці луснуть від заздрощів», — думав щасливий Сашко, вертячи педалі.

У ті часи, я говорю про початок вісімдесятих, дитячі велосипеди були рідкістю. «Орльонок» — один на все село. Щоб на ньому проїхатися, потрібно було вистояти величезну чергу з таких самих хлопчаків, і не факт, що хазяїн велосипеда тобі дозволить. Треба було щось запропонувати навзамін. Але що? Тому всі їздили на дорослих велосипедах, просунувши праву ногу під раму. Звичайно, лише ті хлопці та дівчата, які не могли перекинути ногу через раму.

Як на зло, на вигоні — ні душі. Хлопці всі по хатах: у кожного свої гості, свої розваги. Зробивши коло по шкільному спортивному майданчику й нікого не зустрівши, Сашко повернув велосипед додому. Хлопець на мить зупинився, підтикнув до колеса динамку. Поїхав знову. Та загула, але світла з фари Сашко так і не побачив — на вулиці ще було доволі світло. А так хотілося проїхатися з увімкненою фарою, та ще й якби хто з хлопців побачив… Розчарований Сашко відхилив динамку від колеса і рушив далі.

Заїхавши у двір, хлопець почув спів із хати:

— Зеленеє жито, зелене,

Хорошії гості у мене.

Зеленеє жито за селом,

Хорошії гості за столом…

Жінки виводили, чоловіки підспівували — співали дуже гарно. Сашко прислухався, став біля літньої кухні під яблунею. Добрі були яблука на цій яблуні — величезні, червонобокі.

— Ти, милий мій, а я твоя,

Пусти мене — зійшла зоря.

Проснеться матінка моя,

Буде питать, де була я…

Це вже виводили у дядька Петра. Десь правіше заспівали просто на вулиці, потім зліва завели Галю, яка несла воду, — і так заспівало все село. Де ти зараз таке побачиш чи почуєш? Та ніде.

Я з самого дитинства не чув, щоб так по селу лунали пісні: одна хата намагалася переспівати іншу, сусід хотів заспівати краще за сусіда. І це був не п’яний спів — ні. Люди співали, виводили слова, пісня неслася селом, розправивши крила, мов птах. Тоді люди вміли співати. А хто не вмів — теж співав. Українці — співоча нація, з чудовою солов’їною мовою. У нас є величезна маса народних пісень, які ми вміємо й любимо співати.

Сашко стояв і прислухався. У село спокійно, поволі, не кваплячись заходив святковий вечір. Сонце вже нагостювалося й почало збиратися додому. Мине багато років — і хлопчик, який зараз стоїть під бабусиною яблунею, прислухаючись до співу своїх односельців, співатиме ці самі пісні своєму синові, заколихуючи його. А ще згодом син цього хлопця підросте й сам писатиме пісні та музику. Ось такі ми, українці. І ось такий наш ХРАМ.

З хати почали виходити гості — галасували, сміялися. Сміявся дідусь, посміхалася бабуся. Гості були задоволені — значить, усе добре, свято вдалося.

Дядько Семен не втримався й заспівав:

— Щось у горлі деренчить, деренчить,

Треба горло промочить, промочить…

Усі гості дружно підхопили — співали чоловіки, із задоволенням підтримали й жінки.

Дідусь, сміючись, махав гостям рукою:

— Вертаймось до хати. На коня забули випити.

— На коня! — вигукнув щасливий дядько Рудейченко. — Оце діло, Олексію!

— Та дивись, доп’єшся, — смикнула жінка чоловіка за рукав сорочки, — що й додому дороги не знайдеш.

— Коні розумніші за тебе, жінко, — відмахнувся дядько Рудейченко. — Дорогу самі знайдуть.

 «На храму в Салогубівці бабуся Ніна, дідусь, малий Сергій, бабусина сестра Віра, незнайомка, прабабуся Настя, дядько Микола чоловік Віри».

Сашко зайшов в хату слідом за гостями. Гості за стіл уже не сідали, поставали біля столу, підняли чарки, чоловіки випили по повній, жінки пригубили і поставили обережно чарки на стіл. На столі стояли страви, деякі були навіть не початі, всього було вдосталь, але ніхто не їв, не було вже куди. Гості понаїдались, понапивались. Як кажуть у народі «На весіллі були, молоду бачили, пора і додому збиратись».

Підводи виїжджали з двору поволі. Родичі розсілися зручно на яскравих покривалах і махали на прощання руками. Перед цим, звісно, ще довго — по кілька разів — обіймалися, цілувалися, чоловіки тиснули руки, ляскали один одного по плечах, закурювали. Дядько Семен навіть намагався ще раз заспівати — язик у нього вже заплітався, але він таки спробував:

— Щось у горлі деренчить…

Та, окрім дядька Рудейченка, його вже ніхто не підтримав. Дядькова дружина схопила свого чоловіка за руку й потягла до підводи:

— До побачення, Ніно, — прощалася вона з хазяйкою, тягнучи чоловіка за собою. — Все було дуже смачно. Ти молодець. На Пречисту ждемо до нас.

Довго не могли розпрощатися, але таки повсідалися на підводи. Лише дядько Семен невпевнено стояв на ногах, тримаючи свого «Мінська» за кермо. Чи то він велосипед тримав, чи велосипед його.

Підводи поволі віддалялися, а жінки на них знову затягли пісню:

— Горіла сосна, палала,

Горіла сосна, палала,

Під нею дівчина стояла…

Підтягнули й чоловіки.

І тут з місця таки рушив дядько Семен. Він перекинув ногу через раму велосипеда, заточився, але на ногах устояв. Відштовхнувся — і поїхав. Велосипед виляв по всій вуличці, гуділа динамка, блимала фара, та дядько впорався з керуванням і навіть почав підтягувати пісню:

— Під нею дівчина стояла,

Русяву косу чесала…

У цей час вийшли гості з двору сусіда — дядька Петра та тітки Гальки — і теж підтримали спів, виводячи дзвінкими голосами:

— Ой коси, коси ви мої,

Довго служили ви мені…

Десь на вигоні хтось також не втримався:

— Більше служить не будете,

Під білий вельон підете…

Сашко стояв на дорозі поруч із бабусею та дідусем і дивився вслід підводам та петляючому по вулиці велосипедистові.

Підтримала гостей і бабуся — теж заспівала:

— Під білий вельон, під хустку,

Більш не підеш ти за дружку…

До бабусі підійшла сусідка, тітка Галя, і вони продовжили вже вдвох:

— Під білий вельон, з кінцями,

Більш не підеш ти з хлопцями…

І пісня вже лунала по всьому кутку:

— Під білий вельон, під вінець,

Більш не підеш ти у вінець.

Під білий вельон, у танок,

Більш не підеш ти до дівок…

Дідусь зачинив ворота. По селу ще довго лунали — й лунатимуть до пізньої ночі — пісні. Ще молодь повиходить на танці, поприїжджають парубки з інших сіл, не обійдеться й без бійок. Хлопці з чужих сіл залицятимуться до наших дівчат, наші вимагатимуть могоричу — дійде й до бійки. Але в кінці все вирішиться мировою: вип’ють могоричу, а потім знову співатимуть, танцюватимуть, веселитимуться.

А в нас свято ХРАМУ цього року закінчилося.

«З нетерпінням чекатиму наступного ХРАМУ, — думав із надією Сашко, — може, наступного року не буде змагань».

Хлопець тримав відкриту книгу на колінах, але не читав.

Він мріяв.